Питання: Дві юридичні особи уклали договір про участь в будівництві. Перша юридична особа надає об’єкт під реконструкцію, друга – фінансує будівництво об’єкта. Після закінчення будівництва і уведення об’єкту в експлуатацію на підставі акта приймання-передачі об’єкта нерухомості другій юридичні особі здійснюватиметься оформлення майнових прав.
Запитання: чи повинен отримувач майнових прав сплачувати при цьому пенсійний збір 1% та при оформленні у нотаріуса державне мито у розмірі 1%?
Відповідь: Відповідно до п.9 ч.1 ст.1 Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування» від 26.06.1997 № 400/97-ВР платниками збору на обов’язкове державне пенсійне страхування є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та фізичні особи, які набувають у власність нерухоме майно, за винятком державних підприємств, установ і організацій, що набувають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій іноземних держав, що користуються імунітетами і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.
При цьому нерухомим майном визнається жилий будинок або його частина, квартира, садовий будинок, дача, гараж, інша постійно розташована будівля, а також інший об’єкт, що підпадає під визначення групи 3 основних засобів та інших необоротних активів згідно з Податковим кодексом України, а саме будівлі, споруди, передавальні пристрої.
Нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу нерухомого майна здійснюється за наявності документального підтвердження сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна.
Суми збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна сплачуються платниками цього збору за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса.
Нотаріуси щокварталу, до 20 числа місяця, що настає за звітним кварталом, подають до органів Пенсійного фонду України за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса звіт про укладені договори купівлі-продажу нерухомого майна, включаючи інформацію про вартість такого майна та суму сплаченого збору на обов’язкове державне пенсійне страхування в порядку та за формою, визначеними Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ст.2 об’єктом оподаткування збором у такому разі є вартість нерухомого майна, зазначена в договорі купівлі-продажу такого майна. А згідно зі ст.4 ставка збору складає 1 відсоток від об’єкта оподаткування, визначеного пунктом 8 статті 2 цього Закону.
Із суті запитання можна дійти висновку про те, що дві юридичні особи уклали договір про спільну діяльність. Відповідно до ст.1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об’єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об’єднання вкладів учасників. А відповідно до ст.1134 ЦКУ внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.
Таким чином слід стверджувати, що оформлення майнових прав на об’єкти нерухомого майна, створені (само створені) в результаті спільної діяльності, не є їх придбанням, оскільки таке майно із спільної часткової власності переходить у власність кожного з учасників. Тобто частка стає виділеною в натурі. І ніякої купівлі-продажу в цьому разі не стається.
Отже, в даному випадку не відбувається набуття у власність нерухомого майна і не виникає об’єкт оподаткування пенсійним збором.
Що стосується питання державного мита, то тут виникає два аспекти. Перший з них полягає взагалі у тому, чи є то державним митом, що його намагаються отримати приватні нотаріуси.
Відповідно до ст.31 Закону України «Про нотаріат» від 02.09.1990 № 3425-XII (далі – Закон про нотаріат) «приватні нотаріуси за вчинення нотаріальних дій справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом та громадянином або юридичною особою». Тобто саме домовленість між громадянином і нотаріусом є основним критерієм для визначення розміру вартості послуг нотаріуса.
Державне мито – не є оплатою послуг нотаріуса ані державного, ані тим більше приватного, оскільки відповідно до ст.6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21.01.1993 № 7-93 (далі – ДКМУ) «державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до бюджету місцевого самоврядування, крім державного мита,… яке зараховується до Державного бюджету України». Згідно з п.3 ч.1 ст.2 ДКМУ державне мито справляється «за вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами і виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, а також за видачу дублікатів нотаріально засвідчених документів». Як видно з наведеної норми, державне мито справляється за вчинення нотаріальних дій, що вчиняються саме державними, а не приватними нотаріусами.
Проте приватні нотаріуси до цього державного мита мають усе ж деяке відношення. Так, ст.1 Указу Президента України «Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій» від 10.07.98 р. № 762/98 (далі – Указ № 726) було установлено, «що розмір плати, яка справляється за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами, не може бути меншим від розміру ставок державного мита, яке справляється державними нотаріусами за аналогічні нотаріальні дії». Тож, не потрібно здійснювати глибокий науково-правовий аналіз зазначеної норми, аби дійти висновку про те, що приватний нотаріус отримує від клієнта не державне мито, а вартість своїх послуг, розмір якої не повинен бути меншим від розміру ставки державного мита. До того ж вказаний Указ втратив чинність згідно з Указом Президента України від 20.06.2019 № 418/2019.
Логіка такого підходу до формування вартості послуг приватного нотаріуса викладена в листі Мінюсту від 22.02.2008 № 31-12-62: «враховуючи попередню оцінку витрат на забезпечення діяльності державної нотаріальної контори і приватного нотаріуса, вважаємо, що для встановлення розміру оплати за вчинення нотаріальних дій приватними нотаріусами необхідно виходити з того, що витрати на утримання державної нотаріальної контори вдвічі менші як приватного нотаріуса». Та наскільки ця логіка виправдовує приватних нотаріусів, які відверто дурять клієнтів, коли беруть з них «державне мито».
Відповідно до п.7.43 Порядку ведення та заповнення реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, який є розділом VII Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 3253/5, зареєстрованим в МЮУ 23.12.2010 за № 1318/18613, «у графі 6 зазначається сума стягнутого державного мита (при вчиненні нотаріальної дії державним нотаріусом) чи отриманої плати (при вчиненні нотаріальної дії приватним нотаріусом)». Отже, приватний нотаріус, який узяв з клієнта оплату своїх послуг, та ще й додатково державне мито, у графі 6 реєстру для реєстрації нотаріальних дій всю суму зазначить як отриману плату за вчинення нотаріальної дії. Тобто візьме з клієнта «державне мито», а запише – «плата за вчинення нотаріальної дії». Тобто обдурить клієнта.
Статтею 190 Кримінального кодексу України встановлена відповідальність за шахрайство, об’єктивна сторона якого (цього злочину) полягає в заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Якщо виходити з того, що приватний нотаріус здійснює заволодіння грошима клієнта, обманюючи його в тому, що клієнт зобов’язаний сплатити «державне мито», або ж зловживаючи довірою клієнта, який вважає, що нотаріус «чесно» бере з нього вартість своїх послуг, а державне мито – то державне мито, яке нотаріус «чесно» віддає у державний бюджет, то, як на мене, стверджувати і доводити, що тут не відбувається шахрайство набагато важче, аніж вважати, що саме воно й саме тут здійснюється.
А якщо нотаріус таким чином «нашахраїть» на 1 135 000 грн. і більше, то його чекатиме покарання у вигляді позбавлення волі на строк до дванадцяти років з конфіскацією майна.
Якщо ж йдеться про державного нотаріуса, то в такому разі відповідно до ст.3 ДКМУ за посвідчення договорів відчуження житлових будинків, квартир, кімнат, дач, садових будинків, гаражів, а також інших об’єктів нерухомого майна, які перебувають у власності громадянина, що здійснює таке відчуження, справляється державне мито у розмірі 1 %.
Та оскільки, як було вказано вище, у нашому випадку йдеться не про відчуження, а про виділ частки в натурі, тобто не відбувається відчуження нерухомого майна, то підстави для сплати державного мити навіть у разі посвідчення правочину державним нотаріусом відсутні.