Опубліковано в ЗСЗ /2015 / випуск 11. Інфляція і підприємство: поради з виживання, стор.160-165

Слово «ціна» в різних словниках пояснюється різними словами, але майже завжди однаково по суті. Це і вартість чогось, виражена в грошових одиницях; і грошовий вираз вартості товару; і кількість грошей (чи інших товарів та послуг), що сплачуються з одиницю товару чи послуги.

Як бачимо, ціна – це, по-перше, вартість, а по-друге, ця вартість виражена у грошових одиницях.

Далі зосередимося на другому критерії, а саме на грошових одиницях. Враховуючи, що гроші самі по собі не є стабільними, то питання визначення ними вартості в даному випадку можна назвати філософсько-економічним. Поясню: якщо підприємець купив за кордоном товар за 100 доларів, коли курс був 8 грн. за 1 долар (тобто за 800 грн.) і продав його за 1 760 грн., коли курс був вже 22 грн. за долар (тобто за 80 доларів), то в гривнях ціна товару зросла на 960 грн., а в доларах зменшилася на 20 доларів. У гривнях підприємець отримав прибуток, а в доларах – збиток. І все через те, у яких саме грошових одиницях вимірюється результат операції та вартість проданого товару.

Оскільки наступний товар підприємець купуватиме знову за долари, то цілком логічним буде прагнення такого підприємця отримувати прибуток саме в доларах, а не в гривнях. Отже, у нього має виникнути потреба фіксувати ціну в тих одиницях, в яких він фактично зможе заробляти прибуток, а в нашому прикладі – працювати. Далі мова йтиме про юридичні способи такої фіксації, та про те, як отримати бажану, а не номінальну вартість.

 

Приватне право про валюту зобов’язань.

Відповідно до ст.192 ЦКУ «законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня». При цьому ЦКУ дозволяє використання іноземної валюти в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Так, відповідно до ст.3 ДКМУ «валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України». Однак згідно із ст.5 ДКМУ Національний банк України уповноважений видавати «індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом». А відповідно до ч.4 ст.5 ДКМУ індивідуальної ліцензії потребує операція «використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України». Отже, у разі отримання індивідуальної ліцензії НБУ резиденти України вправі встановлювати зобов’язання та розраховуватися за ними між собою в іноземній валюті.

ЦКУ розрізняє поняття «валюта зобов’язання» та «валюта виконання грошового зобов’язання». Так, валютою зобов’язання є грошова одиниця, в якій це зобов’язання номінується, тобто виражається, а валютою виконання грошового зобов’язання є грошова одиниця, в якій таке грошове зобов’язання виконується, повинно виконуватися.

За загальним правилом, встановленим ст.524 ЦКУ, «зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні». При цьому ч.2 цієї ж статті дозволяє використання іноземної валюти як валюти зобов’язання: «сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті». Отже, валютою зобов’язання може бути як грошова одиниця України, так і грошова одиниця іншої країни – іноземна валюта.

Поняття «валюта виконання грошового зобов’язання» є вужчим за поняття «валюта зобов’язання». Так, згідно із ст.533 ЦКУ «грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях». При цьому, якщо валюта зобов’язання і валюта виконання грошового зобов’язання не співпадають, тобто якщо валютою зобов’язання є не гривня, а іноземна валюта, то «сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом».

Для використання ж іноземної валюти як валюти виконання зобов’язання ЦКУ знову відсилає до іншого спеціального законодавства, тобто до того ж ДКМУ, який встановлює у такому разі обов’язок отримання індивідуальної ліцензії НБУ.

Про можливість використання різних валют як для самого зобов’язання, так власне і для виконання зобов’язанні йдеться у вексельному законодавстві. Так, згідно із ст.41 Уніфікованого закону про переказні векселі і прості векселі «якщо переказний вексель виданий у валюті, яка не має обігу в місці платежу, то сума, яка підлягає сплаті, може бути сплачена в місцевій валюті за її курсом на день настання строку платежу. Якщо боржник прострочить платіж, то держатель може на свій розсуд вимагати, щоб сума векселя була сплачена у місцевій валюті за курсом або на день настання строку платежу, або на день здійснення платежу». При цьому, відповідно до цього ж Закону курс іноземної валюти має визначатися згідно із звичаями, що діють у місці платежу. Згідно ж із ст.2 Закону про векселі у випадках, коли сума векселя, виражена в іноземній валюті, на території України вексель може бути сплачений «в національній валюті України за курсом Національного банку України на день настання строку платежу (або якщо боржник прострочить платіж, – на розсуд держателя векселя – на день здійснення платежу) чи в іноземній валюті з додержанням вимог валютного законодавства України».

 

Дещо інший підхід до валюти зобов’язання та валюти його виконання міститься у господарському законодавстві. Так, відповідно до ст.189 ГКУ ціною в ньому є виражений у грошовій формі еквівалент одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації). При цьому згідно з ч.2 цієї статті ціна окрім того, що є істотною умовою господарського договору, має бути зазначена в договорі у гривнях. І лише «ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін».

Відповідно до ст.198 ГКУ «грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях». Тобто ГКУ встановлює єдиний підхід і до валюти грошового зобов’язання, і до валюти виконання зобов’язання, якщо ці зобов’язання виникають у сфері господарських відносин. При цьому ГКУ дозволяє вираження грошових зобов’язань в іноземній валюті «лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства».

Встановлюючи такі обмеження щодо валюти грошових зобов’язань у господарських відносинах, ГКУ також окреслює й самі господарські відносини. Згідно із ст.3 ГКУ «сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини». При цьому:

• господарсько-виробничі відносини – це майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності;
• організаційно-господарські відносини – це відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю;
• внутрішньогосподарські відносини – це відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

 

Таке обмеження господарським законодавством використання іноземної валюти як валюти грошового зобов’язання не завжди сприймається судовими інстанціями.

 

Висновок: якщо в договорі, що укладається в сфері господарських відносин у якості валюти зобов’язання, не говорячи вже про валюту виконання зобов’язання, обумовлювати ціну в іноземній валюті чи в інших одиницях, відмінних від української гривні, то можна наразити себе на можливість визнання договору недійсним у судовому порядку, оскільки відповідно до ст.215 ЦКУ «підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу». А згідно з частиною першою ст.203 ЦКУ «зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства…»

Крім того, існує ризик невизнання контролюючими органами витрат та податкового кредиту за таким договором, оскільки відповідно до тієї ж ст.203 ЦКУ серед вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, є й вимога про те, що зміст правочину не може суперечити інтересам держави і суспільства. Така собі «гумова» норма, під яку можна «підтягнути» будь-яке бажання перевіряючих.

Отже, для усунення таких ризиків не варто встановлювати у договорах, що укладаються в сфері господарських відносин, ціну в будь-якому еквіваленті, окрім гривень. Проте це висновок не усуває можливості фактичного застосування іноземної валюти у відносинах з метою усунення ризику втрати реальної вартості товару через втрату вартості грошової одиниці України.

 

Замість еквіваленту в іноземній валюті – зміна ціни у гривнях.

Якщо ціна в договорі встановлена в іноземній валюті, то слід стверджувати, що вона не змінюється у зв’язку із зміною курсу національної валюти до курсу такої іноземної валюти, оскільки ціна, виражена в іноземній валюті на момент укладення договору і на момент виконання грошового зобов’язання за ним, залишається незмінною. У цьому разі йдеться про те, що валюта зобов’язання є відмінною від валюти виконання цього зобов’язання, а ціна при цьому не змінюється.

Якщо ж валютою зобов’язання є національна грошова одиниця, а валюта виконання цього зобов’язання не відрізняється від валюти зобов’язання, проте відмінною є її сума, тобто сума гривень, що підлягають сплаті на момент укладення договору і на момент його виконання в частині оплати, то мова йде вже про зміну ціни договору.

І така думка не є голослівною, оскільки вона вже випробувана на практиці. Так у справі № 32/148, що розглядалася у Вищому господарському суді України 21.01.2010 р., позивач просив визнати договір лізингу недійсним, оскільки, на його думку, застосування коефіцієнту зміни курсу гривні до євро для визначення розміру лізингового платежу за своєю суттю є встановленням валюти зобов’язання в іноземній валюті, а це суперечить ст.189 ГКУ.

І хоча суд першої інстанції та апеляційний суд позов задовольнили, тобто погодилися з позивачем, ВГСУ дійшов протилежного висновку. Так в договорі лізингу сторонами було встановлено, що оплата вартості послуг лізингодавця здійснюється в українських гривнях. При цьому кожний наступний лізинговий платіж та інші платежі за договором обчислюються відповідно до змін обмінного курсу НБУ української гривні до валюти на момент виставлення рахунку лізингодавцем. Планами лізингу, складеним щодо кожного предмету лізингу, в якості іноземної валюти для визначення обмінного курсу до гривні визначено євро.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що умови спірного Договору в частині визначення розміру та порядку оплати послуг лізингодавця викладено таким чином, що лізинговий платіж встановлений фактично у іноземній валюті, а розмір лізингового платежу щомісяця підлягав перерахунку у відповідності із зміною курсу гривні до євро. Це, на думку суду першої інстанції, суперечить вимогам чинного законодавства у зв’язку з чим Договір фінансового лізингу суд визнав недійсним. Однак, на думку ВХСУ, встановлення ціни договору у гривнях та погодження її наступної зміни у зв’язку із зміною курсу євро на момент оплати в гривнях, означає, що і валютою зобов’язання, і валютою його виконання є гривня.

І навіть той факт, що сторони фактично «прив’язали» ціну у гривнях до курсу гривні до євро, не є тією обставиною, що свідчить про наявність підстав та умов для визнання укладеного між сторонами договору недійсним.

Висновок ВХСУ: «приписи статті 198 Господарського кодексу України не суперечать статті 533 Цивільного кодексу України». Тобто не суперечить вимога ст.198 ГКУ про те, що «грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства», не суперечить правилу, встановленому ст.533 ЦКУ, відповідно до якого «якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом». На думку ВХСУ, «сторони не порушили вказані норми, обумовивши у договорі обов’язок розрахуватися в національній валюті».

 

Індексація ціни у зв’язку із зміною курсу іноземної валюти – також спосіб її зміни.

Ще одним способом зміни ціни є її індексація. Відповідно до ч.3 ст.691 ЦКУ «якщо договором купівлі-продажу встановлено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють ціну товару (собівартість, затрати тощо), але при цьому не визначено способу її перегляду, ціна визначається виходячи із співвідношення цих показників на момент укладення договору і на момент передання товару». Якщо у механізм індексації закласти у якості індексу зміну курсу гривні до іноземної валюти, то такий механізм також відповідатиме чинному законодавству.

У справі № 14/345-09 Вищий господарський суд України постановою від 03.06.2010 р. залишив в силі рішення суддів першої та апеляційної інстанцій, які відмовили у задоволенні позову про визнання договору недійсним через застосування саме такого механізму індексації.

Так, позивач і відповідач у справі – сторони договору купівлі-продажу – передбачили, що у випадку збільшення на дату платежу офіційного курсу долара США до гривні більше, ніж на 2% від його офіційного курсу, встановленого НБУ на момент підписання договору, покупець зобов’язаний сплатити продавцю проіндексовану суму відповідного платежу по договору, що встановлюється як (А1/АО) х СП = ПСП, де А1 – офіційний курс долара США на дату платежу; АО – офіційний курс долара США на дату підписання договору; СП – сума поточного платежу; ПСП – проіндексована сума платежу.

ВХСУ врахував, що можливість зміни ціни на товар передбачена ч.3 ст.691 ЦКУ, самим договором, та визнав правомірним те, як саме сторони передбачили спосіб її перегляду та визначили показники, які зумовлюють зміну ціни на товар. Крім того у цій справі ВХСУ знову підтвердив, що застосування такого механізму індексації ціни договору відповідає ч.2 ст.533 ЦКУ, тобто підтвердив правомірність застосування цієї норми у господарських правовідносинах.

 

Встановлення окремого обов’язку сплатити курсову різницю, як винагороду.

Окрім зміни ціни договору, сторони можуть узгодити, що ціна зміні не підлягає, однак платник за договором зобов’язується сплатити окреме зобов’язання, розмір якого дорівнює сумі, на яку змінилися б ціна, якби вона була встановлена в еквіваленті до іноземної валюти. Наприклад, ціна як складала 8 000 грн., так і залишається такою. Проте, враховуючи, що курс долара США зріс майже утричі з 8 грн. за 1 долар до 22 гривень, платник зобов’язується сплатити додатково до самого зобов’язання  у розмірі 8 000 грн. ще й винагороду в розмірі 14 000 гривень. Таке собі додаткове зобов’язання, яке виникає у разі зміни курсу долара.

Судова практика вважає, що й такий механізм компенсації валютного ризику не суперечить чинному законодавству. Так, постановою ВХСУ від 04.04.2012 р. у справі № 30/289 були залишені без змін рішення місцевого та апеляційного суду, які відмовили у визнанні договору в частині такого обов’язку недійсним. У цій справі позивач – лізингоотримувач просив суд визнати п.3.9 Загальних умов фінансового лізингу, яким передбачено, «що на дату сплати, визначену пунктом 3.5 Загальних умов, лізинговий платіж (крім авансового лізингового платежу та останнього чергового лізингового платежу), який підлягає сплаті згідно Графіку та Загальних умов, коригується на суму Винагороди, яка визначається за формулою:

 

V1 = So * K – So

де, So сума чергового лізингового платежу за Договорами на дату сплати;

К коефіцієнт, який визначається як відношення курсу гривні до долару США, встановленого НБУ за 5 (п’ять) календарних днів до дати сплати чергового лізингового платежу, згідно п 3.5 Загальних умов, та збільшеного на 0,59 % (нуль цілих п’ятдесят дев’ять сотих) відсотка, до курсу гривні до долару США, за яким АКІБ «УкрСиббанк» (далі банк), по дорученню лізингодавця фактично здійснив продаж (конвертування у гривню) коштів у іноземній валюті (валютного кредиту), що підтверджується відповідною довідкою Банку, або завіреною копією банківської виписки, отриманих лізингодавцем для придбання предмета лізингу та його подальшої передачі лізингоодержувачу у фінансовий лізинг. Якщо значення коефіцієнта K менше одиниці, то сума V1 не розраховується;

* знак множення»

Предметом розгляду у даній судовій справі була відповідність вказаного п.3.9 Загальних умов фінансового лізингу вимогам чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що визначений у спірному пункті платіж, як винагорода, яка підлягає сплаті виключно з врахуванням збільшення курсу долара США по відношенню до гривні, не передбачений ч.2 ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг».

Згідно з ч. 1 ст.16 названого Закону лізингові платежі можуть включати суму, яка відшкодовує вартість предмета лізингу, платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом, інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов’язані з виконанням договору лізингу. ВХСУ дійшов висновку про те, що вказана норма визначає у загальному вигляді можливий склад лізингових платежів і не встановлює вичерпний перелік складових, які можуть включати в себе лізингові платежі, та не містить імперативного припису щодо заборони сторонам договору фінансового лізингу визначати і відносити до лізингових безпосередньо у договорах лізингу інші платежі, так само як і визначати ціну у договорі (винагороду), розподіливши її на складові частини та розмістивши їх у різних пунктах договору.

Крім того, ВХСУ вважає правомірним застосування до відносин за договором фінансового лізингу ст.533 ЦКУ, якою передбачено, що якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. На думку колегії суддів ВХСУ «сторонам при визначенні грошового зобов’язання не забороняється використовувати як грошовий еквівалент іноземну валюту, при цьому порядок визначення сум, що підлягають сплаті у гривнях, сторони можуть визначити у договорі». Крім того ч.2 ст.632 ЦКУ допускає можливість зміни ціни після укладення договору у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, тобто, на думку суду, «сторони мають право узгодити в договорі як розмір ціни (плати, винагороди тощо), так і спосіб її визначення чи подальшої зміни».

ВХСУ визнав, що в даному випадку сторони домовилися про відповідну формулу, за якою лізингодавець здійснюватиме розрахунок додаткової винагороди, на суму якої коригується черговий платіж. Отже, ця домовленість свідчить про зміну лізингового платежу на суму винагороди в гривнях залежно від курсу гривні до долару США. Важливим, на думку ВХСУ, є те, що таке «використання формули розрахунку складової лізингового платежу винагороди лізингодавця є правомірним, оскільки сторонами чітко встановлено порядок розрахунку винагороди за визначеною ними формулою».

 

Враховуючи наведені вище випадки фактичного застосування в господарських відносинах еквіваленту іноземної валюти як ціни договору, слід рекомендувати не застосовувати прямого встановлення ціни в іноземній валюті, тобто слід уникати застосування іноземної валюти як валюти зобов’язання. Краще, з точки зору судової практики використовувати гривню як валюту зобов’язання. Це можна зробити такими способами:

• врегулювати в договорі порядок зміни ціни пропорційно зміні курсу іноземної валюти, тобто домовитися про те, що валютою зобов’язання і валютою його виконання є гривня, проте номінальний вираз такого зобов’язання змінюється пропорційно зміні курсу іноземної валюти;
• застосувати індексацію ціни у зв’язку із зміною курсу іноземної валюти, як спосіб її зміни. У цьому випадку йдеться про зміну ціни шляхом її індексації, тобто шляхом множення на індекс, розмір якого визначається як співвідношення курсу іноземної валюти на день виконання зобов’язання до курсу на день укладення договору;
• встановлення окремого обов’язку сплатити курсову різницю. У цьому разі ціна залишається незмінною у гривнях. Проте йдеться про додаткову винагороду, розмір якої визначається як сума, на яку зросла би ціна у гривнях, якщо би вона була встановлена в іноземній валюті.

 

 

Прив’язка ціни до інфляції як умова щодо індексації грошового зобов’язання.

Застосування індексації грошового зобов’язання як підстави зміни його розміру виключає можливість виникнення конфлікту через протиріччя положень ГКУ та ЦКУ щодо застосування іноземної валюти як валюти зобов’язання, проте дозволяє збільшити номінал грошового зобов’язання, вираженого в гривнях, у зв’язку із здешевленням самої гривні.

Важливим є те, що індексація ціни не є винаходом суб’єктів господарських відносин. Її застосування передбачено чинними законодавством для окремих правовідносин. Так, відповідно до ст.10 Закону про оренду істотною умовою договору оренди є «орендна плата з урахуванням її індексації». А правовим наслідком відсутності умови про індексацію орендної плати є неукладеність договору оренди, оскільки відповідно до ст.12 зазначеного Закону «договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору».

Отже, без досягнення домовленості з такої істотної умови, як орендна плата з урахуванням її індексації, вести мову про те, що договір оренди укладений, тобто існує, немає підстав.

Ті, хто вважає, що це стосується виключно оренди державного та комунального майна, помиляються, адже відповідно до ч.5 ст.1 Закону про оренду «оренда майна інших форм власності може регулюватися положеннями цього Закону, якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди». Тобто, якщо сторони договору майна, що не відноситься ані до державної, ані до комунальної власності, забули передбачити, що на цей договір не поширюється дія Закону про оренду, то орендна плата з урахуванням її індексації стане автоматично істотною умовою і цього договору, а її відсутність поставить під сумнів існування цього договору та надасть податківцям при перевірці можливість виключити зі складу витрат та ПК орендну плату за таким договором.

Відповідь на запитання про те, що таке орендна плата з урахуванням її індексації варто шукати в затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 р. № 786 Методиці розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу. Згідно з п.13 цієї Методики «розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць».

Як відомо, індекс інфляції є показником подорожчання споживчих товарів і послуг. Так, наприклад, відповідно до ст. 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 р. № 1282-XII індексація грошових доходів населення – це «встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг». Тож, застосування індексу інфляції до грошових доходів населення, або до орендної плати має за мету коригування їх розміру відповідно до зростання цін на споживчому ринку.

Якщо уважно прослідкувати за тим, як швидко зростає курс долара США та як повільно його наздоганяє індекс інфляції, то можна дійти цілком логічного висновку про те, що:

1. Споживчі ціни навіть на імпортні товари зростають повільніше, аніж зростає курс іноземної валюти.
2. Навіть коли курс іноземної валюти залишається після певного «стрибка» незмінним, а іноді ще й знижується, індекс інфляції продовжує піднімати споживчі ціни та «вирівнювати» їх у відповідності до долара, що «підріс». Так, якщо долар з початку квітня коштував приблизно 24,5 гривні (офіційний курс НБУ), то на середину жовтня він «впав» до 21,9, то індекс інфляції у цьому ж періоді був нижче одиниці лише в липні і серпні. Це й логічно, адже ціна товарів формується у гривнях і змінюється не щодня. У торгівельній мережі досить часто під час різких коливань курсу долара можна купити товар за «старою» ціною і «новою». Споживчий ринок орієнтується не лише на курс іноземної валюти, а й на купівельну спроможність населення.

 

Враховуючи наведений висновок, можна стверджувати, що індексація грошового зобов’язання із застосуванням індексу інфляції є більш «м’яким», більш «лояльним» механізмом коригування розміру грошового зобов’язання, у порівнянні із застосуванням еквіваленту іноземної валюти. Врешті-решт ринок вирівняє ціни на імпортні товари у відповідності до їх валютної вартості, але через зниження у період інфляції купівельної спроможності населення таке «вирівнювання» вимагатиме певного часу.

Отже, зазначений вище механізм індексації орендної плати цілком може бути застосований й до інших грошових зобов’язань. Для цього продавець і покупець мають досягнути домовленості про те, що оплата товару (роботи чи послуги) здійснюється з урахуванням її індексації, а саме із застосуванням індексу інфляції.

Зрозуміло, що індексація грошового зобов’язання може бути застосована лише щодо зобов’язань, які виконуються протягом певного проміжку часу, як мінімум достатнього для того, щоб держава встановила індекс інфляції за певний місяць та оприлюднила його.

 

Застосування санкцій за ЦКУ для компенсації втрат від зміни курсу.

Сторони грошового зобов’язання можуть і не домовлятися про застосування індексу інфляції. У випадку прострочення виконання грошового зобов’язання цей індекс буде застосовуватися відповідно до чинного законодавства. Так, згідно із ч.2 ст.625 ЦКУ «боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом».

У п.2 Інформаційного листа «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» від 17.07.2012 р. № 01-06/928/2012 ВХСУ роз’яснив, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція). При цьому «при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця».

Слід зважувати ще й на те, що відповідно до п.188.1. ПКУ «до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних та інфляційні, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов’язань». Отже отриманні інфляційні відповідно до ст.625 ЦКУ не є об’єктом оподаткування ПДВ, у той час, як індекс інфляції, застосований в договірному порядку для коригування суми грошового зобов’язання, буде включатися до бази оподаткування ПДВ як частина такого грошового зобов’язання.

 

ЦКУ

Цивільний кодекс України № 435-ІV від 16.01.2003 р.

ГКУ

Господарський кодекс України № 436-ІV від 16.01.2003 р.

ПКУ

Податковий кодекс України № 2755-VІ від 02.12.2010 р.

ДКМУ

Декрет Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»

Закон про векселі

Закон України № 2374-III від 05.04.2001 р. «Про обіг векселів в Україні»

Закон про оренду

Закон України № 2269-XII від 10.04.1992 р. «Про оренду державного і комунального майна»