Газета “Бухгалтерія”, № 12 (1259) за 30 березня 2017 року, стор. 25-27
«Найкращі ті вожді, існування яких народ не помічає».
Лао-цзи
Сьогодні на одному з форумів прочитав думку одного економіста щодо пропозиції віце-прем’єра підняти мінімальну зарплату до 5000 грн. Ця думка полягала в тому, що мінімальну зарплату держава має встановлювати на державних підприємствах. Що ж до підприємців недержавної форми власності, то встановлення МЗП у такому разі має бути справою домовленості профспілок і роботодавців. Нìчого державі втручатися у приватні правовідносини. І тим більше нìчого, прикриваючись інтересами найманих працівників, вирішувати свої власні проблеми: рятувати пенсійний фонд, наприклад.
З курсу теорії права усім юристам відомо, що будь-яка норма права вважається такою, якщо має усі три складові: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Санкція – це ті негативні наслідки для суб’єктів правовідносин, які в певній ситуації (гіпотеза) порушили певне правило поведінки (диспозиція). Значення санкції полягає в тому, що вона забезпечує дотримання певного правила поведінки, примушує суб’єктів правовідносин таких правил дотримуватися.
Ст.20 Господарського кодексу України (далі – ГКУ) вказує, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання та споживачів. Одним із шляхів виконання такого обов’язку держави (це сказано у тій самій статті ГПК) є застосування адміністративно-господарських санкцій. Тобто, ГКУ декларує, що застосування адміністративно-господарських санкцій ставить за мету захист суб’єктів господарювання та споживачів. Та чи так це є насправді?
Ст.238 ГКУ під адміністративно-господарським санкціями розуміє заходи організаційно-правового або майнового характеру, які спрямовані з одного боку на припинення правопорушення суб’єкта господарювання, а з іншого – на ліквідацію наслідків такого правопорушення. При цьому перелік адміністративно-господарських санкцій включає у себе: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов’язкових платежів); припинення експортно-імпортних операцій та ін.
При цьому ГКУ вказує, що цей перелік не є вичерпним, інші адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені як самим ГКУ, так й іншими законами.
А тепер давайте спробуємо собі бодай якось уявити, яким чином захищаються порушені права одних суб’єктів господарювання та споживачів у разі вилучення в інших суб’єктів прибутку в дохід держави, чи у разі сплати адміністративно-господарського штрафу… Адже в результаті застосування таких санкцій прибуток і штрафи отримує держава, а порушені права суб’єктів господарювання та споживачів ніяким чином таких штрафів не стосуються, ніяка шкода їм не відшкодовується. Виходить ЛУКАВСТВО? Саме час згадати Олександра Сугоняко: «Слідкуй, щоб кожна річ у твоїй роботі відповідала своїй назві – і все буде добре» (інтерв’ю журналу «Християнин і світ»). Тож якщо держава вирішила захистити підприємця чи споживача, штраф мають отримати саме вони, а не держава. А враховуючи, що кожне порушення підприємцем прав іншого підприємця чи споживача веде до збагачення держави, виникає цілком очікуване запитання: чи дійсно зацікавлена держава у тому, щоб права підприємців не порушувалися?
Адміністративно-господарський штраф. Що це?
Відповідно до ст.241 ГКУ ним є грошова сума, що сплачується суб’єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності.
Особливістю такого штрафу є те, що його розмір та порядок стягнення визначаються не самим ГКУ, а законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення. Тож, податкових відносин цей штраф стосується найбільше хоча би тому, що їх (ці відносини) виокремлено з поміж усіх інших. Інші відносини просто названі іншими. Та й саме поняття податкових відносин у ГКУ дещо є незрозумілим з точки зору критерію їх визначення: чи то за об’єктом (податки) чи то за суб’єктом (податкові органи).
Так, виходячи з приписів ст.1 ПКУ можна дійти висновку про те, що податкові відносини – це відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема відносини щодо визначення:
- вичерпного переліку податків та зборів, що справляються в Україні,
- порядку їх адміністрування,
- платників податків та зборів, їх прав та обов’язків,
- компетенції контролюючих органів, повноважень і обов’язків їх посадових осіб під час адміністрування податків,
- а також відповідальності за порушення податкового законодавства.
До податкових відносин, враховуючи застосування строків застосування адміністративно-господарських санкцій (ст.250 ГКУ) можна віднести окрім тих, що врегульовані ПКУ, ще й ті, що врегульовані іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи доходів і зборів. Але про це нижче.
Іншою особливістю адміністративно-господарського штрафу є те, що ГКУ вказує на можливість його застосовування одночасно з іншими адміністративно-господарськими санкціями, передбаченими у ГКУ. І це попри КОНСТИТУЦІЙНЕ правило про те, що «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення» (ст.61 Конституції). Загалом цілковите ігнорування Конституції авторами ГКУ. Проте залишимо можливість заперечити щодо наявності такого ігнорування незгодним. Як на мене, легше погодитися з тим, що воно є, аніж аргументувати його відсутність.
Як висновок: адміністративно-господарський штраф – це спроба благими намірами (захист підприємців та споживачів) приховати справжні ….і наміри.
Щодо строків застосування адміністративно-господарських штрафів.
Такі строки можна класифікувати в залежності від відносин, до яких вони застосовуються на загальні та спеціальні. Так, згідно зі ст.223 ГКУ «строки застосування адміністративно-господарських санкцій до суб’єктів господарювання встановлюються цим Кодексом». І з цього можна було би зробити простий, лаконічний та логічний висновок: окрім строків застосування адміністративних санкцій, встановлених ГКУ, інших строків просто існувати не може.
Проте сам ГКУ собі ж і суперечить. Так відповідно до ст.250 ГКУ адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Отже, враховуючи правило, встановлене ст.223 ГКУ ці строки застосування адміністративно-господарських санкцій мають бути єдиними для усіх порушень, наслідком яких і є застосування адміністративно-господарського штрафу.
Така думка й знайшла своє відображення у судовій практиці. Так в ухвалі ВАСУ від 16.11.2011 у справі № К-2061/08 зазначено: «…уповноважений орган державної влади при виявленні факту порушення суб’єктом господарювання встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, зокрема порушення вимог Законом України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», мав дотримуватися наведених положень законодавства, у зв’язку з чим міг прийняти рішення про застосування такого виду адміністративно-господарських санкцій, як штрафні санкції, протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності. Закінчення будь-якого із встановлених статтею 250 Господарського кодексу України строків виключає застосування таких санкцій до суб’єкта підприємницької діяльності за вчинене ним порушення правил здійснення господарської діяльності».
В ухвалі від 06.02.2014 № К/9991/41515/11 ВАСУ дійшов висновку про те, що штрафні (фінансові) санкції, застосовані на підставі абз.2 ст.1 УПУ від 12.06.1995 № 436/95 «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» є адміністративно-господарськими санкціями у розумінні статей 238, 239 та 241 ГКУ, а отже, повинні застосовуватися у межах строків, визначених ст.250 ГКУ, а саме «протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом».
В ухвалі від 26.01.2015 № К/9991/32334/11 ВАСУ дійшов висновку, що штрафні санкції, передбачені ст. 17 Закону «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», належать до адміністративно-господарських санкцій, одним видом з яких є адміністративно-господарський штраф (статті 239, 241 Господарського кодексу України). «Строки застосування адміністративно-господарських санкцій встановлені ст.250 Господарського кодексу України, згідно із якою адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом».
Аналогічне бачення має й Верховний Суд України. Так, у постанові від 04.11.2014 ВСУ виходив з того, що за своєю суттю передбачена ст.1 УПУ «Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки» фінансова санкція є адміністративно-господарською санкцією, а тому її застосування регулюється нормами глави 27 ГК.
«Враховуючи те, що застосований згідно з оскаржуваним податковим повідомленням-рішенням ДПІ від 30 травня 2012 року № 0000252240 штраф є адміністративно-господарською санкцією, то він мав би бути застосований у межах строків, визначених статтею 250 ГК».
І далі важлива думка ВСУ: «суди попередніх інстанцій встановили, що Товариство порушило встановлений Положенням порядок оприбуткування готівки 27 серпня та 20 жовтня 2009 року, тому строк застосування адміністративно-господарських санкцій слід обраховувати починаючи з указаних дат, а отже, річний строк для застосування адміністративно-господарських санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки (неоприбуткування в касах готівки) закінчився у жовтні 2010 року».
Важливість цієї думки полягає в тому, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Податкового кодексу України» від 02.12.2010 № 2756-VI ст.250 ГКУ була доповнена частиною другою, згідно з якою «дія цієї статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені Податковим кодексом України та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби та митні органи». А з 11.08.2013 органи державної податкової служби та митні органи, замінені органами доходів і зборів.
Ця норма набула чинності разом з набуттям чинності Податковим кодексом, тобто з 01.01.2011. А наведені судові рішення були ухвалені вже після цієї дати.
Однак на вказану постанову ВСУ від 04.11.2014 є «відповідь» ВАСУ, висловлена ним в ухвалі від 25.10.2016 у справі № К/800/15727/15: «Суди попередніх інстанцій безпідставно при вирішенні справи врахували висновок Верховного Суду України щодо застосування ст. 250 Господарського кодексу України, викладений у постанові від 04.11.2014 у справі № 21-466а14, оскільки такий висновок Верховний Суд України висловив щодо факту вчинення суб’єктом господарювання порушення вимог законодавства не з питань оподаткування, яке вчинено у 2009 році (тобто, до набрання чинності Податковим кодексом України)». На думку ВАСУ, при розгляді справ суди мають перевірити дотримання контролюючим органом при застосуванні адміністративно-господарських санкцій строку давності, встановленого п. 102.1 ст. 102 ПКУ.
Однак, не усе так просто, як здається. Так на сьогодні існує контролюючий орган (в ПКУ) і є Державна фіскальна служба, на яку пунктом 1 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого ПКМУ від 21.05.2014 № 236, покладено реалізацію державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску. І хоча відповідно до п.7 вказаного Положення ДФС та її територіальні органи є органами доходів і зборів, ПКУ усе ж оперує поняттям «контролюючий орган». І строки для застосування санкцій в ПКУ встановлено для контролюючого органу, а не органів доходів і зборів. Чи не натяк це суддям, щоб думали?
Отже, окрім неточностей щодо застосування назви контролюючого органу існує принаймні одна законодавча колізії щодо строків застосування адміністративно-господарських санкцій, а саме щодо можливості застосування строків, передбачених не ГКУ. Так ч.2 ст.223 ГКУ містить імперативну норму, відповідно до якої строки застосування адміністративно-господарських санкцій до суб’єктів господарювання встановлюються саме ГКУ. Ані слова про те, що строк застосування адміністративно-господарських санкції можна встановити іншим законом. А відповідно до пп.4.1.4. п.4.1. ст.4 ПКУ презумпція правомірності рішень платника податку полягає у тому, що в разі, якщо норми закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення платника вважається правомірним.
Гадаю, що якщо кожного разу про це нагадувати суддям, то кожне таке нагадування буде подібним до краплі води, яка камінь точить.