Subjects of statute of limitations. (Суб’єкти позовної давності).

Posted on by

Ж-л “VISEGRAD JOURNAL on human rights”, № 5, 2020 рік стор. 122-128.

УДК 437.21

 

Єфімов Олександр Миколайович,

доктор філософії права, доц.,

доцент кафедри цивільного та трудового права,

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана,

e-mail: oleksandr.yefimov@yefimov-partners.com

ORCID 0000-0003-1751-4780

 

Суб’єкти позовної давності 

 

Анотація. Стаття присвячена дослідженню позовної давності як приватно-правового, так і публічно-правового інститутів, їх економічній та правовій сутності, їх розумінню як підстави виникнення об’єкту оподаткування. Досліджено процесуальні аспекти позовної давності, такі як повноваження щодо її застосування, застосування позовної давності в публічних (податкових) правовідносинах. Проаналізовано порядок визначення початку перебігу позовної давності та вплив на нього суб’єктивного фактору, а саме обізнаності кредитора, та вплив цього фактору на податковий обов’язок боржника. Запропоновані зміни до Податкового кодексу, спрямовані на гармонізацію цивільного та податкового законодавства.

 

Аннотация. Статья посвящена исследованию исковой давности как частноправового, так и публично-правового институтов, их экономической и правовой сути, их пониманию как основания возникновения объекта налогообложения. Исследовано процессуальные аспекты исковой давности, такие как полномочия по ее применению, применение исковой давности в публичных (налоговых) правоотношениях. Проанализирован порядок определения начала течения исковой давности и влияние на него субъективного фактора, а именно осведомленности кредитора, и влияние этого фактора на налоговое обязательство должника. Предложены изменения в Налоговый кодекс, направленные на гармонизацию гражданского и налогового законодательства.

 

             Annotation. The article is devoted to the study of the statute of limitations of both private law and public law institutions, their economic and legal essence, their understanding as the basis for the occurrence of the object of taxation.  The procedural aspects of the statute of limitations have been investigated, such as the powers to apply it, the application of the statute of limitations in public (tax) legal relations. The author analyzes the procedure for determining the beginning of the limitation period and the effect on it of a subjective factor, namely, the creditor’s awareness, and the effect of this factor on the debtor’s tax liability. Proposed amendments to the Tax Code aimed at harmonizing civil and tax laws.

 

Ключові слова

Позовна давність, зупинення перебігу позовної давності, переривання позовної давності, об’єкт оподаткування, податкове зобов’язання, дохід, податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток, єдиний податок.

 

Ключевые слова

Исковая давность, приостановление течения исковой давности, перерыв исковой давности, объект налогообложения, налоговое обязательство, доход, налог на доходы физического лица, налог на прибыль, единый налог.

 

Keywords

Statute or limitation, suspension of the limitation period, interruption of the limitation period, object of taxation, tax obligation, income, income tax of natural persons, income tax, single tax.

 

Вступ

Позовна давність є строком, зі збігом якого припиняється право на задоволення позову судом. Проте, цьому правовому інституту не надано належної уваги як з боку законодавця, так і з боку тих, хто це законодавство застосовує. Правозастосовна практика щодо позовної давності свідчить про те, що позовна давність застосовується не завжди у відповідності до її правової суті, що призводить до великої кількості помилок як щодо правильності її застосування, так і щодо суб’єктів її застосування.

Деякі аспекти позовної давності не знайшли належної розробки в науці цивільного права, де бракує досліджень з цього питання. Строки взагалі та позовна давність, зокрема піддавалися всебічному дослідженню ще за радянських часів у працях відомих цивілістів І. Б. Новицького, В.П. Грибанова, М. П. Ринга, М. А. Гурвича. Сучасні ж дослідження цих питань висвітлені у працях українських правників Т. М. Вахонєвої, В. В. Луця, О. В. Пушняка та В.І. Цікало, які торкалися широкого кола питань відносно строків. Крім зазначених науковців деякі аспекти позовної давності знайшли відображення у працях С. Й. Вільнянського, С. С. Алексєєва, С.М. Братуся, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, О. С. Йоффе, В. М. Коссака, Н. С. Кузнєцової, Р.А. Майданика, І. В. Жилінкової, О. П. Печеного, О. А. Підопригори, М. М. Сібільова, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Суханова, Є. О. Харитонова, Я. М. Шевченко та ін.

Податкова система, ефективність якої ґрунтується на нормах права, якими встановлені податки і збори, цілком справедливо визнається фінансовою основою існування будь-якої держави. Природно, оподаткування залежить від того, що визнається його об’єктом, а це визначається не лише податковим, а передусім цивільним законодавством. Так, для податкового законодавства економіко-правові категорії грошей, майна, зобов’язань, позовної давності тощо є вторинними, оскільки вони регулюються насамперед цивільним законодавством. Якщо ж податкове законодавство перебирає на себе ініціативу у визначенні тих категорій, які воно лише використовує для власних потреб і при цьому визначає їх інакше в порівнянні з цивільним законодавством, виникає проблема при застосуванні цих норм. І це, за великим рахунком, є конфліктом між публічно-правовою та приватно-правовою сферами. Тому очевидна необхідність гармонізації податкового, цивільного і процесуального законодавства.

Так, об’єкт оподаткування виступає не лише підставою для виникнення податкового зобов’язання, а й джерелом його сплати. Адже податкові відносини мають ґрунтуватися на тому, що податок має складати лише частину набутого платником блага. А якщо таке благо може бути втрачено, або навіть не набуто, відсутнім має бути і податкове зобов’язання, адже у цьому разі не існує об’єкта оподаткування.

Водночас для мети оподаткування в нормах податкового права надається податково-правова кваліфікація приватно-правових майнових відносин як об’єктів оподаткування і підстав виникнення податкових зобов’язань. І така кваліфікація суперечить цивільно-правовій природі певних інститутів цивільного права.

Кредиторська заборгованість, щодо якої сплила позовна давність, не завжди створює об’єкт оподаткування, а лише у тих випадках, коли вона втрачає характер зобов’язання: суд відмовляє у задоволенні позову через сплив позовної давності за позовною вимогою. Проте норми податкового законодавства побудовані таким чином, що усувають суд від встановлення факту спливу позовної давності, що по своїй суті усуває можливість визнання зобов’язанням таким, за яким збігла позовна давність.

Сучасні дослідження недостатньо висвітлюють цей аспект позовної давності, яка з приватно-правової переміщується до публічно-правової сфери, а тому питання щодо гармонізації податкового та цивільного права щодо застосування позовної давності є актуальним.

Вченими, які присвятили свої дослідження виявленню причин, суті та наслідків застосування позовної давності та її співвідношення з об’єктом цивільних правовідносин, є Є. В. Порохов, І. В. Спасибо-Фатєєва, О.О.Печений, Ф. М. Ханієва та ін.

Метою роботи є виявлення прогалин у розумінні та застосуванні позовної давності, визначення суб’єктів, уповноважених на застосування позовної давності та виявлення суб’єктів, які позовну давність застосовують, не маючи на те відповідних повноважень.

Така постановка питання до цього часу не застосовувалась при розгляді зазначеного поняття й має стати продуктивним напрямком дослідження об’єктів цивільних правовідносин, цивільно-правового інституту позовної давності.

 

Методи дослідження. При дослідженні застосовані методи теоретичного рівня, а саме:

  • метод порівняння, тобто встановлення подібностей та розбіжностей у правозастосуванні понять «суд», «третейський суд» як таких, що мають на увазі установи з різним обсягом повноважень, насамперед стосовно застосування позовної давності;
  • аналіз і синтез, тобто розчленування цивільних правовідносин на складові елементи з виявленням сутності тих їх об’єктів, які фігурують в цих правовідносинах, з наступним їх поєднанням у єдине ціле задля формування поняття «позовна давність» як інститут права;
  • опис, тобто фіксація результатів дослідження на основі виокремлення спільного для різних точок зору щодо різних критеріїв визначення суті позовної давності;
  • інтерпретація, тобто приведення формалізованої системи ознак позовної давності у відповідність з гармонізацією законодавства як необхідною умовою правозастосування.

 

Позовна давність як інститут права

Однією із задач захисту порушеного цивільного права та інтересу є максимальне забезпечення особі можливості звернутися до компетентного органу за захистом такого права. Окрім можливості такого захисту має бути забезпечена ще й ефективність такого захисту. Саме для вирішення такої задачі законодавець у багатьох країнах уводить в законодавство інститут позовної давності (limitation period, Begrenzungszeitraum).

Якщо відновлення порушеного суб’єктивного права не досягнуто в оперативному або претензійному порядку, управомочена особа може звернутися за захистом своїх прав і законних інтересів до юрисдикційного органу. Тобто, якщо в добровільному порядку порушене право особи не відновлено, вона має можливість захисту такого права у примусовому порядку. Проте у цьому разі таке право обмежене встановленим законом строком, а саме позовною давністю. Призначення останнього полягає не лише у тому, щоб визнати існуючим та відновити суб’єктивне право або юридичний обов’язок або іншим способом захистити їх, а й забезпечити здійснення, реалізацію закладених у суб’єктивному праві можливостей і задовольнити інтерес управомоченої особи.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування чи притягнення до відповідальності зі спливом встановленого періоду після вчинення правопорушення. Строк позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав – учасників Конвенції (з прав людини), виконує декілька задач, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, упереджуючи порушення прав відповідачів, які можуть статися у випадку ухвалення судом рішення на підставі доказів, які виявилися неповними через збіг часу» (п.570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «ЮКОС» проти Росії; п.51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справ «Стаббінгс та інші проти Об’єднаного Королівства) (http://jurliga.ligazakon.ua/news/2016/7/7/147759.htm).

Інститут позовної давності врегульований главою 19 Цивільного кодексу України, проте деякі норми цієї глави сформульовані у не зовсім коректний спосіб, що має наслідком недостатнє висвітлення правовідносин, врегульованих цим інститутом та тягне за собою некоректне застосування повноважень щодо застосування позовної давності як в практичній діяльності, так і в законотворчій. Так в законодавстві, та в судовій практиці не зовсім правильно знайшли своє відображення повноваження щодо застосування позовної давності, наслідки заяви сторони про її застосування та ін… Абсолютно не акцентується увага на тому, хто саме має повноваження застосовувати наслідки спливу позовної давності, та і взагалі – вважати її такою, що збігла.

Метою  позовної давності є забезпечення стабільності цивільного обороту та недопущення невизначеності у правовідносинах. Адже логічним є вважати, що кредитор, який не заявив вимоги про виконання зобов’язання протягом трьох років (загальна позовна давність), втратив зацікавленість у такому виконанні.

Такий підхід до розуміння позовної давності логічно гармонує з розумінням позовної давності як інституту саме матеріального, а не процесуального права. Мабуть саме це й стало підставою для поширення наслідків збігу позовної давності не лише на цивільно-правові, а й на інші відносини, врегульовані нормами матеріального права, зокрема на податкові. Проте таке поширення не усунуло, а навпаки додало певного нерозуміння правової суті позовної давності. Адже у такому разі сам факт застосування позовної давності не обмежується лише зверненням кредитора з позовом до суду. Іншими словами, суд усувається з правовідносин, в яких застосовується позовна давність, що позбавляє притаманної їй риси, а саме надання захисту порушеного права чи інтересу примусового характеру, яким наділений саме суд.

Розрізняючи дві групи меж позовної давності (зовнішні та внутрішні), О.П. Печений вказує на те, що до зовнішніх належить поширення позовної давності на сферу приватноправових відносин іншої галузевої належності (трудових, сімейних, господарських…) або публічно-правових відносин (податкових, бюджетних…). Таким чином, на думку вченого, зовнішні межі дії позовної давності окреслюють функціонування цього інституту «на чужій території» – у сферах, які безпосередньо не входять до предмета регулювання ЦК України[1]. Однак у той же час, вчений цитує Грибанова В.П., який зазначає, що у визначенні строків захисту цивільне законодавство виходить із задачі максимального забезпечення управомоченій особі можливості звернутися саме до компетентного органу за захистом свого права[2].

Тобто інститут позовної давності надає можливість та встановлює строк для залучення компетентного органу у правовідносини щодо захисту порушеного права. Саме в цих правовідносинах і відбувається застосування позовної давності. Адже компетентний орган, а саме суд, залучається в ці правовідносини незалежно від збігу позовної давності і саме для встановлення факту такого збігу на його наслідків.

Якщо висловитися в інший спосіб, то позовна давність є часовою межею для прийняття рішення про захист права, а не самим захистом порушеного права чи інтересу[3]. Чіткіше щодо цього висловив свою думку Є.Я. Мотовиловкер, який зазначив, що позовна давність є строком не для захисту права за позовом, а для можливості такого захисту[4].

З наведеного Печений О.П. робить висновок про те, що інститут позовної давності встановлює строк захисту права не в матеріально-правових відносинах, а для захисту шляхом подання позову зацікавленої особи, тобто саме для процесуальних способів захисту[5].

З цієї ж причини у ч.2 ст.267 ЦК України встановлено правило, відповідно до якого заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Та й сама назва позовної давності включає в себе певний зв’язок з позовом, яким, як відомо вважається матеріально-правова вимога позивача звернена до відповідача саме через суд. Процесуальної формою позову є позовна заява, яка складається з метою звернення до суду, та подається останньому. Тобто позов існує лише в процесуальних правовідносинах, обов’язковим суб’єктом яких є суд. За межами процесуальних правовідносин позов перетворюється у матеріально-правову вимогу і позбавляється статусу позовної. У такому разі й позовна давність перетворюється в інший строк, який не має нічого спільного з позовною давністю.

   Предметом позовної давності, як було вказано вище, є матеріально-правова вимога, звернена до відповідача через суд з метою захисту порушеного права чи інтересу, а не саме право на звернення до суду з позовом. Як відомо, в теорії процесуального права право на позов має дві складові: право на звернення до суду з позовом та право на його задоволення судом. Позовна давність включає у свій предмет саме право на задоволення позову. У такому разі слід визнати некоректність формулювання позовної давності у ст.256 ЦК України, як строку, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Таке визначення заперечує право особи на звернення з позовом, у той час, як ч.2 ст.267 ЦК України таке право гарантує.

Таким чином, позовна давність, включаючи у свій предмет право на задоволення позову, поширюється на характеристику специфічних вимог, яка означає їх здатність бути примусово реалізованими через суд[6].

Усе наведене вище приводить до висновку про те, що в позовній давності процесуально-правових аспектів більше, аніж матеріально-правових.

Але у той час, як багато науковців цей висновок підтримують, мало хто з них акцентує увагу на другому аспекті цього висновку, а саме на тому, що саме суд має повноваження застосувати позовну давність, саме йому належать повноваження застосовувати її. Застосування позовної давності поза межами суду суперечить самому предмету позовної давності. Будь-який інший суб’єкт, окрім суду, не має повноважень на застосування позовної давності.

Ст.256 ЦК України передбачає, що позовна давність – це строк, в межах якого є можливим звернення саме до суду. Ст.264 ЦК України передбачає звернення саме до суду з позовом як підставу для переривання позовної давності. Ст.267 ЦК України прямо вказує на те, що позовна давність застосовується саме судом і лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Тобто за наявності відповідної заяви, поданої суду, саме суд набуває повноважень щодо встановлення факту спливу позовної давності та застосування її наслідків.

Отже, суд є обов’язковим суб’єктом у правовідносинах, в яких відбувається застосування позовної давності. Згідно зі ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Ст.125 Конституції України зазначає, що суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя. А відповідно до ст.1291 Конституції суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання.

Систему судоустрою України складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди;

3) Верховний Суд.

Для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди (ст.17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII).

Питання про те, чи можуть інші органи та установи вважатися судом є більш, ніж вирішеним. Так, Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 № 4002-XII у ст.2 розмежовує поняття «арбітраж», «третейський суд» та «суд», зазначаючи, що лише суд є відповідним органом судової системи держави. При цьому Міжнародний комерційний арбітражний суд і Морська арбітражна комісія є самостійними постійно діючими арбітражними установами (третейськими судами), що здійснюють свою діяльність згідно з Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Тобто Міжнародний комерційний арбітражний суд і Морська арбітражна комісія не визнаються судом, який є відповідним органом судової системи держави.

Не визнає законодавець статусу суду і за третейськими судами. Так у ст.2 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 № 1701-IV зазначено, що третейський суд – це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Враховуючи, що ані Міжнародний комерційний суд, ані Морська арбітражна комісія, ані третейські суди не є судами, наділеними відповідними повноваженнями ухвалювати рішення іменем держави, слід стверджувати, що вказані третейські суди не є тими судами, про які йдеться у ст.256, 264 та 267 ЦК України. А отже, застосування ними позовної давності виходить за межі повноважень таких установ.

Однак, слід зауважити, що Міжнародний комерційний арбітражний суд, посилаючись на норми ЦК України, що надають повноваження на застосування наслідків збігу позовної давності судам, також вважає себе повноважним на застосуванням позовної давності. Наприклад, у рішенні від 22.08.2013 по справі № 85 МКАС, відмовив у задоволенні позовних вимог у зв’язку зі збігом позовної давності (https://icac.org.ua/wp-content/uploads/Case-No.-85.pdf).

Що стосується публічних правовідносин, а саме податкових правовідносин, то у цьому випадку також слід стверджувати, що застосування в них позовної давності має досить суперечливий характер.

Саме по собі прострочення виконання зобов’язання не тягне за собою податкових наслідків для боржника, але за умови, що таке прострочення залишається в межах позовної давності. Поза її межами прострочене зобов’язання набуває ознак безнадійної заборгованості (пп.14.1.11. п.14.1. ст.14 ПК України). Прострочену заборгованість законодавець відносить до безповоротної фінансової допомоги у разі, якщо щодо її вимоги збігла позовна давність (пп.14.1.257 п.14.1. ст.14 ПК України). Отримання ж безповоротної фінансової допомоги у  ПК України визнається доходом.

Наприклад, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку на доходи фізичних осіб включається сума заборгованості платника податку за укладеним ним цивільно-правовим договором, за якою минула позовна давність та яка перевищує суму, що становить 50 відсотків місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року (пп.164.2.17 п.164.2. ст.164 ПК України).

До суми доходу платника єдиного податку третьої групи, який є платником податку на додану вартість за звітний період, також включається сума кредиторської заборгованості, за якою минула  позовна давність (пп.292.3. ст.292 ПК України). При цьому датою отримання доходу такого платника є дата списання кредиторської заборгованості, за якою минула  позовна давність (пп.292.6. ст.292 ПК України). Списання кредиторської заборгованості означає припинення відображення в обліку платника податків наявності його зобов’язання перед кредитором.

Наведене  свідчить про те, що у податковому законодавстві невиконане зобов’язання у разі збігу позовної давності визнається об’єктом оподаткування, а його сума збільшує базу оподаткування відповідним податком. Проте у податковому законодавстві збіг позовної давності розглядається як об’єктивна обставина, яка легко встановлюється виключно з тієї інформації, яка міститься у документах боржника – дебітора, не враховуючи при цьому дії самого кредитора, які можуть істотно вплинути на перебіг позовної давності, а отже й на момент її збігу.

Наслідки спливу позовної давності встановлені у ст.267 ЦК України і не передбачають припинення чи навіть зміни елементів зобов’язання без участі суду. Кредитор залишається кредитором, боржник – боржником. Не змінюється ані розмір зобов’язання, ані порядок його виконання. О.П. Печений зазначає, що сплив позовної давності не призводить до припинення суб’єктивного права або інтересу, не припиняється й обов’язок щодо виконання відповідного зобов’язання[7].

Відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Проте такий наслідок у чинному ЦК України, на відміну від ЦК УРСР 1963 року, носить не імперативний, а диспозитивний характер. В основу диспозитивності застосування наслідків спливу позовної давності покладено право сторони у спорі подати заяву до суду про таке застосування. За власною ініціативою суд не має права застосувати позовну давність (п.25 Інформаційного листа ВГСУ від 07.04.2008 № 01-8/211 «Про деякі питання застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України»). Тобто за відсутності відповідної заяви сторони у справі, навіть суд позбавлений права встановити факт збігу позовної давності.

Диспозитивний характер застосування наслідків позовної давності усуває можливість твердження про те, що за її межами припиняється  заборгованість боржника перед кредитором. Таким чином, така заборгованість не перетворюється на дохід боржника, оскільки не збільшує його економічних вигід у вигляді зменшення зобов’язань.

На користь цього висновку говорить і ч.1 ст.267 ЦК України, відповідно до якої особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

До того, ж момент закінчення перебігу позовної давності залежить від моменту початку її перебігу та її переривання чи зупинення. ЦК України початок перебігу позовної давності пов’язує з можливістю особи знати про порушення права і застосовує це правило як до вимог фізичних осіб, так і до вимог юридичних осіб. Своєю чергою обізнаність юридичної особи про порушення її прав або можливість такої обізнаності розглядається крізь призму обізнаності її органів, учасників, інших осіб, які наділені повноваженнями виступати від імені та в інтересах юридичної особи[8].

ЦК України містить також підстави зупинення перебігу позовної давності (ст.263 ЦК України) та підстави для переривання позовної давності (ст..264 ЦК України). Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення. А у разі переривання позовної давності вона взагалі почне свій перебіг спочатку.

Не можна заперечувати те, що такого роду обставини можуть бути невідомими боржнику, перебувати поза його можливістю усвідомлювати їх. Відтак, він може бути необізнаним стосовно факту спливу позовної давності. Тобто боржник не завжди може точно знати термін, на який позовна давність щодо його кредиторської заборгованості вважатиметься такою, що сплила. А пов’язувати виникнення податкового зобов’язання боржника з невідомим йому моментом суперечить положенням податкового законодавства, оскільки у такому разі цілком ймовірною та передбачуваною є ситуація, в якій початок перебігу позовної давності розпочався не з моменту самого правопорушення, відомого боржнику, а з моменту, коли кредитор довідався або міг довідатися про таке порушення. У таких випадках виключається сумлінне виконання боржником податкового обов’язку через необізнаність  щодо його виникнення. Тобто боржник зобов’язаний збільшити базу оподаткування на суму кредиторської заборгованості у зв’язку зі збігом позовної давності, навіть не маючи можливості встановити, чи дійсно позовна давність збігла. У такому випадку існує ймовірність помилкового включення до доходів кредиторської заборгованості.

Крім цього, заслуговує на увагу й той факт, що податкове законодавство не містить норм щодо права боржника, який збільшив базу оподаткування на суму кредиторської заборгованості, щодо якої нібито сплила позовна давність, на суму цієї заборгованості у випадку стягнення її судом, у разі якщо суд визнав поважними причини пропущення позовної давності (ч.5. ст.267 ЦК України), поновив позовну давність і задовольнив позов кредитора, або ж у разі добровільності виконання боржником зобов’язання за межами позовної давності. У таких випадках одна й та ж сума виконаного зобов’язання призведе до подвійного оподаткування: у кредитора і у боржника.

Тому цілком логічним було би вважати, що сума зобов’язання, за яким збігла позовна давність, може вважатися безповоротною фінансовою допомогою для боржника і збільшувати його базу оподаткування лише у разі, коли той факт, що позовна давність сплила, буде встановлений судом, і на цій підставі кредитору буде відмовлено у задоволенні позову. До того ж моменту і платник податків, і контролюючий орган позбавлені повноважень визнавати позовну давність за зобов’язанням такою, що збігла, оскільки ці повноваження належать суду.

Таким чином, ані платник податків, ані податковий орган не можуть ані вважати, ані встановлювати факт збігу позовної давності з метою визнання кредиторської заборгованості доходом. Ці повноваження закон надає виключно суду.

Висновок

Позовна давність вважається інститутом матеріального права. Однак за межами процесуальних відносин вона не може бути застосована, оскільки для її застосування необхідною є участь спеціального суб’єкта – суду. Саме суд може встановити початок і закінчення перебігу позовної давності, її зупинення та переривання. Саме суд може застосувати наслідки спливу позовної давності та відмовити у задоволенні позову лише з причини спливу позовної давності. Встановлення збігу, зупинення, переривання позовної давності іншим органом є нікчемним.

Суд є тим суб’єктом правовідносин, якому законодавець надає повноваження вирішувати щодо позовної давності. Застосування позовної давності іншими установами чи органами є таким, що виходить за межі їх повноважень. З цієї причини ані Міжнародний комерційний арбітражний суд, ані Морська арбітражна комісія, ані третейські суди, ані контролюючі органи не уповноважені встановлювати факт спливу позовної давності та застосовувати наслідки такого спливу.

З урахуванням викладеного слід дійти висновку про те, що застосування в правозастосовній практиці третейськими судами, Міжнародним арбітражним комерційним судом і Морською арбітражною комісією, третейськими судами є таким, що суперечить чинному законодавству.

У податкових правовідносинах позовну давність слід застосовувати лише на підставі рішення суду про відмову у задоволенні позову через сплив позовної давності. У разі відсутності такого рішення сплив трирічного чи будь-якого іншого строку не має наслідком виникнення обов’язку боржника включити дебіторську заборгованість до складу оподатковуваного прибутку.

Іншим варіантом врегулювання цього питання може бути встановлення строків, зі збігом яких кредиторська заборгованість набуває ознак безповоротної та підлягає включенню до оподатковуваного доходу. Проте у цьому разі законодавцю слід відмовитися від застосування терміну «позовна давність».

 

Список літератури:

  1. Вакулина Г.А. О понятии объекта гражданского правоотношения // Современные наукоемкие технологии. – 2009. – №4 – С.58-59.
  2. Гражданское право в 4 Т. Т.1. Учебник / Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Изд-во БЕК. 1998. С.295
  3. Мотовиловкер, Є.Я. Предмет позовної давності [Текст] / Є.Я. Мотовиловкер // Журн. рос. права. – 2008. – № 6. – С. 39-47.
  4. Харьковская цивилистическая школа: о договоре: монография / И. В. Спасибо-Фатеева, О. П. Печеный, В. И. Крат и др.; под общ. ред. И. В. Спасибо-Фатеевой. – Харьков: Право, 2017. – 576 с. – С. 444 – 445.
  5. Харьковская цивилистическая школа: защита субъективных гражданских прав и интересов: монография / И. В. Спасибо-Фатеева, О. П. Печеный, В. И. Крат и др.; под общ. ред. И. В. Спасибо-Фатеевой. – Харьков: Право, 2014. – 672 с. – С. 129 – 142.
  6. Порохов Е.В. Налоговое обязательственное право. Очерки налогово-правовой науки современности. – Москва – Харьков, «Право», 2013. – С.262-275.
  7. Романюк В.А. Позовна давність у цивільному праві. Автореферат – Хмельницький, 2018. URL: http://www.univer.km.ua/doc/Aref_Romanyuk_V.A..pdf (дата звернення: 09.11.2019).
  8. Нецька Л.С. Особливості застосування позовної давності. Стаття. URL: http://napu.com.ua/wp-content/uploads/2018/04/Osoblivosti_zastosuvannya_pozovnoyi_davnosti.pdf (дата звернення: 09.11.2019).
  9. Шатковський Я.М. Проблемні питання щодо застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів. – Київ, «Юридична наука», 12/2014. – С.7-16. URL: file:///C:/Users/Lenovo/Downloads/jnn_2014_12_3.pdf (дата звернення: 09.11.2019).
  • Цікало, В.І. Давність у цивільних правовідносинах [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук / В.І. Цікало. – Львів, 2004. – С. 6-7.
  • Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. Т. 3 / за заг. ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. Харків: Страйд, 2009. C. 362 – 365.
  • Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. Т. 4 / за заг. ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. Харків: Страйд, 2010. C. 594 – 605.
  • Податковий кодекс України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2755-17 (дата звернення: 16.11.2020).
  • Цивільний кодекс України. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (дата звернення: 16.11.2020).
  • Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999№ 996-XIV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/996-14 (дата звернення: 09.11.2019).
  • Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 № 4002-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4002-12#Text (дата звернення: 16.11.2020).
  • Закон України «Про третейські суди» від 11.05.2004 № 1701-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1701-15#Text (дата звернення: 16.11.2020).

[1] Печений О.П. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. Т.4. – Харків, «Страйд», 2010. – С.594.

[2] Грибанов, В.П. Строки в цивільному праві [Тект] / В.П.Грибанов // Грибанов В.П. Здійснення і захист цивільних прав. – М.: Статут, 2000. – С.246 (Класика російської цивілістики).

[3] Див.: Цікало, В.І. Давність у цивільних правовідносинах [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук / В.І. Цікало. – Львів, 2004. – С. 6-7.

[4] Мотовиловкер, Є.Я. Предмет позовної давності [Текст] / Є.Я. Мотовиловкер // Журн. рос. права. – 2008. – № 6. – С. 39-47.

[5] Печений О.П. Позовна давність в механізмі захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів. Харківська цивілістична школа: захист суб’єктивних цивільних прав та інтересів. Монографія під загальною редакцією І.В.Спасибо-Фатєєвої. – Харків, «Право», 2014. – С.131.

[6] Мотовиловкер, Є.Я. Предмет позовної давності [Текст] / Є.Я. Мотовиловкер // Журн. рос. права. – 2008. – № 6. – С. 39-47.

[7] Печений О.П. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. Т.4. – Харків, «Страйд», 2010. – С.594.

[8] Печений О.П. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. Т.4. – Харків, «Страйд», 2010. – С.605.