газета “Бухгалтерія” № 51 (1194) за 21 грудня 2015 року. стор. 32-35.
Олександр ЄФІМОВ, доцент кафедри цивільного та трудового права
Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана, к.ю.н.
Грошей вже давно не існує.
Якщо не вірите в епіграф, то подумайте, чому на 5-фунтовій банкноті Великої Британії розміщено напис: «Ipromisetopaythebearerondemandthesumof5 Pounds» («Я обіцяю заплатити тримачу на вимогу суму в 5 фунтів)? І підпис стоїть головного казначея Великої Британії для чого? Що саме він обіцяє тримачу папірця у 5 фунтів?
Ніяких фунтів взамін папірця ніхто і ніде вам не видасть. Більше того, ви навіть уявити їх не зможете. От і виходить, що ті папірці, які ми звикли називати грошима, насправді є лише абстрактними обіцянками, які роздає направо і наліво головний державний банк країни. Коли ж ці обіцянки потрапляють на рахунок в комерційний банк, то вони стають обіцянками комерційного банку, оскільки звичайний поточний рахунок клієнта в банку є пасивним для останнього, а отже він відображає його зобов’язання перед клієнтом. Просто це зобов’язання комерційного банку, виражене у зобов’язаннях банку національного. Та оскільки воно є зобов’язанням комерційного банку, то цілковито й залежить від платоспроможності останнього.
Але навіть те, що є зобов’язанням комерційного банку, вираженим у зобов’язаннях національного банку, втрачати також не хочеться. От і переймаються клієнти банку тим, як не втратити те, що на їхніх банківських рахунках відображено.
Тимчасова адміністрація: коли і для чого
Згідно зі ст.34 Закону № 4452[1] Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд) розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Та не пізніше наступного робочого дня після початку тимчасової адміністрації Фонд розміщує інформацію про запровадження тимчасової адміністрації в банку на своїй офіційній сторінці в мережі Інтернет і не пізніше ніж через 10 днів публікує її в газетах «Урядовий кур’єр» або «Голос України». Відповідно до п.16 ч.1 ст. 2 Закону № 4452 «тимчасова адміністрація – процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому цим Законом».
Відповідно до ст.36 Закону № 4452 Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. При цьому під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку. Згідно зі ст.2 Закону № 4452 вкладником є фізична особа (у тому числі фізична особа – підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката, а кредитором вважається юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов’язань.
Отже, з моменту уведення тимчасової адміністрації не варто сподіватися на те, що неплатоспроможний банк здійснить юридичній особі виплати у межах коштів на поточному рахунку. З цього слідують висновки про те, що:
1) попіклуватися про свої кошти слід ще до того, як в банк «увійшла» тимчасова адміністрація;
2) після того, як банком почав керувати Фонд, пряме виведення коштів з банку, так само як і їх стягнення, не слід очікувати. Слід вчиняти інші легальні дії, спрямовані на задоволення своїх грошових вимог.
До «приходу» тимчасової адміністрації
Те, що банк перетворюється у неплатоспроможний, можна відчути ще задовго до уведення тимчасової адміністрації. Ознакою неплатоспроможності є спочатку затримка платежів на пару днів, пояснювана технічними помилками чи причинами. Потім настає момент, з якого банк здійснює лише платежі до бюджету та внутрішні. А потім вже нічого не здійснює.
На такі обставини слід реагувати швидко, не сподіваючись на те, що банк «одужає». Таке «одужання» може відбутися на якийсь час, а може й надовго. Проте неплатоспроможність банку в наших реаліях настає частіше, аніж «одужання». Тож на першій стадії, поки банк ще платить хоча б у бюджет, є сенс усі кошти, що в ньому є перерахувати в бюджет у вигляді авансів та переплат з податків. Краще переплатити на пару років уперед, аніж просто втратити.
Якщо ж банк і в бюджет вже затримує платежі, або навіть їх вже фактично не платить, варто скористатися нормами ПКУ, які дозволяють перекласти відповідальність за таку затримку на банк.
Судова практика цьому поки що сприяє. Прикладом є постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 28.04.2015 р. № 826/3630/15[2], залишена в силі апеляційною та касаційною інстанціями.
За фабулою справи фізична особа – підприємець (далі – позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до ДПІ (далі – відповідач), в якому просить визнати протиправною та скасувати податкову вимогу відповідача, рішення відповідача про опис майна у податкову заставу, рішення відповідача про анулювання реєстрації платника єдиного податку, зобов’язати відповідача внести до зворотнього боку інтегрованої картки позивача відомості про сплату єдиного податку за І квартал 2014 року у сумі, відповідно до квитанції відділення № 2 ПАТ «Старокиївський банк». Відповідач на підставі картки особового рахунку прийняв зазначені вище податкову вимогу про сплату єдиного податку та рішення про опис майна у податкову заставу. У подальшому, відповідачем проведено камеральну перевірку позивача, про що складено акт. Перевіркою встановлено порушення позивачем абзацу 3 п.299.10 ст. 299 ПКУ, що призвело до прийняття відповідачем рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку. Позивач у свою чергу не погодився із оскаржуваними рішеннями відповідача, оскільки вважав, що з наданих податковому органу документів вбачається своєчасна сплата узгодженого податкового зобов’язання по єдиному податку за І та ІІ квартали 2014 року, що своєю чергою підтверджується платіжними дорученнями.
Відповідно до п.57.1 ст.57 ПКУ платник податків зобов’язаний самостійно сплатити суму податкового зобов’язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. І лише у разі коли платник податків не сплачує узгодженої суми грошового зобов’язання в установлені законодавством строки, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення (п.59.1. ст.59 ПКУ).
Вирішуючи спір між позивачем і відповідачем, суд встановив, що підставою для винесення оскаржуваної податкової вимоги стала податкова заборгованість з єдиного податку з фізичних осіб, що обліковується у картці особового рахунку, яка виникла за наслідками несплати узгодженого податкового зобов’язання, визначеного позивачем у податковій декларації. Оскаржуване рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку прийняте контролюючим органом у зв’язку з тим, що за позивачем обліковується податковий борг протягом двох послідовних кварталів.
Проте, суд дослідив матеріали справи і знайшов там підтвердження того, що позивачем самостійно у встановлені строки сплачено суми узгодженого податкового зобов’язання по єдиному податку, що підтверджується копіями платіжних доручень, наявних в матеріалах справи. Більше того, позивач заявив у суді, а відповідач не зумів спростувати той факт, що листом позивача від 01.07.2014 р. відповідач був повідомлений про проведення оплати єдиного податку.
Отже суд дійшов логічного висновку про те, що копій платіжних доручень достатньо для того, щоб вважати підтвердженим факт самостійної сплати у встановлені строки сум узгодженого податкового зобов’язання. Факт сплати податкового зобов’язання підтверджує не фактичне надходження коштів до державного бюджету, а саме наявність платіжних доручень.
Суд врахував, що позивачем надано докази того, що він самостійно сплатив суми узгодженого податкового зобов’язання по єдиному податку у встановлені чинним законодавством строки. Тобто позивач спростував висновки відповідача про наявність податкового боргу. Тож суд прийшов до висновку про неправомірність формування податкової вимоги, що призвело до винесення рішення про опис майна у податкову заставу та як наслідок анульовано реєстрацію фізичної особи – підприємця (відповідача).
Детальніше стосовно моменту визначення сплати податкового зобов’язання та підтвердження його факту дослідив у цій справі суд апеляційної інстанції, який виходив з того, що відповідно до п.24.3. ст.24 Закону № 2346[3] «при використанні документа на переказ готівки ініціювання переказу вважається завершеним з моменту прийняття до виконання банком або іншою установою – учасником платіжної системи документа на переказ готівки разом із сумою коштів у готівковій формі». При цьому прийняття документа на переказ готівки до виконання засвідчується підписом уповноваженої особи банку або іншої установи – учасника платіжної системи чи відповідним чином оформленою квитанцією. Відповідно до п.129.7.ст.129 ПКУ не вважається порушенням строку перерахування податків, зборів, платежів з вини банку порушення, вчинене внаслідок регулювання Національним банком України економічних нормативів такого банку, що призводить до нестачі вільного залишку коштів на такому кореспондентському рахунку. Якщо у майбутньому банк або його правонаступники відновлюють платоспроможність, відлік строку зарахування податків, зборів та інших платежів розпочинається з моменту такого відновлення.
Отже Окружний адміністративний суд м. Києва та Київський апеляційний адміністративний суд дійшли правильного висновку про те, що відповідальність платника податку закінчується моментом подання до банку платіжного доручення на сплату відповідного податку. І цей факт має підтверджуватися виключно платіжним дорученням з відміткою банку про його проведення. Фактичне ж надходження коштів до державного бюджету – це вже відповідальність самого банку.
І така думка вказаних судів знайшла своє підтвердження у Вищому адміністративному суді України, який, посилаючись на п.5 ч.5 ст.214 КАСУ[4], відмовив у відкритті касаційного провадження, тобто відмовився навіть переглядати у судовому засіданні дану справу. Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, які відповідають судовій практиці Вищого адміністративного суду України у цій категорії справ, касаційна скарга Відповідача була визнана необґрунтованою, а викладені в ній доводи такими, що не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не навів підстав, які б дозволили вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального або процесуального права.
Під час тимчасової адміністрації
Про те, що під час тимчасової адміністрації в неплатоспроможному банку не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, вже було вказано вище. Крім того, відповідно до п.4 ч.5 ст.36 Закону № 4452 під час тимчасової адміністрації не здійснюється також і зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов’язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі. Така заборона істотно перешкоджає можливості «згортання» заборгованості позичальника банку із заборгованістю банку перед вкладником чи іншими особами. І стосовно заборони такого «згортання» є навіть судова практика.
Так, Верховний Суд України постановою від 22.04.2015 р. у справі № 910/9234/14 стосовно спору про правомірність перерахування коштів поручителями для погашення поточної заборгованості за кредитним договором у неплатоспроможному банку висловився про те, що така вимога не відповідає чинному законодавству. На таку вимогу клієнта неплатоспроможний банк відповів відмовою і зазначив, що відповідно до пп. 4. п. 5 ст. 36 Закону № 4452 під час тимчасової адміністрації не здійснюється зарахування зустрічних вимог, якщо це зможе призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим Законом. Тому погашення заборгованості за кредитними договорами позичальники та/або поручителі можуть здійснювати виключно шляхом внесення коштів через касу банку або направлення коштів на погашення з рахунків, що відкриті в інших банках.
ВСУ виходив з того, що ст.2 Закону № 2121[5] визначає, що кредитор банку – це юридична або фізична особа, яка має документально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов’язань. Отже помилковим є висновок про те, що вимоги позивача до відповідача не є майновими вимогами, а позивач, відповідно, не є кредитором відповідача, на якого поширюються обмеження, встановлені Законом № 4452. Між поручителями та банком склалися зобов’язальні правовідносини на підставі договору банківського рахунка, які носять майново-грошовий характер, а відтак, у даному випадку позивач виступає кредитором за майновою вимогою з розпорядження належними йому коштами. Та оскільки позивач звернувся до відповідача з вимогою здійснити переказ грошових коштів за договором банківського рахунка у період запровадження у банку тимчасової адміністрації, то виконання зазначеної операції банком обмежується положеннями п.1 ч.5 ст.36 Закону № 4452.
Отже сподіватися на те, що під час тимчасової адміністрації у неплатоспроможному банку вдасться гроші вкладника/кредитора спрямувати на погашення заборгованості іншої особи не варто, оскільки щодо цього існує пряма заборона, передбачена п.4 ч.5 ст.36 Закону № 4452: під час тимчасової адміністрації не здійснюється «зарахування зустрічних вимог, у тому числі зустрічних однорідних вимог, припинення зобов’язань за домовленістю (згодою) сторін (у тому числі шляхом договірного списання), поєднанням боржника і кредитора в одній особі».
Проте ані цей п.4, ані п.1, який забороняє задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, не забороняють перерахування коштів з поточного рахунку одного клієнта неплатоспроможного банку на рахунок іншого клієнта цього банку, наприклад, як позику. У цьому разі не відбувається ніякого задоволення вимог кредиторів, так само, як і не відбувається зарахування чи припинення зобов’язань. Принаймні щодо того, що такий платіж суперечить положенням Закону № 4452, судової практики поки що знайти не вдалося.
Проте в результаті маємо фактичний збіг в одній особі кредитора і боржника в одній особі без юридичної можливості припинити вказані зобов’язання. На цьому можна й зупинитися і чекати на те, що Фонд від імені банку пред’явить позов про стягнення заборгованості за кредитом. Якщо таке станеться. Коли ж таке станеться, то можна, наприклад, заявити зустрічний позов про виконання платіжного доручення на погашення заборгованості за кредитом (не зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме зобов’язання виконати платіжне доручення). Виконання такого платіжного доручення не є припиненням зобов’язання зарахуванням чи збігом в одній особі боржника і кредитора. Воно є виконанням обов’язку за кредитним договором.
Нагадаємо, що відповідно до ст.60 ГПКУ[6] відповідач має право до початку розгляду господарським судом справи по суті подати до позивача зустрічний позов для спільного розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов повинен бути взаємно пов’язаний з первісним. Таку пов’язаність можна пояснити тим, що виконання спірного платіжного доручення призведе до погашення заборгованості за кредитом, а значить й до усунення предмету первісного позову.
Якщо ж банк не погодиться на виконання платіжного доручення на перерахування коштів з рахунку кредитора неплатоспроможного банку на рахунок позичальника і якщо сума вказаних заборгованостей є істотною, то можна реорганізувати юридичні особи кредитора банку і його позичальника шляхом приєднання або злиття, тобто об’єднати їх в одну юридичну особу, тобто об’єднати кредитора банку з його позичальником. В результаті знову ж таки відбудеться збіг в одній особі боржника і кредитора, але вже поза волевиявленням банку. І тоді вже чекати на позов про стягнення заборгованості за кредитним договором, щоб пред’явити банку зустрічний позов.
Зрозуміло, що така схема збігу в одній особі боржника і кредитора вимагати істотних втрат часу і коштів, проте вона може бути того варта.
[1]Закон України № 4452-VI від 23.02.2012 р. «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (прим.ред.).
[2] Текст постанови розміщено в Єдиному державному реєстрі судових рішень за адресою: http://reyestr.court.gov.ua/Review/43844301 (прим.ред.).
[3]Закон України від 05.04.2001 р. № 2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (прим.ред.).
[4] Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р. № 2747-IV (прим.ред.).
[5]Закон України від 07.12.2000 р. № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (прим.ред.).
[6] Господарський процесуальний кодекс України № 1798-XII від 06.11.1991 р. (прим.ред.).