Опубліковано в газеті “Бухгалтерія” № 39 (1026), 24 вересня 2012 року, стор.20-23

Нормативна база

ГКУ

Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV

Закон про ціни

Закон України від 21.06.2010 р. № 5007-VI «Про ціни і ціноутворення»[1]

Закон № 507

Закон України від 03.12.1990 р. № 507-XII «Про ціни і ціноутворення»

 

«Лечиться даром – даром лечиться»

Михаил Задорнов

 

Зрозуміло, що допомагати соціально незахищеним – справа благородна, але питання у тому, як саме та за чий рахунок це робити: держави чи суб’єктів господарювання.

Щодо допомоги за рахунок суб’єктів господарювання – виробників товарів (робіт, послуг) на згадку приходить досвід торгівлі з китайцями, який набув один мій знайомий. Йому було вигідно заплатити китайцям по 10 доларів за одиницю товару, на що китайці швидко погодилися. Наступного дня, коли мій знайомий вирішив, що запропонував занадто високу ціну, він вибачився та «збив» ціну до 5 доларів за одиницю товару. І на це китайці також одразу ж погодилися. Ще через день китайці дали себе умовити відповідно на 3 долари. І лише на ціні 1 долар вони пояснили, що не зможуть зробити товар, хоча б якоїсь якості за таку ціну.

Потім інший китаєць, знайомий мого знайомого, пояснив відмінність між українським та китайським бізнес-менталітетом. Вона полягає у тому, що повноцінний товар з повним спектром його складових (інгредієнтів) китайці могли виробити та продати за 10 доларів. За 5 доларів, половина складових (досить важливих) просто виключалася з процесу виробництва. Зовні товар мав той самий вигляд, але якість його без тих складових «кульгала». Аналогічно китайці вчинили і щодо зниження ціни до 3 доларів за одиницю товару. І лише за 1 долар китайці не змогли залишити навіть зовнішній вигляд товару. Про якість його взагалі мова вже не йшла. То ж може саме це й мав на увазі Михайло Задорнов, коли казав, що безоплатне лікування лікувального ефекту не має?

Коли держава говорить суб’єктам господарювання, за якою максимальною ціною вони мають продавати вироблений ними товар, то ці суб’єкти, мета діяльності яких полягає у зароблянні прибутку, шукають шляхи зменшення собівартості, у тому числі й за рахунок якості складових цієї собівартості. Так, наприклад, у ковбасу додається більше сої замість м’яса, та й м’ясо закуповується сумнівної якості, кваліфікація працівників, що ту ковбасу виробляють, прямо пропорційна їх низькій зарплаті… То ж питання про те, чи дійсно забезпечується пристойний рівень життя малозабезпечених, коли вони купують товари за низькою ціною, далеко не риторичне.

Інше питання, коли за допомогу береться держава. Одним із шляхів допомоги малозабезпеченим у ситуації, коли ціни зростають, є запровадження системи компенсаційних виплат у зв’язку із таким зростанням цін та індексації грошових доходів[2] соціально-економічних груп населення відповідно до законодавства, про що прямо зазначено у ст.9 Закону про ціни. Однак у цій же статті цей шлях названий хоча й пріоритетним, та все ж не єдиним. І чи дійсно він буде пріоритетним, покаже час. А поки що «пройдемось» по сторінках нового Закону про ціни (він чинний з 3 серпня поточного року) та визначимось, про що він, і кого стосуються його норми.

Що треба знати про сучасне ціноутворення

Відповідно до ст.10 Закону про ціни в Україні встановлено два види цін у залежності від способу їх формування: вільні та державні регульовані ціни. За загальним правилом, закріпленим у ст.11 цього Закону, вільними є усі ціни, які не є державними регульованими. Їх встановлюють продавці товарів (робіт, послуг) самостійно. Єдиним фактором, що впливає на процес встановлення вільної ціни, є попит, тобто достатня кількість споживачів, готових заплатити за такий товар певну ціну. Тож виробникам та продавцям товарів, щодо яких встановлено вільні ціни, перейматися Законом про ціни не варто. Потрібно лише спостерігати за тим, щоб їхній товар несподівано не став предметом цінового регулювання.

Це й усі положення Закону про ціни, що стосуються вільних цін. У всьому іншому цей Закон присвячений порядку встановлення державних регульованих цін та дотримання суб’єктами господарювання дисципліни ціноутворення.

Повноваженнями регулювати процес ціноутворення Закон про ціни наділяє Кабінет Міністрів України, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. А реалізація їх повноважень здійснюється шляхом установлення обов’язкових для застосування суб’єктами господарювання цін та шляхом запровадження процедури декларування зміни ціни та/або реєстрації ціни. Обов’язковими для застосування у відповідності до ст. 13 Закону про ціни є:

?                 фіксовані ціни, тобто такі, що встановленні одним з наведених вище органів у фіксованому розмірі, обов’язковому для застосування. Будь-яка інша ціна, відмінна від фіксованої, свідчить про порушення суб’єктом господарювання законодавства та має відповідні наслідки у вигляді штрафів;

?                 граничні ціни, які є максимально чи мінімально допустимою межею ціноутворення для суб’єктів господарювання. Наприклад, на горілчані вироби в Україні встановлено мінімальні ціни, дорожче за які їх можна продавати, а дешевше – ні, а стосовно хлібобулочних виробів – максимальні ціни, вище за які виходити не можна (при формуванні ціни на певні сорти хліба);

?                 граничні рівні торговельної надбавки (націнки) та постачальницько-збутової надбавки (постачальницької винагороди). Тут йдеться про втручання держави у процес ціноутворення, що відбувається у суб’єкта господарювання, який займається роздрібною чи оптовою торгівлею. Суть такого втручання полягає у встановленні державою відносного розміру витрат, які має право здійснити торгівельне (оптове чи роздрібне) підприємство та прибутку, який таке підприємство має право заробити. «Утиснеться» чи ні такий суб’єкт господарювання в такий максимальний розмір націнки, залежить від його вміння управляти собівартістю своїх послуг та від «бажання» заробляти прибутку не більше, ніж дозволено;

?                 граничні нормативи рентабельності. На відміну від попереднього способу впливу на ціну товару, що регулюється державою, граничний норматив рентабельності стосується лише прибутку, який держава дозволяє заробити суб’єкту господарювання. Що ж до собівартості, то тут підприємці отримують певну свободу дій щодо її формування;

?                 розмір постачальницької винагороди. Цей спосіб впливу держави на ціноутворення має вигляд обмеження лише постачальницько-збутової надбавки, яка включає у себе і собівартість послуг постачальника і його прибуток. Торгівельна ж надбавка у даному випадку державою не регулюється;

?                 розмір доплат, знижок (знижувальних коефіцієнтів). У цьому разі держава втручається у ціноутворення, що здійснюється суб’єктом господарювання, шляхом встановлення обов’язку  останнього надавати певним категоріям покупців знижки на товар під час його продажу (реалізації).

Окрім встановлення державних регульованих цін існує ще й такий шлях регулювання цін як декларування зміни ціни та/або реєстрація ціни. У рамках цієї процедури суб’єкт господарювання у встановленому порядку здійснює інформування органів державного регулювання і контролю (нагляду) та спостереження у сфері ціноутворення про наміри встановлення та застосування ціни, відмінної від поточної. Цей шлях відрізняється від встановлення державних цін тим, що держава, нібито не втручаючись у процес формування ціни, насправді контролює цей процес. Втручання ж відбувається тоді, коли будь-яка змінена ціна повинна бути зареєстрована. Очевидно, що спеціальним підзаконним актом буде встановлена, скоріш за все, заборона використання незареєстрованих цін, а отже втручання держави у процес ціноутворення з такого, який можна пояснити об’єктивними чинниками (встановленими для усіх суб’єктів господарювання граничними показниками), перетвориться у такий, на який більше впливатиме суб’єктивний фактор: рішення конкретного органу, який здійснює реєстрацію ціни.

Як бачимо, усі з перелічених вище шляхів втручання держави у ціноутворення ґрунтуються на тому, що держава намагається захистити малозабезпечених, надати їм соціальні гарантії не за власний рахунок, а за рахунок суб’єктів господарювання, так як саме на них у даному випадку перекладається тягар втрат, спричинених «благими намірами» держави.

Зазначимо, що у теорії права існує обов’язкова кореспонденція між правом та обов’язком. Так, для того, аби хтось зміг реалізувати своє право, повинен існувати той, хто це зобов’язаний забезпечити, тобто той, за чий рахунок така реалізація права відбувається. Якщо комусь надано певні соціальні гарантії (у нашому випадку йдеться про гарантію купити певний товар за державною регульованою ціною), то існує й той, хто цю гарантію фінансує, несе реальні втрати. Якщо це не держава і не покупець товару за державною ціною, то залишається лише суб’єкт господарювання, який цей обов’язок мусить виконувати. У такому разі аж занадто декларативною виглядає ст.4 Закону про ціни, відповідно до якої державна цінова політика спрямована на забезпечення розвитку національної економіки та підприємницької діяльності та необхідних економічних гарантій для виробників. Навряд чи обмежуючи суб’єкта господарювання у розмірі його права на прибуток, можна говорити, що держава забезпечує розвиток підприємництва. Скоріше за все забезпечуються обіцянки тієї чи іншої політичної сили, яка, знаходячись при владі, намагається їх виконати за рахунок підприємців. Адже з двох критеріїв вибору товарів, на які запроваджуються державні регульовані ціни, обидва мають виражену соціальну спрямованість. Йдеться про товари, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін та мають істотну соціальну значущість.

Однак не все так погано, як може здатися. Якщо будь-яку проблему називати задачею, та шукати і знаходити шляхи її розв’язання, то завжди можна знайти спосіб отримання запланованого чи бажаного розміру прибутку. Наприклад, коли на товар, який виробляється суб’єктом господарювання, встановлено граничні рівні торговельної надбавки (націнки) чи постачальницько-збутової надбавки (постачальницької винагороди), збільшення прибутку можливе у разі збільшення рентабельності виробника товару, з яким можна укласти господарський договір, що надаватиме право торгівельному підприємству на отримання частки прибутку саме виробника.

Встановлення граничних нормативів рентабельності підказує пошук шляхів збільшення собівартості, адже в цьому разі обмежується відносний розмір прибутку, у той час як абсолютний його розмір залежить від величини собівартості. А обмеження розміру постачальницької винагороди вказує на необхідність пошуку можливості збільшення прибутку у збільшенні відпускної ціни виробника.

Якщо ж держава змусить продавця встановити знижки (знижувальні коефіцієнти) на певні товари, то, зрозуміло, що знижка від вищої ціни продажу залишатиме у продавця більшу суму виручки, ніж знижки з нижчої ціни. Простіше кажучи, 10% від 100 грн. залишить продавцеві більше виручки, ніж ті ж самі 10% від 80 гривень.

Що ж до фіксованих чи граничних цін, що обмежують максимальну ціну на певний товар, то в даному випадку, мабуть, доведеться скористатися досвідом китайських товаришів, про який йшлося раніше на початку статті. Вийде так, як у мене вийшло, коли я був у стоматолога і лікар запитав: «Зуб лікуємо дешево чи якісно?»

Зрозуміло, що наведені приклади пошуку шляхів ведення рентабельного бізнесу за умов встановлення державних регульованих цін, є лише схематично окресленими шляхами. Про щось реальніше слід говорити у випадку прийняття одним з наведених вище органів влади рішення про встановлення державної регульованої ціни.

Якщо у своєму рішенні орган влади не залишить суб’єкту господарювання шляхів усунення негативних наслідків такого регулювання ціни, то цілком ймовірним може стати те, що даний суб’єкт взагалі зупинить виробництво того чи іншого товару. У цьому разі навряд чи можна буде говорити про те, що держава попіклувалася про малозабезпечених. Замість можливості купити необхідний товар за високою ціною, малозабезпечені опиняться в ситуації відсутності такого товару. Прикладів цього було немало. Згадаймо минулорічну ситуацію, коли уряд намагався втрутитися у ціноутворення на гречку. Вона просто зникла на якийсь час. Навряд чи КМУ чи інший орган влади зможе переконати підприємця працювати у збиток та ще й на протязі довгого часу.

Державне «цінопіклування»

Варто віддати належне законодавцю у його спробі покласти піклування про малозабезпечених не лише на плечі підприємців, а й узяти на себе, тобто на державні плечі. Принаймні, заявити про це йому вдалося. Що вийде з тієї спроби покаже час, а поки що можна виділити два основних шляхи перекладення на бюджет питання усунення негативних наслідків для малозабезпечених верств населення, які можуть виникнути у результаті існування високих цін на певні товари. Ці шляхи відповідно до Закону про ціни такі:

?                 запровадження системи компенсаційних виплат у зв’язку із зростанням цін та індексації грошових доходів соціально-економічних груп населення (ст.9);

?                 відшкодування за рахунок коштів відповідних бюджетів суб’єктам господарювання різниці між економічно обґрунтованим розміром та державною регульованою ціною (ст.15). Законодавець навіть увів заборону на встановлення державних регульованих цін на товари в розмірі, нижчому від економічно обґрунтованого розміру, якщо не визначено джерела для відшкодування різниці між такими розмірами за рахунок коштів відповідних бюджетів.

У першому випадку йдеться про те, що кошти з бюджету, рівень якого залежить від органу, що установив державну регульовану ціну, отримує покупець. Виробник чи продавець так званого «соціального» товару отримує свій прибуток під час оплати покупцем цього товару.

У другому ж випадку, покупець сплачує за «соціальний» товар ціну нижчу тої, за яку продавець бажав його продати. Різницю між бажаною та отриманою ціною продавець отримує у вигляді відшкодування з бюджету. Невирішеним поки що залишається питання про те, наскільки така економічно обґрунтована ціна буде нижчою від ціни, бажаної продавцем. Зрозуміло, що бюджет на цьому намагатиметься «зекономити». Та й механізм отримання суми такого відшкодування навряд чи буде ясним та прозорим, поки держава не почне піклуватися про чесні та прозорі «правила гри» у відносинах з суб’єктами господарювання, які своїми дешевими але якісними товарами формуватимуть виборчий імідж влади.

Тож і в цьому разі слід дочекатися конкретних дій з боку влади, аби зрозуміти, що та як підприємцям чинити далі.

Яка мета зміни старого Закону про ціни на новий?

Для відповіді на це питання слід звернути увагу на деякі деталі обох Законів. Наприклад, у Законі № 507 з чотирнадцяти статей лише дві були присвячені контролю за додержанням державної дисципліни цін та відповідальності за порушення державної дисципліни цін. Тобто контроль та відповідальність, виходячи з кількості статей у Законі № 507, займали 1/7 його частину. У Законі про ціни цим питанням з двадцяти статей присвячено п’ять, тобто 1/4 частина. І присвячена ця частина більш детальному врегулюванню питань щодо органів державного контролю (нагляду) та спостереження у сфері ціноутворення, їх основних функцій та прав, державного спостереження у сфері ціноутворення, адміністративно-господарських санкцій за порушення законодавства про ціни і ціноутворення. Тобто Закон про ціни у порівнянні із Законом № 507 більше уваги приділяє питанням контролю та штрафів. І одразу помітно, що більш врегульованою стала «каральна» функція Закону про ціни.

Або ж ще такий нюанс. Відповідно до ч. 2 ст.15 Закону про ціни установлення Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування державних регульованих цін на товари в розмірі, нижчому від економічно обґрунтованого розміру, без визначення джерел для відшкодування різниці між такими розмірами за рахунок коштів відповідних бюджетів не допускається і може бути оскаржено в судовому порядку. Враховуючи, що порядок визначення рівня економічної обґрунтованості ціни вказаний Закон не встановлює, в суді буде важко оскаржувати рішення органу владу з підстави того, що така ціна є нижчою від економічно обґрунтованої. Концептуально проясняє це питання ч.2. ст.12 Закону про ціни, відповідно до якої державні регульовані ціни є економічно обґрунтованими, коли вони забезпечують відповідність ціни на товар трьом складовим, а саме: витратам на його виробництво, продаж (реалізацію) та прибуток від його продажу (реалізації). Як це зробити в суді в умовах відсутності відповідного правового механізму, поки що невідомо.

І потім, якби законодавець дійсно переймався забезпеченням розвитку національної економіки та підприємницької діяльності, як то задекларовано у ст.4 Закону про ціни, то чому б не зробити навпаки: встановити, що рішення органу влади про встановлення ціни на товари в розмірі, нижчому від економічно обґрунтованого розміру, без визначення джерел для відшкодування різниці між такими розмірами за рахунок коштів відповідних бюджетів не підлягає виконанню суб’єктами господарювання?

У такому разі ч.2 ст.15 Закону про ціни була би ефективнішою, якщо говорити про її виконання органами влади. Якщо ж йдеться про бажання влади унеможливити таке відшкодування, задекларувавши при цьому піклування про суб’єктів господарювання, то навряд чи можна придумати кращий варіант, ніж просто пообіцяти відшкодовувати різницю між економічно обґрунтованою та державною регульованою ціною, фактично узаконивши неможливість такого відшкодування.

Не все так погано…

Все ж таки у Законі про ціни для суб’єктів господарювання є і позитивні положення. Так, відповідно до ч.2 ст.16 цього Закону повноваження та порядок діяльності уповноважених органів, права та обов’язки їх посадових осіб, які здійснюють державний контроль (нагляд) за дотриманням суб’єктами господарювання вимог щодо формування, встановлення та застосування державних регульованих цін та державне спостереження у сфері ціноутворення, визначаються, у тому числі, Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.04.2007 р. № 877-V[3] та іншими законами. Пунктом 1¹ ст.22 вказаного Закону до введення в дію положень щодо спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва установлено мораторій на здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами.

Крім того, відповідно до ст.3 Закону України «Про особливості здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності щодо фізичних осіб – підприємців та юридичних осіб, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності» від 23.02.2012 р. № 4448-VI[4] органам державного нагляду (контролю), їх посадовим особам забороняється здійснювати щодо фізичних осіб – підприємців та юридичних осіб, які обрали спрощену систему оподаткування, заходи державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності. Виключення, що містять у собі цей та названий перед ним Закон, не дають права органами державного контролю (нагляду) та спостереження у сфері ціноутворення перевіряти суб’єктів підприємницької діяльності, які застосовують спрощену систему оподаткування. То ж не зовсім легітимним, але допустимим виходом з ситуації є такий: товар, на який встановлено державну регульовану ціну, значно занижену у порівнянні з ринковою, продається через платника єдиного податку. При цьому усі інші учасники продажу товару кінцевому споживачеві, окрім платників єдиного податку, дотримуватимуться законодавства про ціноутворення у повному обсязі.