Якщо я даю своїй дитині цукерку і кажу: «Вона смачна», а дитині вона не смакує, то я створюю конфлікт, вірніше передумови до нього: дитина може «погодитися із моїм смаком та вступити у внутрішній конфлікт із своїм смаком», а може заперечувати мені, вступивши зі мною у зовнішній конфлікт.

Але в будь-якому разі конфлікт залишається.

Якщо ж я не нав’язую свої смаки та кажу дитині: «Ця цукерка мені смакує», то дитина, якій вона не смакує, може сказати: «А мені не смакує». При цьому не виникає ані зовнішнього, ані внутрішнього конфлікту.

У першому випадку я примушую дитину брехати: мені чи собі.

У другому випадку я її не примушую ні до чого.

Це стосується не лише цукерок, а й одягу, кіно, музики, та взагалі поглядів на життя. І це є моїм особистим баченням. Воно не суперечить Вашому, бо я Вам його не нав’язую як єдине та істинне.

Тож бажаю Вам власних смаків!!!