У розмові якось одна знайома сказала, що вихованням її онука ніхто не займається. А я от собі й замислився над тим, що значить ця таємнича фраза: «займатися вихованням» дитини, що значить «виховувати»?

Спробуйте собі дати відповідь на це запитання: які саме дії вчиняє доросла людина стосовно дитини, щоб можна було сказати, що вона виховує дитину. Не для чого і чому дітей виховують, а що саме роблять ті, хто виховує?

Розум дитини від народження порожній і чистий. Хіба що таланти у ньому закладені Богом чи природою. Від людей там нічого немає. Ані батьки, ані вихователі чи вчителі, ще нічого не заклали у розум немовля, ніяк його ще не покращили і нічим йому ще не зашкодили.

І от коли дитина підростає дорослі починають її виховувати, а саме вчиняти такі дії: розповідати про правила поведінки у суспільстві, про те, що добре, а що погано, як правильно та як неправильно жити… Тобто процес виховання дитини полягає, найчастіше, у закладення в її голову того, що знаходиться в голові батьків, вихователів. Може саме тому діти часто бувають схожі на своїх батьків або на тих, хто їх виховував? Якщо дитину з дитинства батьки лякають протягами, то вони їх таки боятиметься.

Якщо в батьків у голові «сміття» у вигляді якихось незрозумілих їм самим правил, стереотипів, поглядів, то процес виховання полягатиме у вкладенні цього «сміття» у голову дитини.

Тому, мабуть, є сенс критично поставитися до того, що в нашій голові, перш ніж це все закладати у голову дитини. Можливо чимось і не варто засмічувати чистий мозок?

І на завершення думка від святого Григорія Богослова: «Или вовсе не учи, или учи доброю жизнию. Иначе будешь одною рукою притягивать, а другою отталкивать. Меньше потребуется слов, если делаешь, что должно. Живописец больше учит своими картинами».