Один мій знайомий запитав у мене: “Я можу вимагати у міськраді надання мені цього документу?” Я відповів, що може, але отримає той документ скоріше, якщо не вимагатиме, а просто попросить.

Ще в армії я бачив, що прохання виконуються ретельніше, відповідальніше ніж накази. При виконанні наказу солдат переслідує мету вкласти якомога менше сил у таке виконання. А душу взагалі не вкладає. Але ж якщо попросити того самого солдата, то можна й на душу розраховувати.

Що відбувається, коли ми чогось у когось вимагаємо? Ми стверджуємо, що людина це повинна зробити, зобов’язана. Навряд чи хтось стверджуватиме, що повинність чи зобов’язання супроводжуються великим бажанням піти назустріч тому, хто про нього нагадує, примушує. То ж коли ми вимагаємо, ми тиснемо на людину. За законом Ньютона отримуємо протилежний тиск з тією ж силою. Тобто супротив того, від кого ми чогось хочемо.

Коли ж ми просимо, то впливаємо на душу, совість, людяність, чесність, порядність того, кого просимо, але не тиснемо. Згоден, що може не спрацювати. Але якщо спрацює, то з душею і радістю. На противагу примусу, де ані душі, ані радості від виконавця чекати не варто взагалі.

Значить, якщо ми проситимемо, а не вимагатимемо, то посмішку зустрічатимемо частіше. Людям з нами буде приємніше. Вони стануть нам посміхатися при зустрічі, а не уникати нас із похмурим обличчям.

То ж пропоную Вам моє життєве правило: “Вимагати варто тоді, коли просити вже немає сил. А до того лише просити”.

«Но помогать – значит, согласно природе действовать на душу посредством добродетели, и своей, и того, на кого ты действуешь. Это не может не быть на благо и самому помогающему: ведь заставляя другого упражняться в добродетели, он упражняет и собственную».
Сенека Луций Анней Младший