Ті, хто спорять набагато далі від істини, аніж ті, хто слухає мовчки!!!

Учора читав чергову лекцію з ЦППУ та для того, щоб студенти «включили мозок», поставив їм таке запитання: «Чому обов’язок доказування процесуальне законодавство покладає на сторони (позивача і відповідача)? Чому суд усувається від процесу доказування але зобов’язаний при цьому встановити об’єктивну істину, оцінивши надані сторонами докази?».

Один із адвокатів в новинах під час інтерв’ю заявив, що суд щось там не доказав. Мені ріжуть слух такі вислови. Адже якби суддя почав щось комусь доказувати, то його можна було би звинуватити  в упередженості та заявити йому відвід.

У суді спорять позивач з відповідачем. Вони щось стверджують, наводять аргументи, докази, заперечують один одному. Одним словом вони спорять. Не пам’ятаю, щоб у моїй практиці позивач сказав відповідачеві, що той правий і істина на його боці, або ж навпаки: відповідач погодився з позивачем. Може такі випадки й існують, але мені невідомі вони.

Суддя вислуховує обидві сторони спору, вивчає надані ними докази, оцінює їх і робить власний висновок про те, що насправді сталося між позивачем та відповідачем, якою є об’єктивна істина.

Суд позбавлений права заперечувати, він має право лише слухати. Саме тому суд і може встановити істину. Коли люди спорять, вони не шукають істину, вони намагаються свою точку зору відстояти, примусити іншу сторону цю точку зору прийняти за свою, вони не налаштовані прийняти точку зору іншої сторони. Вони хочуть, щоб суд прийняв саме їхню точку зору, побачив саме ту істину, якою вони її бачать.

Виходить, що законодавець вчинив мудро, позбавивши суд права приймати участь у спорі. Адже ТІ, ХТО СПОРЯТЬ НАБАГАТО ДАЛІ ВІД ІСТИНИ, АНІЖ ТІ, ХТО СЛУХАЄ МОВЧКИ.

Тож, чи в спорі істина народжується?

Залишити відповідь