Ж-л “Головбух”, № 13 (1020), 10 квітня 2017 року, стор. 45-48.
Нормативна база
ЦКУ
Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV
ГКУ
Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV
Закон про акціонерні товариства
Закон України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 № 514-VI
Закон про господарські товариства
Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 № 1576-XII
Закон про оцінку майна
Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 № 2658-III
НПСБО 1
Національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 07.02.2013 № 73, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28.02.2013 за № 336/22868
«Статутний капітал» одне із тих понять, яке багато хто з фахівців вживає часто, розуміючи при цьому абсолютно різні речі. Часто доводиться чути від людей з юридичної освітою про майно, яке нібито знаходиться у статутному капіталі. Фахівці з економічною, бухгалтерською освітою у цих випадках роблять здивовані очі, намагаючись пояснити юристам, що «статутний капітал» – категорія «пасивна», знаходиться вона в пасиві балансу, де майна бути апріорі не може. При цьому бухгалтери вказують, що «статутний капітал» є джерелом власних коштів, але ніяк не коштами чи майном. Виникає плутанина і непорозуміння. І навіть до сварок доходить J.
Відповідно до ст.2 Закону про акціонерні товариства статутний капітал – це капітал товариства, що утворюється з суми номінальної вартості всіх розміщених акцій товариства.
Відповідно до НПСБО 1 баланс (звіт про фінансовий стан) – це звіт про фінансовий стан підприємства, який відображає на певну дату його активи, зобов’язання і власний капітал. При цьому власним капіталом визнається частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов’язань.
Таким чином статутний капітал слід пояснити як частину власного капіталу, або ще як частину джерел власних коштів, сформовану за рахунок внесків інвесторів.
Залучення коштів інвесторів відбувається шляхом викупу ними акцій, якщо йдеться про акціонерні товариства, або ж за рахунок придбання інвесторами корпоративних прав. Слід нагадати, що відповідно до ст.167 ГКУ корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Основна маса залучених від інвесторів коштів збільшує статутний капітал господарського товариства. Існують випадки, коли певні внески збільшують додатковий капітал, проте це за межами цієї статті. Поки що цікавить питання негрошових внесків до статутного капіталу (СК), а саме внесків, здійснюваних правами користування.
Відповідно до ст.115 ЦКУ господарське товариство є власником, у тому числі майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. При цьому вкладом до СК господарського товариства можуть бути окрім грошей, цінних паперів, інших речей також майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.
Отже ЦКУ висуває дві основні вимоги до майнових чи інших прав, наявність яких дозволяє здійснення ними вкладу до СК:
- наявність їх грошової оцінки та
- можливість їх відчужувати.
Слід мати на увазі, що грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці (ст.115 ЦКУ). Так, відповідно до ст.7 Закону про оцінку майна проведення оцінки майна є обов’язковим у випадках:
- створення підприємств (господарських товариств) на базі державного майна або майна, що є у комунальній власності;
- визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника або засновника із складу такого товариства.
Майнові права та інші відчужувані права, як внески до СК.
Відповідно до ст.190 ЦКУ майнові права вважаються майном і відносяться до нього. Вони є неспоживною річчю та визнаються речовими правами, бо пов’язані з річчю. Прямого визначення поняття «майнове право» ЦКУ не дає. У теорії майновим правом визнається право, пов’язане з певною річчю (володіння, користування чи розпорядження). До майнових прав відносять і такі, що виникають з майнових відносин, не пов’язаних з річчю, проте спрямовані на отримання економічних цінностей: плата за вчинене діяння, відшкодування збитків, майнових санкцій… Сюди ж слід віднести й відступлення прав вимоги і переведення боргу, які також переслідують мету переміщення матеріальних благ.
Якщо ж виходити з вказаних вище двох ознак майнових та інших відчужуваних прав, то слід зважити на те, які майнові права можуть бути оцінені. Відповідно до ст.3 Закону про оцінку майна майновими правами, які можуть оцінюватися, визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. І хоча оцінка майнових прав, як внесків до СК не завжди має здійснюватися суб’єктами оціночної діяльності, зазначений підхід слід визнати логічним і зрозумілим, а щось інше треба окремо аргументувати і обґрунтувати. І йдеться у цьому разі не про розмір оцінки як такий, а про можливість взагалі її існування стосовно певного майнового права.
Другий критерій – можливість відчужувати такі права. Цей критерій не є універсальним для усіх майнових прав. Він має оцінюватися у кожному разі окремими спеціальними нормами. Прикладом є майнові права інтелектуальної власності, якими є:
1) право на використання об’єкта права інтелектуальної власності;
2) виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності;
3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об’єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;
4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Відповідно до ч.3 ст.424 ЦКУ майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи. Тобто їх можна відчужувати.
Іншим видом майнових прав є права користування чужою річчю. До таких прав слід віднести окрім найму (оренди) також і сервітут, суперфіцій і емфітевзис.
Так, наприклад, сервітут, як право користування чужим майном може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Відповідно до ч. 4 ст.403 ЦКУ сервітут не підлягає відчуженню.
А от згідно з ч.2. ст.407 ЦКУ право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися крім випадків, коли емфітевзис стосується користування земельною ділянкою державної або комунальної власності. Таке право не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу.
Аналогічний порядок встановлено у ст.413 ЦКУ щодо права користування земельною ділянкою для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Суперфіцій також не може бути внеском до СК, якщо йдеться про право користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності.
Не пов’язаним з певним майном, однак майновим слід вважати право вимоги, оскільки воно, як було зазначено вище, пов’язано з отриманням економічних цінностей. Таке право можна передавати іншій особі шляхом заміни кредитора у зобов’язанні. Так, відповідно до ст.512 ЦКУ кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою, у тому числі, внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Лише два випадки встановлює ЦКУ, коли така передача права вимоги не допускається:
- заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю (ст.515 ЦКУ);
- якщо договором або законом передбачена заборона заміни кредитора у зобов’язані (ст.516 ЦКУ).
Наведені приклади показують, що у кожному конкретному випадку передачі майнового права до СК слід враховувати два основних фактори:
- можливість здійснення його оцінки сторонами чи суб’єктом оціночної діяльності та
- відсутність заборони на відчуження такого майнового права.
Якщо обидва фактори в наявності, то передача цього права до СК є правомірною. Наприклад, якщо йдеться про суперфіцій чи емфітевзис, то передача їх до СК є правомірною оскільки це право можна оцінити, та за умови, коли їх об’єктами не є об’єкти державної чи комунальної власності.