Опубліковано в ЗСЗ /2015 / випуск 9. Посередницькі операції: договірні та облікові аспекти, стор.22-27

Цей матеріал складений з цікавих і корисних судових рішень, що стосуються посередницької діяльності суб’єктів підприємництва.

Агентський договір у страхуванні є звичайним договором доручення

Суть спору. У січні 2007 року страхова компанія «Д» (далі – Позивач) звернулась до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ДП (далі – Відповідач) про визнання агентського договору (договору доручення) діючим до 31.12.2007 р. та зобов’язання Відповідача виконувати цей договір, зазначивши, що Відповідач несвоєчасно сповістив страхову компанію про намір розірвати договір, чим порушив його права.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 01.03.2007 р. позов задоволено частково, агентський договір (договір доручення) визнано діючим до 31.12.2007 р., та частково стягнуто судові витрати, в решті позовних вимог відмовлено. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.05.2007 р. рішення господарського суду залишено без змін.

Постановою ВГСУ від 20.09.2007 р. касаційну скаргу Відповідача задоволено частково. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.05.2007 р. та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 01.03.2007 р. скасовано. Справу направлено на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області, оскільки судами неповно з’ясовані обставини справи та норми матеріального права, які мають бути застосовані.

Під час нового розгляду справи господарським судом Дніпропетровської області прийнято рішення від 02.11.2007 р., яким у задоволені позовних вимог Позивачеві відмовлено у повному обсязі. Рішення суду ґрунтується на тому, що посилання Позивача на порушення Відповідачем ст.525, 526 ЦКУ є безпідставним, оскільки в даному випадку між сторонами укладено агентський договір (договір доручення), від якого Відповідач має право відмовитись у будь-який час у відповідності із ст.1008 ЦКУ.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.11.2007 р. рішення господарського суду від 02.11.2007 р. скасовано, агентський договір (договір доручення) визнано діючим до 31.12.2007 р., з огляду на те, що невірним є посилання суду першої інстанції в рішенні про відмову в задоволені позову на положення частини сьомої ст.15 Закону про страхування[1], якою передбачено, що страхові агенти діють на підставі договору доручення із страховиком, оскільки даний Закон містить загальні положення щодо регулювання відносин страхування і не забороняє укладення інших угод, в тому числі агентських договорів, при здійсненні посередницької діяльності у сфері страхування.

Переглядаючи судові рішення, касаційна інстанція вказала: судами попередніх інстанцій встановлено, і це підтверджується матеріалами справи, що 19.10.2005 р. між сторонами укладений агентський договір (договір доручення) (далі – Договір), за яким страховик (Позивач) приймає на себе зобов’язання по страхуванню пасажирів – застрахованих осіб, що відправляються зі станції Запорізької дирекції залізничних перевезень, під час поїздок або перебування на залізничних вокзалах і залізничних станціях на умовах, передбачених Положенням № 959[2], а страховий агент (Відповідач) діє від імені та за дорученням страховика і виконує частину його страхової діяльності в сфері вищезазначеного виду страхування.

Відповідно до п.7.1 Договору він набуває чинності з 01.01.2006 р. і діє до 31.12.2006 р. У випадку, якщо жодна з сторін за місяць до закінчення строку дії договору не заявляє в письмовому вигляді про намір розірвати договір, він вважається пролонгованим на наступний строк, договір не може бути розірваний в односторонньому порядку до закінчення строку його дії.

12.12.2006 р. та 26.12.2006 р. Відповідач повідомив Позивача про намір розірвати Договір, та відмову Відповідача (страхового агента) від агентського договору (договору доручення). На ці повідомлення Позивач відповів листом про свою незгоду з одностороннім розірванням договору.

Під час нового розгляду судом першої інстанції встановлено, що частиною другою ст. 15 Закону про страхування передбачено, що посередницька діяльність як виключний вид діяльності встановлюється лише для страхових та перестрахових брокерів, а відповідно до умов даного Договору Відповідач є, по суті, страховим агентом, у відношенні якого діє частина друга ст. 15 вищезазначеного Закону поширюватися не повинна.

Також відповідно до частини сьомої ст.15 Закону про страхування страхові агенти – громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика, виконують частину його страхової діяльності: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов’язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань. Страхові агенти є представниками страховика і діють в його інтересах за винагороду на підставі договору доручення із страховиком, тому Законом чітко визначено вид та форму договору, за якою страхові агенти здійснюють діяльність у відносинах із страховиками у сфері страхування – це договір доручення.

Статтею 1008 ЦКУ встановлено, що договір доручення припиняється на загальних підставах, а також у разі відмови довірителя або повіреного від договору.

Господарським судом встановлено, що Відповідач надіслав на адресу Позивача лист, яким повідомлено про свою відмову від Договору, отже умови припинення Договору виконанні відповідно до вимог вищезазначеної статті.

Таким чином, судом першої інстанції правильно визнано залізницю страховим агентом та застосовано частину сьому ст.15 Закону про страхування, де визначено поняття страхових агентів, які є представниками страховика і діють в його інтересах за винагороду на підставі договору доручення із страховиком. Також господарський суд дійшов вірного висновку про те, що діяльність страхових агентів є виключним видом діяльності у сфері страхування у формі посередницької діяльності та між сторонами укладено договір доручення.

Вищий господарський суд України вирішив: агентський договір у страхуванні є звичайним договором доручення, який може розірвати в односторонньому порядку будь-яка із його сторін, попередньо повідомивши про свою відмову іншу. Примусити сторону цього договору виконувати обов’язки після такої відмови навіть суд не має права (постанова ВХСУ від 27.03.2008 р по справі № 19/184(39/78)-07 (у порушенні провадження з перегляду ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 29 травня 2008 року відмовлено)).

 

Повірений вчиняє абсолютно усі дії від імені та за рахунок довірителя

Суть спору.У березні 2007 року Позивач (повірений) звернувся до господарського суду з позовом до Відповідача (довірителя) про зобов’язання прийняти роботи, виконані за договором доручення (далі – Договір), вказані в акті приймання-передачі (далі – Акт). У позовній заяві зазначив, що на підставі договору доручення виконував для Відповідача роботи із залучення інвестицій у житлове будівництво.

Після розірвання договору доручення Відповідач прийняв частину виконаних робіт, але безпідставно відмовився від прийняття іншої частини робіт за Актом.

Рішенням господарського суду м. Києва від 19.04.2007 р. позов задоволено повністю. Зобов’язано Відповідача прийняти від Позивача як належне виконання робіт за Договором доручення роботи із залучення інвесторів, опосередковані укладанням інвестиційних договорів та прийняти такі договори. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.10.2007 р. рішення суду скасовано та повністю відмовлено в задоволенні позовних вимог.

У касаційній скарзі заявник просив скасувати вказану постанову Київського апеляційного господарського суду та наполягав на тому, що він діяв в межах Договору доручення з Відповідачем, залучаючи інвестиції від фізичних осіб у будівництво житла, вважає, що Відповідач зобов’язаний прийняти виконані роботи – інвестиційні договори і договори про заміну сторони у зобов’язанні, за якими йому перераховані кошти.

Згідно зі ст.1006 ЦКУ повірений, зокрема, зобов’язаний після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення.

Довіритель зобов’язаний, за правилом ст.1007 ЦКУ, негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв’язку з виконанням доручення.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 28.10.2004 р. між сторонами укладено Договір, строк дії якого продовжувався до 31.12.2006 р.

6.01.2006 р. на підставі вказаного Договору Відповідач видав на ім’я Позивача довіреність. 13.09.2006 р. Відповідач надіслав позивачу листа про припинення Договору доручення і скасування доручення. Згідно з п. 5.3 зазначеного Договору його припинено з 13.10.2006 р.

У період дії Договору Позивач одноособово залучав інвесторів до будівництва житлового будинку.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, роботи з укладення семи договорів з інвесторами Відповідач прийняв від Позивача за відповідними актами. Також судом встановлено, що під час дії Договору були укладені сім договорів про заміну сторони – інвестора у зобов’язанні за вказаними вище інвестиційними договорами. За цими договорами первісні інвестори відступили право вимоги на користь нових інвесторів.

Суд першої інстанції вірно визначив правову природу спірних правовідносин, прийшовши до висновку про їх врегулювання на підставі ст.512 – 516 ЦКУ. Як встановлено судом, на момент відступлення права вимоги за вказаними договорами інвестиції були внесені у повному обсязі грошовими коштами.

За таких обставин місцевий господарський суд прийшов до юридично обґрунтованого висновку, що інвестори після сплати 100% інвестицій стали кредиторами в розумінні ст.509 ЦКУ, а Відповідач – боржником за зобов’язанням надати у власність приміщення у житловому будинку. Тобто відбулася заміна кредитора у зобов’язанні. При цьому зобов’язання інвесторів у майбутньому одержати житло і утримувати його не впливає на визначення їх статусу в спірних правовідносинах.

Також судом встановлено, що на момент укладення договорів про уступку вимоги за частиною інвестиційних договорів первісні інвестори внесли інвестиції не в повному обсязі, а частково, тобто, одночасно залишились в статусі кредитора і боржника Відповідача. Однак в даних випадках була одержана згода кредитора в особі його повіреного – Позивача, який підписав дані договори про заміну сторони у зобов’язанні і діяв при цьому в інтересах Відповідача в межах наданих йому повноважень.

За нормою ст.516 ЦКУ якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.

Вищий господарський суд України вирішив: повірений за договором доручення в межах і протягом строку його повноважень вчиняв усі дії від імені та за рахунок довірителя, включаючи укладення договорів заміни кредитора у зобов’язанні. І після розірвання договору доручення довіритель зобов’язаний прийняти від повіреного усе виконане останнім до такого розірвання, включаючи й прийняті повіреним від імені довірителя зобов’язання (постанова ВХСУ від 12.12.2007 р по справі № 6/186 (постанову залишено без змін постановою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 26 лютого 2008 року).

 

Фактичне виконання договору комісії  свідчить, що він є укладеним та дійсним

Суть спору. 01.06.2013 р. між Позивачем та Відповідачем укладено Договір комісії (далі – Договір), відповідно до п. 1.1 якого комісіонер зобов’язався за дорученням комітента за комісійну плату укласти за рахунок комітента, але від свого імені, договір щодо продажу продукції, передбаченої цим договором (комп’ютерні комплектуючі, офісна техніка та приладдя, ліцензійне програмне забезпечення, витратні матеріали, побутова техніка і т. п.).

Пунктом 1.2 Договору сторони визначили, що конкретні умови договору щодо кількості та ціни, за якою продукція передається на комісію, визначаються у видатковій накладній (накладних).

Грошові кошти, належні комітенту за договором купівлі-продажу з третьою особою, виплачуються комісіонером шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок комітента.

Позивач (комітент) просить ВХСУ прийняти нове рішення про задоволення позову та стягнути неправомірно отримані Відповідачем від нього кошти у розмірі 68 000 грн. Позивач вважає підписаний сторонами Договір комісії Договором купівлі-продажу та вказує на його неукладеність через недосягнення згоди з усіх істотних умов, а також на недоведеність виконання цього договору з огляду на відсутність надання комісіонером звіту та відсутність у технічного директора Позивача повноважень виступати від його імені, в тому числі шляхом прийняття від Відповідача товарів на реалізацію.

Відповідачем (комітентом) на виконання умов договору комісії було передано Позивачу товар за видатковими накладними на загальну суму 70038 грн.

Позивач перерахував на рахунок Відповідача грошові кошти у загальній сумі 68000 грн. В графі даних платіжних доручень «призначення платежу» зазначено: «сплата коштів комітенту по виконанню договору комісії № 5-к від 01.06.2013 за вирахуванням комісійної винагороди».

Отже, здійснення Позивачем платежів на підставі Договору суперечить його твердженням щодо визнання неукладеним цього договору, оскільки такі дії Позивача свідчать про схвалення цього правочину. Крім того, в судовому засіданні апеляційної інстанції директор Позивача підтвердив, що ним особисто підписувались вищезазначені платіжні доручення.

Виконання умов Договору підтверджується також належним чином складеними первинними документами (видатковими накладними та актами виконаних робіт), що спростовує твердження Позивача про відсутність доказів виконання договору комісії.

Статтею 1212 ЦКУ встановлено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Відповідно до ст.629 ЦКУ договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Судами попередніх інстанцій на підставі ретельної правової оцінки умов укладеного між сторонами Договору, актів здачі-прийняття робіт та актів виконаних робіт, платіжних доручень та інших наявних у справі доказів в їх сукупності достеменно встановлено факт правомірного одержання Відповідачем (комітентом) спірної суми коштів на підставі та внаслідок виконання Позивачем (комісіонером) зобов’язань за Договором, чим спростовують твердження заявника про безпідставне набуття цих коштів.

Наявні ж заперечення скаржника зводяться виключно до помилкового тлумачення підписаного сторонами Договору як договору купівлі-продажу та суперечливих посилань на його неукладеність через недосягнення згоди з усіх істотних умов, а також на недоведеність виконання цього Договору з огляду на відсутність надання комісіонером звіту та відсутність у технічного директора Позивача повноважень виступати від його імені, в тому числі шляхом прийняття від Відповідача товарів на реалізацію, що не заслуговують на увагу зважаючи на наступне.

По-перше, з матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та Позивачем не доведено удаваний характер Договору комісії, укладеного між сторонами, під яким останні нібито приховали договір купівлі-продажу.

По-друге, з врахуванням приписів частини третьої ст.1012 ЦКУ та положень п. 1.2 Договору, істотні умови про майно, його кількість та ціну реалізації товару визначено сторонами у видаткових накладних, а чинне законодавство не забороняє визначення істотних умов в додатках до договору, чим спростовуються недоречні твердження Позивача про недосягнення сторонами згоди з усіх істотних умов Договору.

По-третє, судами достовірно встановлено та заявником не спростовано виконання сторонами Договору шляхом передачі Відповідачем Позивачу товару на реалізацію за наявними у справі видатковими накладними та подальшої сплати комісіонером на користь комітента спірної суми коштів. При цьому, недоведеність складання та надання комісіонером звіту жодним чином не спростовує правомірність набуття Відповідачем (комітентом) спірних коштів на підставі Договору, оскільки факт перерахування коштів за наявними у справі платіжними дорученнями свідчить про виконання комісіонером обов’язку щодо передачі комітенту всього одержаного за договором комісії, як це передбачено частиною першою ст.1022 ЦКУ.

Водночас, колегія відхиляє передчасні посилання скаржника на укладення Договору від імені товариства не уповноваженою на це особою, оскільки ст.204 ЦКУ передбачено презумпцію правомірності правочину до визнання його судом недійсним, а судом встановлено відсутність визнання недійсним цього договору.

Вищий господарський суд України вирішив: фактичне виконання Договору, що виявилося у прийнятті комісіонером від комітента товару, продаж цього товару, перерахування коштів комітенту та прийняття їх останнім, свідчить про те, що такий договір є укладеним та дійсним, а кошти отримані за ним, отримані правомірно. Комісіонер позбавлений у цьому разі можливості посилатися на перевищення повноважень його представником при укладенні такого договору комісії (постанова ВХСУ від 01.07.2014 р по справі № 915/2302/13).

 

Сплата комісійних банку не означає, що укладено договір комісії і він є правомірним

Суть спору.У жовтні 2014 року Позивач звернувся до суду з позовом до ПАТ «УкрСибБанк» (надалі – Відповідач), в якій просив:

¨      визнати недійсною додаткову угоду, укладену між ним та Відповідачем 11.02.2010 р. до договору про надання споживчого кредиту, в частині сплати позивачем на користь відповідача у вигляді комісії за управління кредитом при достроковому погашені кредиту у розмірі 16,81 % від суми дострокового погашення кредиту;

¨      припинити дії Відповідача з нарахування до сплати на підставі недійсних умов угоди комісії за управління кредитом при достроковому погашені кредиту у розмірі 16,81 % від суми дострокового погашення кредиту;

¨      зобов’язати Відповідача за рахунок безпідставно стягнутої з Позивача по додатковій угоді комісії здійснити відповідне коригування кредитних зобов’язань, а саме зменшити суму основного боргу (тіла кредиту) по споживчому кредиту в доларовому еквіваленті, на суму безпідставно стягнутих з позивача коштів за період з 05.06.2008 року по день звернення до суду, тобто до 03.10.2014 року всього на суму 28 184 грн., з урахуванням курсу гривні по відношенню до долара США при стягненні з Позивача вище зазначених безпідставних платежів на день здійснення зазначених платежів.

Судом встановлено, що 05.06.2008 р. між Позивачем та Відповідачем був укладений споживчий кредитний договір (далі – Договір), за яким Позивачу було надано кредит в сумі 48 000 доларів США на споживчі цілі, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 13,0 % річних та укладено договір іпотеки, згідно з яким предметом іпотеки є квартира. Строк повернення кредиту – 05.06.2023 року.

11.02.2010 р. між Позивачем та Відповідачем було укладено додаткову угоду до Договору, згідно з якою була змінена процентна ставка. Крім того Позивач зобов’язався повертати основну суму кредиту та сплачувати плату за користування кредитом у вигляді процентів, комісій, а також сплатити штрафні санкції.

Згідно з п.4 додаткової угоди Позивач сплачує Відповідачеві комісію за управління кредитом при достроковому погашенні кредиту у розмірі 16,81 % від суми дострокового погашення.

Оскільки відповідно до умов Договору Відповідач надав Позивачеві кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом про захист прав споживачів[3]. Відповідно до частини п’ятої ст.11 та ст.18 Закону про захист прав споживачів до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення даного Закону про несправедливі умови в договорах, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець не повинен включати в договір із споживачем умови, які є несправедливими.

Несправедливими є положення Договору, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту плати за його дострокове погашення і це є підставою для визнання таких положень недійсними (Ухвала ВССУ від 18.06.2014 р.)

Крім цього відповідно до частини восьмої ст.11 Закону про захист прав споживачів кредитодавцю забороняється встановлювати споживачу будь-яку додаткову плату, пов’язану з достроковим поверненням споживчого кредиту.

Згідно зі ст.1011 ЦКУ за договором комісії комісіонер зобов’язується за дорученням комітента за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Згідно зі ст.1013 ЦКУ комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії. Відповідно до частини першої ст.1022 ЦКУ після вчинення правочину за дорученням комітента комісіонер повинен надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором комісії.

Відповідно до п.3 ст.55 Закону про банки[4] банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов’язаної особи банку як обов’язкову умову надання банківських послуг.

Відповідно до п.3.6 Правил № 168[5], банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які той здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за управління кредитом, банком в порушення вищевказаних норм не було зазначено про те, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу.

Відповідачем не надано доказів того, які саме правочини були ним укладені за рахунок Позивача, як це передбачає ст.1011 ЦКУ. Суду не надані акти виконаних робіт (послуг), що підтверджують надання Відповідачем таких послуг Позивачу.

Надання грошових коштів за укладеним Договором відповідно до частини першої ст.1054 ЦКУ є обов’язком банку, відповідно, виконання такого обов’язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту – це обов’язок банку за кредитним договором, то така дія не є самостійною послугою, що підлягає сплаті позичальником. Крім того, оскільки відкриття та ведення позичкового рахунку у зв’язку із наданням кредиту відповідає економічним потребам самої кредитної установи (банку), то такі дії не є послугами, що надаються клієнту-позичальнику.

За таких обставин суд вважає, що умови Додаткової угоди до Договору, за якими Позивач повинен сплатити Відповідачу крім відсотків за користування кредитом, ще й додаткову щомісячну плату за управління кредитом при достроковому погашенні кредиту в розмірі 16,81 %, є несправедливими умовами Договору та відповідно до ст.18 Закону про захист прав споживачів є недійсними (нікчемними) з моменту їх укладення.

Відповідно до частини першої ст.216 ЦКУ у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Тому, суд вважає необхідним застосувати правові наслідки, встановлені ст.216 ЦКУ при визнанні п.4 Додаткової угоди до Договору, щодо обов’язку позичальника сплачувати комісію за управління кредитом при достроковому погашенні кредиту у розмірі 16,81 %, недійсним. Так судом встановлено, що загальна сума, яка була стягнута Відповідачем в якості комісійного платежу складає 26830,29 грн., а тому вона підлягає поверненню Позивачу.

Роздільнянський районний суд Одеської області вирішив: сплата комісії (комісійних) банку за обслуговування споживчого кредиту ще не означає, що договір комісії є правомірним. Нав’язування такого договору як умова укладення іншого договору, є таким, що суперечить чинному законодавству (рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 26.03.2015 р по справі № 511/2953/14-ц).

 

[1] Закон України від 07.03.96 р. № 85/96-ВР «Про страхування» (в редакції Закону від 04.10.2001 р. № 2745-III) (прим. ред.).

[2]Положення про обов’язкове страхування від нещасних випадків на транспорті, затвердженим постановою КМУ від 14.08.96 р. № 959 (прим. ред.).

[3] Закон України від 12.05.91 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону від 01.12.2005 р. № 3161-IV) (прим. ред.).

[4]Закон України від 07.12.2000 р. № 2121-III «Про банки та банківську діяльність» (прим. ред.).

[5]Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10.05.2007 р. № 168 (прим. ред.).