Я отримав запитання щодо мого ставлення до ЗРАДНИЦТВА. Звучить воно так: «зрадництво: існує воно насправді чи це ще один спосіб обмежити свободу людини та інструмент маніпулювання суспільною свідомістю?». Так, на мою думку це інструмент маніпулювання суспільною свідомістю. І причому цей інструмент є не ще одним, нарівні з іншими, а похідним від певних нав’язаних нам цінностей. Звільніть людину від обов’язку любити та захищати свою країну і вона ніколи не зможе стати її зрадником.
Зрадою, зазвичай, називають вчинок, який порушує вірність комусь. Зрадником ми називаємо того, хто перестав бути вірним нам, до кого ми втрачаємо довіру. Але перестати бути вірним мені може лише той, хто вчиняє не так, як я того хотів би, чи очікував би від нього. Тобто зрадником є той, хто керується своїми бажаннями, своєю вигодою, а не моєю; чиї погляди на життя відрізняються від моїх настільки, що вступають у суперечність з ними.
Тобто зрадник – це той, хто поводить себе так, як сам вважає за потрібне поводити, а не так, як вважаю за потрібне я, не так, як я від нього очікую. Але ж зрада перестане бути такою, якщо я перестану вимагати чи очікувати від когось вчинків, яких від нього хочу саме я.
Отже, зрада ґрунтується на моєму помилковому очікуванні певної поведінки від іншої людини. І коли таке очікування не виправдовується, я називаю таку людину зрадником.
Мудрим був римський імператор Марк Аврелій, який говорив: «Что дурного или необычного в том, если необразованный человек поступает как таковой? Подумай, не следует ли винить себя в том, что ты не ждал от такого человека такого рода поступков».
Тож щоб хтось мене не зрадив, йому потрібно поводити себе так, як того хочу я. Хіба це не інструмент мого впливу на когось?