Опубліковано в журналі “Головбух” № 27 (938), 20 липня 2015 р. (стор. 15-17)
З валютного рахунку юридичної особи — поручителя списано 10 000 доларів США у рахунок погашення відсотків за кредитним договором у валюті іншої юридичної особи — боржника. Як оформити взаємовідносини між такими юридичними особами? Адже боржник тепер має повернути поручителю 10 000 доларів США. Як повернути борг: у валюті чи у гривнях за курсом НБУ на день повернення?
Якщо поручитель заплатив за боржника відсотки за валютним кредитом
Відповідь на це запитання має базуватися на законодавчому регулюванні відносин щодо поруки як способу забезпечення виконання зобов’язань. Водночас треба враховувати так званий валютний характер цих правовідносин.
Щодо відносин між поручителем (юридична особа «А») та боржником (юридична особа «Б») варто зазначити, що відповідно до статті 556 Цивільного кодексу України (ЦК) після виконання поручителем зобов’язання, забезпеченого порукою, кредитор має вручити йому документи, які підтверджують цей обов’язок боржника. При цьому «до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання».
Стаття 509 ЦК визначає зобов’язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Отже, у кореспонденції статті 556 та 509 ЦК встановлюють правило, відповідно до якого поручитель, що виконав зобов’язання та сплатив банку 10 000 доларів США, отримав усі права кредитора у цьому зобов’язанні. А саме: право вимагати сплати 10 000 доларів США. І боржник мав би сплатити саме цю суму поручителю так само, як він був зобов’язаний сплатити її банку. Адже законодавство не містить норми, яка б установлювала правило зміни зобов’язання (у цьому випадку валюти зобов’язання) у разі виконання такого зобов’язання поручителем.
Але такі правовідносини, окрім ЦК, регулює ще й спеціальне валютне законодавство. І хоча законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня, однак іноземна валюта також може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом(ст. 192 ЦК).
Деталізовано це правило стосовно грошових зобов’язань у статті 533 ЦК: використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Ліцензування валютних операцій
Відповідно до статті 1 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 № 15-93 (далі — Декрет № 15-93) операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України, визнаються валютними операціями. До того ж іноземна валюта також належить до валютних цінностей. Отже, виконання грошового зобов’язання шляхом перерахування 10 000 доларів США є валютною операцією. Згідно з частиною другою статті 2 Декрету № 15-93 «резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України».
Зазначеними обмеженнями є ліцензування валютних операцій. Так, згідно зі статтею 5 Декрету № 15-93 ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом № 15-93, видає Національний банк України. Вони поділяються на індивідуальні та генеральні ліцензії.
Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
А використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України, потребує отримання індивідуальної ліцензії. Крім того, одержання індивідуальної ліцензії однією зі сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії. Отже, боржник або поручитель, які не є банківськими установами, повинні мати індивідуальну ліцензію (один із них) для того, щоб боржник був вправі здійснити платіж у доларах на користь поручителя.
Отже, поручитель вправі вимагати та отримувати від боржника суму виконаного поручителем зобов’язання в доларах США, оскільки в цьому випадку поручитель отримує права кредитора, тобто права банку.
Однак, враховуючи той факт, що поручитель не є банківською установою, не має ані генеральної, ані індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій, слід спрогнозувати високу ймовірність ускладнень у прийнятті ним від боржника тих самих 10 000 доларів, які останній мав би сплатити банку.
Процедура купівлі валюти
Відповідно до глави 3 розділу IIПоложення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженого постановою Правління НБУ від 10.08.2005 № 281 (далі — Положення № 281), резиденти мають право купувати, обмінювати іноземну валюту з метою виконання зобов’язань (у тому числі власних операцій суб’єктів ринку) за кредитними операціями та платежами за цими операціями (проценти, комісійні винагороди, неустойки тощо) в іноземній валюті за кредитними договорами (договорами позик) резидентів-позичальників про залучення коштів від нерезидентів або у випадках, передбачених законодавством України, від суб’єктів ринку. Суб’єктами ринку відповідно до Положення № 281 є уповноважені банки, уповноважені фінансові установи.
Отже, купити валюту відповідно до Положення № 281 можна для розрахунків за кредитними договорами, укладеними з нерезидентами або суб’єктами ринку. Оскільки юридична особа «А» не належить ані до нерезидентів, ані до суб’єктів ринку, то очікувати виконання обслуговуючим юридичну особу «Б» банком її заяви про купівлю іноземної валюти не варто.
Можна, звичайно ж, юридичній особі «А» звернутися до суду з позовом про стягнення з юридичної особи «Б» 10 000 доларів США, але навряд чи витрати на судові процедури та виконання рішення суду будуть ефективним засобом отримання від юридичної особи «Б» саме доларів США. Навіть якщо ця юридична особа «Б» не заперечуватиме проти такого платежу.
Ефективніше буде після виконання юридичною особою «А» зобов’язання поручителя зі сплати 10 000 доларів США як відсотків за кредитним договором отримати від банку документальне підтвердження такої оплати та переходу до юридичної особи «А» права вимоги цієї суми від юридичної особи «Б» та укласти договір про виконання боржником зобов’язання перед поручителем.
Відповідно до статті 604 ЦК зобов’язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами (новація). У такому договорі слід зазначити, що:
– зобов’язанням, яке припиняється домовленістю сторін, є зобов’язання зі сплати боржником поручителю грошових коштів у розмірі 10 000 доларів США;
– зобов’язанням, яке виникає, є зобов’язання боржника перед поручителем щодо сплати грошових коштів у гривнях у сумі, еквівалентній 10 000 доларам США за курсом НБУ на день здійснення оплати.
Варто нагадати, що відповідно до статті 524 ЦК сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Тож таке зазначення зобов’язання боржника перед кредитором цілком відповідатиме чинному законодавству України.