Якось на корпоративній зустрічі ми говорили про заповідь: “Полюби ближнього як самого себе”. Виявилося, що мало, хто з нас розуміє цю заповідь. Більше того, на мою думку, мало хто з нас може сказати, що любить хоча би себе, не говорячи про ближнього.
Чомусь багато, хто вважає, що любити себе – це любити своє тіло, забуваючи, що крім нього є ще наш розум, і найголовніше наша совість чи підсвідомість (це вже кому як подобається), яким теж потрібна наша любов.
Коли ми приходимо додому, зачиняємо за собою двері і залишаємося наодинці лише із собою, то одяг наш часто відрізняється від того, у якому ми показуємо себе у суспільстві (він зручніший), слова, що крутяться в нашій голові, теж не так прискіпливо обираються та контролюються нами, поводимо себе вільніше та зручніше. На мою думку, ми стаємо набагато ближче до того, якими ми є насправді. Та набагато далі від того, яким ми себе хочемо показати людям. Ми не соромимося себе, так як немає перед ким це робити. Ми нарешті можемо бути самими собою.
Представляючи ж людям себе у тій суспільній ролі, яку ми вбачаємо за необхідну, ми приховуємо себе самого за цим образом. Приховуємо, тому що соромимося себе.

Подумайте, будь-ласка, чи може любити себе людина, яка сама себе соромиться???

Так і ближнього ми любимо: не сприймаємо його таким, яким він є насправді, а вимагаємо від нього відповідної поведінки, належної його ролі у суспільстві. То хіба ж це любов???

А от сприйняти себе та ближнього такими, якими ми є насправді, не вимагаючи будь-якого макіяжу, з усіма вадами – це є справжня любов до себе і до ближнього. Принаймні так мені це видається сьогодні.

Бажаю Вам полюбити себе і ближнього!!! Це звільнить Ваш час, який Ви витрачаєте на те, щоб грати роль, притаманну образу, придуманому Вами для себе.