Жодних не буває

 

У жодних мовах, жодні носії цих жодних мов, жодних разів, не скажуть: «у мене немає жодних чашок, чи жодних виделок», жодних разів не застосують вони слово «жоден» у множині. І це тому, що «жоден» означає «ні один». І мені здається, що українці, які застосовують це слово у множині, просто жодних разів не знають української.

 

Мої колеги і друзі, кажуть, що їм потім починає «різати» вуха неправильне вживання української мови. Перевіримо на ВАС???

Подякувати за довіру….

У рекламі одного банку, а потім ще й одного телеканалу почув таке: «Дякуємо за довіру!!!!» Та чи можна за довіру дякувати???
Я був би дуже радий, якби мене оточували люди, яким я довіряю. І цим людям був би дуже вдячний. А Ви?
Якщо Ви притримуєтесь такої ж точки зору, то помітите, що дякую я, тобто той, хто довіряє, тому, кому я довіряю. А не навпаки. Довіру я не даю, я її отримую.
Якщо людина чесно, вчасно та найголовніше завжди виконує те, що обіцяє, та так, як обіцяє, то про неї кажуть: заслуговує на довіру, викликає довіру. І такій людині довіряють. Іншими словами джерело довіри у тому, кому довіряють, а не в тому, хто довіряє. Довіру не можна передати від того, хто довіряє, тому, кому довіряють. Вона народжується в людині, якій довіряють.
Що ж відбувається, коли відбувається у протилежному напрямку? Якщо я довіряю тому, хто ще не заслужив моєї довіри, то я просто ризикую!!! Цей ризик може бути виправданий, а може й ні. Людина якій я довірився, може виправдати цю довіру, а може й не виправдати. У будь-якому разі я ризикую, довіряючи авансом, наперед, до того, як довіра народилася. І той, хто такий аванс довіри (не саму довіру, а аванс) від мене отримав, має дійсно мені подякувати. Подякувати за те, що я ризикнув і довірився йому, не маючи на те підстав. Він має замість «Дякую за довіру» сказати: «Дякую за те, що ризикнув, не маючи підстав довіряти».

То коли нам дякують за довіру, хіба нам не дякують за те, що ми готові на ризик, аби той, хто дякує, мав шанс у майбутньому таку довіру заслужити? Та чи зробить він це?

радість допомагати

Вітаю Вас,

Державна фіскальна служба розсилає платникам повідомлення про зміни у податковому законодавстві. З певною періодичністю отримую від них Word-file, в якому описана та чи інша зміна в законодавстві. І в кінці стоїть цинічна фраза: «Завжди раді вам допомогти».
Чому цинічна? Та тому, що допомоги потребує той, хто втрапив у халепу і сам з неї виплутатися не у змозі. Якщо ж Ви в халепу не потрапили, то навіщо Вам чиясь допомога? Якщо потрапили в халепу і можете самі справитися, то навіщо Вам чиясь допомога? А якщо Вам чиясь допомога потрібна, та Ви без неї не справитеся, то чому саме радіє той, хто Вам допомагає???
Коли я телефоную моєму знайомому онкологу і кажу, що потрібна його допомога, він дуже насторожено запитує: «Тобі?». Коли кажу, що не мені, він полегшено зітхає. Він радий, що мені його допомога не потрібна. І засмучений, коли допомога потрібна мені, або моїй близькій людині.
Коли мені телефонує близька людина і каже, що їй потрібна моя допомога, як адвоката, я швидше засмучуся, але точно не зрадію. Адже у близької людини сталася якась біда, виникла якась проблема, яку без мене вона вирішити не може.
А якщо Вам зателефонує Ваша дитина і скаже, що їй конче потрібна Ваша допомога, Ви зрадієте??? Чи будете більше раді, коли дитина Вам зателефонує поділитися якоюсь приємною подією і допомога їй Ваша не потрібна?

Я був би радий у другому випадку, а Ви?

свобода чи джинси з дірками

Вітаю Вас,

Олександр Ніл виховував дітей свободою. Саме так і називається його книга: «Виховання свободою», в якій він зробив цікавий та, як на мене, дуже потрібний висновок: «Нелюбов натовпу до свободи втілена у моді. Натовп вимагає одноманітності».
Скажіть, чи можете Ви назвати джинси з дірками – гарним одягом??? А модним – зможете назвати???
Розумію, що кожен має свої особисті смаки, але, як на мене, треба мати особливий смак, щоб сказати, що джинси з дірками – це гарно.
А ще я розумію, що дехто з отримувачів цього листа, може інакше ставитися до моди і модних джинсів. Має право на своє ставлення.
Проте сподіваюсь, що якщо хоча б хтось один замислився над тим, чому він носить джинси з дірками, то цей лист написаний не дарма. І не тому, що такі джинси не гарні, а тому, що заради них хтось відмовляється від свободи носити гарний, але не завжди модний одяг.

Можливості чи гарантії

Вітаю Вас,

останнім часом, спілкуючись з кандидатами на посаду помічника адвоката в нашій фірмі, помітив, що розмовляю з ними про можливості і гарантії. Запитую, чого вони хочуть більше: гарантій стабільної роботи і стабільної зарплати чи можливостей займатися цікавою роботою і заробляти без обмежень. Причому без обмежень таких можливостей з обох сторін: немає максимуму, а мінімум – це нуль.
Виходить за моїми розрахунками, що більшість (відсотків 90%) хочуть гарантій. Навіть тоді коли говорять про можливості, мають на увазі гарантії. І от вирішив сам для себе і для ВАС поміркувати з приводу цього.
І якщо виявиться, що ВИ – прихильник гарантій, не ображайтеся. Іншу мету я собі поставив, коли писав цей лист. Принаймні знатимете це для себе, а може й зрозумієте, що гарантій не існує. Існує лише можливість перекласти свої ризики на роботодавця.

І ще. Пояснюватиму з точки зору консалтингового бізнесу. Але з певними поправками це пояснення можна перенести й на інші види діяльності.

Якщо роботодавець надає найманому працівнику можливість заробити за місяць 300 000 грн. і найманий працівник цю можливість приймає, то він може заробити 300 000 грн. А може заробити менше. Навіть 0 грн. Оскільки разом з можливістю заробити 300 000 грн. найманий працівник бере на себе ризик не заробити їх.
Якщо ж найманий працівник хоче гарантовану зарплату 5 000 грн., а роботодавець йому це гарантує, то такий працівник отримує «гарантію» у розмірі 5 000 грн., а роботодавець бере на себе ризик того, що такий працівник не заробить 5 000 грн. Проте роботодавець усе одно виплатить працівнику 5 000 грн. Хоча й на збиток собі, адже це його ризик.
Якщо ж найманий працівник заробить більше, ніж роботодавець йому виплатить, більше 5 000 грн., то додатковий дохід буде прибутком роботодавця, а не найманого працівника, він буде платою за ризик, який узяв на себе роботодавець. Найманий працівник отримає свої «гарантовані» 5 000 грн. і не більше.

Розглянемо у перспективі. Якщо найманий працівник буде заробляти більше, аніж роботодавець йому платитиме, вгадайте, як довго такий працівник працюватиме на такого «невдячного» роботодавця.
Якщо ж найманий працівник постійно зароблятиме менше, аніж роботодавець на нього витрачатиме, вгадайте, як довго такий роботодавець терпітиме такого «ефективного» працівника. І де будуть «гарантії» стабільного заробітку такого працівника у такому разі?
А ще є ризик того, роботодавець сам десь з чимось не справиться і збанкрутує. На такі ситуації навіть сам роботодавець гарантій не дасть.

Та й просто озирніться навколо: про які гарантії взагалі можна говорити? Чи можуть вони існувати, коли роботодавець – жива людина, яка має свої бажання і слабкості. Роботодавець може в будь-який момент втратити бажання займатися бізнесом, то ж чи буде він платити «гарантовані» 5 000 грн.?

То ж чи існують гарантії стабільного заробітку?

Про недолугість заборони списувати

Як викладач я періодично приймаю іспити у студентів. І постійно на іспитах відчуваю дискомфорт з приводу того, що доводиться забороняти студентам списувати. Дві причини для такого дискомфорту:

  1. Робота юристів саме у списуванні й полягає. Я маю їх вчити «списувати»: находити в різних джерелах інформацію і вибудовувати з неї логічний правовий алгоритм для підтвердження точки зору юриста, а не примушувати їх знати напам’ять норми законів.
  2. Не бачу сенсу у забороні списування оскільки як викладач завжди бачу, хто із студентів списував, а хто ні. І завжди ставлю завищену оцінку тим, хто не списував, і дещо занижую тим, хто списував.

 

Я є прихильником побудови такої системи викладання, яка би перетворила списування у неефективний спосіб здачі іспиту. Наприклад, я іноді на заняттях (крім іспитів) даю студентам можливість користуватися усіма матеріалами. При цьому завдання я ускладнюю і час обмежую, керуючись тим, що студент, який вчився, протягом відведеного часу знайде, де списати. А той, хто не вчився, – не зуміє цього. У мене ця метода працює. Нажаль не на іспитах.

 

Але як утопіст, прагну навчитися викладати таким чином, щоб зацікавити студентів не мати потреби у списуванні. Відверто зізнаюся, поки що вдається це лише з деякими студентами. Більшість за благо вважає можливість списати на іспиті.

 

Хотіли би бути студентом, який разом зі мною навчить мене викладати так, щоб не було потреби списувати на іспиті?