Цивільно-правовий договір чи приховані трудові відносини

Ж-л “Головбух”, № 27 (1034), 24 липня 2017 року, стор. 46-50.

О.Єфімов,
Керуючий партнер Адвокатського об’єднання «Адвокатська фірма «Єфімов та партнери», кандидат юридичних наук, доцент, адвокат, аудитор, доцент кафедри цивільного та трудового права, Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

М.Костенко,
Адвокат, Партнер Адвокатського об’єднання «Адвокатська фірма «Єфімов та партнери»

Питання: Консультативні послуги (супервайзинг) – консультаційні послуги з контролю та координації монтажних робіт обладнання інкубаторію. Консультативні послуги надаються резидентом України для нерезидента (Нідерланди). Проекти майже всі знаходяться за межами України, один в Україні. Послуги не є об’єктом оподаткування ПДВ (п 186.3 ПКУ).

1 варіант – консультативні послуги надаються підприємством-резидентом. Так як підприємство тільки створилось у вересні 2015 році, для виконання консультативних послуг на проектах були задіяні ФОП, які не є працівниками підприємства, але раніше працювали самостійно і мають досвід роботи. ФОП задіяні на різних проектах щомісячно.

2 варіант – консультативні послуги надаються підприємством-резидентом. ФОП, які в попередній період були задіяні у наданні послуг з контролю та координації монтажних робіт обладнання інкубаторію, пропонують включити в штат підприємства.

Питання: які ризики для підприємства можуть виникнути при підтвердженні витрат та обґрунтування відсутності об’єкта оподаткування ПДВ:

  1. Чи є вичерпним перелік документів для підтвердження факту послуги: договір з нерезидентом про надання консультаційних послуг з контролю та координації монтажних робіт обладнання інкубаторію – договір з кожним ФОП задіяним для виконання послуги – акт виконаних робіт з нерезидентом (робота виконана в повному розмірі, сторони зауважень та скарг до виконаних робіт, згідно з умовами договору, не мають і не можуть мати в наступному) – акт виконаних робіт з ФОП (робота виконана в повному обсязі, сторони зауважень та скарг до виконаних робіт згідно з умовами договору, не мають і не можуть мати в наступному)?
  2. Чи є ризик визнання прихованого працевлаштування в попередніх періодах, якщо всі ФОП перейдуть в штат підприємства з 2017 року?
  3. Можливо є переваги роботи по варіанту 1 та 2 для підприємства?

Відповідь:

Щодо достатності того чи іншого переліку документів слід виходити з того, що пріоритетним є не перелік документів, а їх зміст та оформлення. Саме тому, за наявності одного й того переліку документів контролюючий орган в одних випадках вважає його достатнім для підтвердження реальності / визнання фіктивними операцій, а в інших випадках недостатнім. Аналогічно вчиняє і суд, коли вказує на те, що того чи іншого переліку документів достатньо чи недостатньо для підтвердження факту здійснення господарської операції.

У Листі  №285/2/99-99-10-04-02-10 від 11.09.2014 р. ДФС України вказує: «органи фіскальної служби під час проведення перевірок наразі виходять з того, що дотримання або недотримання учасниками господарської операції вимог цивільного законодавства, зокрема, щодо умов дійсності/недійсності господарських зобов’язань (правочинів), без наявності відповідних судових рішень, не має безпосереднього впливу на результати податкового обліку.

Вирішальне значення для даних податкового обліку має існування факту господарської операції та її дійсний економічний зміст, зокрема, наявність ділової мети у вчинюваних операціях.

Враховуючи викладене, органами фіскальної служби під час здійснення контрольно-перевірочних заходів досліджується реальність здійснення господарських операцій і у разі виявлення певних порушень притягнення платників податків до відповідальності здійснюється з урахуванням положень податкового законодавства».

Тобто ДФС дійшла висновку про те, що:

  1. Наявність судового рішення про визнання договору недійсним непотрібно. Фіктивність такого правочину встановлюється у процесі податкової перевірки без судового рішення. А спір щодо такого твердження автоматично переноситиметься до адміністративного суду (у разі якщо платник податків з таким баченням перевіряючих не погодиться)
  2. Досліджуватися мають реальність здійснення операції, тобто факт її здійснення, економічний зміст та ділову мету.

При цьому до поняття «добросовісний платник податку» в ДФС України ставляться доволі скептично: «про добросовісність платника податку може свідчити виконання ним податкових обов’язків, визначених чинними законодавством». При цьому, як зрозуміло з того ж Листа, перевіряючі самі виявлятимуть: виконані платником податків його податкові обов’язки чи не виконані, і з цього робитимуть висновок про те, «добросовісний він платник податків» чи ні. То ж, як не крути, а реальність господарської операції стала ключовим аспектом спілкування з перевіряючими.

Судова практика стосовно обґрунтування реального, тобто не фіктивного характеру господарської операції знайшла своє відображення у Довідці ВАСУ «Про результати вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами окремих норм Закону України «Про податок на додану вартість» від 15.04.2010. ВАСУ чітко вказав, що для визнання відсутності реального характеру у операції потрібні наступні ознаки:

  • неможливість здійснення платником податку зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;
  • відсутність у платника податку необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності в силу відсутності управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;
  • облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов’язані з виникненням права на податковий кредит або бюджетне відшкодування, якщо для даного виду діяльності також потрібне здійснення і облік інших господарських операцій;
  • здійснення операцій з товарно-матеріальними цінностями, які не вироблялися або не могли бути вироблені в обсязі, зазначеному платником податку в документах обліку.

Таке зазначення вказаних ознак у Довідці ВАСУ прямо вказує, на чому платнику податків слід зосередитися, аби в адміністративному суді його зрозуміли: на доведенні факту реальних наслідків, а не лише наміру їх створити. Пояснивши у суді, які послуги/роботи виконувалися, як вони приймалися, які дозвільні та супровідні документи при цьому оформлювалися, та підтвердивши усі ці факти належними первинними документами, дозволами та іншими документами, які з точки зору процесуального права є письмовими доказами, платник податків має шанс отримати позитивну для нього постанову адміністративного суду.

При цьому суди, розглядаючи податкові спори щодо реальності господарських операцій, рухаються за таким приблизно алгоритмом:

  • встановлення наявності ділової мети операції;
  • визначення об’єктивного сенсу проведення операції та порівняння його із задекларованим;
  • дослідження добросовісності позивача, у випадку коли його контрагенти за спірною операцією з «дефектами»;
  • оцінка дотримання норм податкового законодавства стосовно змісту та наслідків для податкового обліку відповідної операції.

У листі від 02.06.2011 № 742/11/13-11 ВАСУ вказав, що з метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об’єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з ПДВ судам належить з’ясовувати, зокрема, три групи обставин, зокрема:

  1. Рух активів у процесі здійснення господарської операції. Такий рух з’ясовується у процесі дослідження усіх первинних документів, які належить складати залежно від певного виду господарської операції: договори, акти виконаних робіт, документи про перевезення, зберігання товарів тощо. Перевіряються фізичні, технічні та технологічні можливості певної особи до вчинення тих чи інших дій, що становлять зміст господарської операції, як-от: наявність кваліфікованого персоналу, основних фондів, у тому числі транспортних засобів для перевезення або виробництва, приміщень для зберігання товарів тощо, якщо такі умови необхідні для здійснення певної операції; можливість здійснення операцій з відповідною кількістю певного товару у відповідні строки з урахуванням терміну його придатності, доступності на ринку тощо; наявність відповідних ліцензій та інших дозвільних документів, що необхідні для ведення певного виду господарської діяльності.
  2. Установлення спеціальної податкової правосуб’єктності учасників господарської операції, зокрема статусу постачальника товарів (послуг), придбання яких є підставою для формування податкового кредиту та/або сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість. Особа, що видає податкову накладну, повинна бути зареєстрованою як платник ПДВ на момент вчинення відповідної господарської операції.
  3. Установлення зв’язку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг), понесенням інших витрат і господарською діяльністю платника податку. При цьому в обов’язковому порядку необхідно досліджувати наявність господарської мети при вчиненні відповідних дій платника податку, про що йтиметься нижче.

При підготовці позовної заяви до адміністративного суду та оскарженні податкових повідомлень-рішень платнику податків для «порозуміння» із суддею слід притримуватися саме такого алгоритму викладення фактів та підтвердження їх доказами: варто описати якомога детальніше «безтоварну», на думку податківців, операцію та кожен етап цієї операції підтвердити відповідними письмовими доказами, тобто документами. Що більше документів, то краще.

Первинні документи бухгалтерського обліку повинні мати обов’язкові реквізити, перелік яких вказано у ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від16.07.1999 р. № 996-XIV. Тому при підготовці до суду варто звернути увагу на те, щоб документи, що додаються до матеріалів справи як докази, були належним чином оформлені. Це також стосується і податкової накладної, перелік обов’язкових реквізитів якої містить п.201.1. ст.201 ПКУ.

Якщо в результаті платник податків матиме товсту папку з такими документами, то суддя легше повірить йому, аніж податківцям. Адже увесь судовий процес з питання доведення реальності операції зводитиметься до того, хто переконає суддю у своєму баченні подій: позивач – у тому, що операція була реальною, чи відповідач – у тому, що документами було оформлено нереальну, фіктивну операцію. Досвідченому судді достатньо протягом 1 хвилини послухати відповідь представника у суді на запитання: «А що ж то за господарська операція була, якщо вона насправді була?», аби зрозуміти, чи дійсно та операція відбувалася в реальності, чи лише на папері. То ж багатогодинна підготовка представника до судового засідання може мати хвилинний, але досить ефективний результат. Метою виступу представника у суді має бути те, щоб суддя його якомога швидше зупинив. Адже це свідчитиме, що судді вже все зрозуміло, операція була реальною і немає сенсу витрачати час на дослідженні кожного із 525-ти документів, наданих платником податків.  Це як на екзамені в університеті: професорові іноді буває достатньо послухати початок відповіді, аби зрозуміти, знає студент чи не знає.

Висновок: представник платника податків повинен дуже досконало розумітися на тій операції, яку податківці вважають безтоварною/нереальною/фіктивною.

Щодо ризику визнання прихованих трудових відносин слід зважити на те, що цей ризик існує завжди там, де є цивільно-правові договори суб’єкта господарювання з фізичними особами, незалежно від того ФОПи вони чи не ФОПи. Це та обставина, на яку контролюючі органи завжди звертають увагу в силу свого професійного менталітету, ймовірність зміни якого у найближчій перспективі поки що не спостерігається. Тим більше в запитанні такі відносини з ФОПами вже потенційно визнані ризикованими, хоча би тому, що таке запитання виникло.

Перш за все слід вказати на відмінності трудового та цивільно-правового договорів:

Трудовий договір Цивільно-правовий договір

 

Трудовий договір укладається відповідно до глави ІІІ КЗпП України.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Загальне визначення поняття цивільно-правового договору містить ст. 626 ЦК України, відповідно до якої договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Договір підряду/про надання послуг укладається відповідно до глав 61 та 63 ЦК України.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові (ст. 837 ЦК України).

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст. 901 ЦК України).

Будь-яких гарантій при укладенні договорів підряду ЦК України не передбачено.

Статтею 22 КЗпП України встановлено гарантії при укладенні трудового договору.

За трудовим договором визначається саме трудова функція, процес її здійснення.

За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.

При цьому трудова функція працівника, як правило, не передбачає будь-якого кінцевого результату, за винятком строкових трудових договорів, що укладаються з особами для виконання певної роботи у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк (ст. 23 КЗпП України). 

Трудовим законодавством регулюється процес трудової діяльності, її організація (Лист Мінпраці від 26.12.2003 р. № 06/1-4/200 «Щодо застосування трудових договорів та договорів підряду»).

За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.

Підрядник, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик. За договором підряду, укладеним між власником і громадянином, останній зобов’язується за винагороду виконувати для підприємства індивідуально визначену роботу (Лист Мінпраці від 26.12.2003 р. № 06/1-4/200 «Щодо застосування трудових договорів та договорів підряду»).

За цивільно-правовим договором предметом договору є кінцевий результат, тобто виконання обумовленої роботи/послуг, направлених на досягнення кінцевого результату.

Тобто важливим є результат роботи, а не спосіб його досягнення. Відповідно у договорі визначаються:
–      конкретний вид роботи (послуги);
–      ціна або порядок її визначення;
–  строк виконання роботи або послуги;
–        результат роботи або наданої послуги визначається в двосторонньому акті здавання-приймання роботи (послуги).

За трудовим договором працівник має виконувати вимоги внутрішнього трудового розпорядку, встановлені адміністрацією підприємства, де він працює, дотримуватись трудової дисципліни (статті 139–152 КЗпП України), тобто роботодавець контролює сам процес виконання працівником своїх обовязків.

За порушення передбачена дисциплінарна відповідальність (ст. 147 КЗпП України), а ст. 130 КЗпП України передбачено, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків.

Виконавець не зобов’язаний підкорятися правилам внутрішнього трудового розпорядку і трудовій дисципліні, він керується умовами лише самого договору, самостійно організовує процес виконання договору.

Відповідальність за порушення цивільно-правових договорів встановлюється самим договором (пеня, штраф тощо) та/або законом.

У трудових відносинах відповідно до ст. 29 КЗпП України на роботодавця покладається ряд обов’язків стосовно працівника, що підлягають виконанню незалежно від змісту трудового договору – наприклад, до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов’язаний ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами.

Умови для виконання працівником покладених на нього обов’язків повинен забезпечити власник або уповноважений ним орган шляхом правильної організації праці працівника, створення умов для зростання продуктивності праці, забезпечення трудової та виробничої дисципліни, неухильного дотримання законодавства про працю і правил охорони праці, уважного ставлення до потреб і запитів працівника, поліпшення умов праці та побуту (ст. 141 КЗпП України).

На підставі ст. 153 КЗпП України роботодавець зобов’язаній забезпечити працівника безпечними і нешкідливими умовами праці. У разі шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням трудових обов’язків, власник або уповноважений ним орган зобов’язаній здійснити відповідне відшкодування (ст. 173 КЗпП України), Законом України «Про охорону праці» для працівників встановлено гарантії прав на охорону праці.

 

У цивільно-правових відносинах діє принцип свободи договору (ст. ст. 3, 627 ЦК України), тобто сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов з урахуванням вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в цивільно-правовому договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Отже, сторони є рівними, і замовник не зобов’язаній забезпечувати виконавця робочим місцем, необхідними для роботи засобами, належними та безпечними умовами праці, виконавець здійснює свої обов’язки за договором на власний ризик, власними силами та на власний розсуд.

За трудовим договором особа набуває права, надані лише працівникам, наприклад: право на відпочинок, право на здорові та безпечні умови праці, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування, на звернення до суду для вирішення трудового спору. За цивільним договором виконавець є учасником цивільних відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленню, які регулюються цивільним законодавством. Усі права сторін регулюються таким договором.
Трудовий договір може бути (ст. 23 КЗпП України):
– безстроковим, що укладається на невизначений строк;
– на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
– таким, що укладається на час виконання певної роботи.
У договорі підряду/про надання послуг встановлюються строки виконання роботи або її окремих етапів (ст. ст. 846, 905 ЦК України), такий договір не може бути безстроковим.
Працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі, за винятком випадків, передбачених законодавством (ст. 30 КЗпП України).

Працівник зобов’язаній виконувати обов’язки (роботу) не лише за посадовою (робочою) інструкцією, а й за правилами внутрішнього трудового розпорядку, положеннями та інструкціями з охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, протипожежної безпеки.

Відповідно до ч. 1 ст. 528 ЦК України виконання обов’язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. У цьому разі кредитор зобов’язаній прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.

Згідно зі ст. 838 ЦК України, підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучати до виконання роботи інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи.

За договором про надання послуг виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, установлених договором, виконавець має право покласти виконання договору на іншу особу, залишаючись відповідальним перед замовником у повному обсязі за порушення договору (ст. 902 ЦК України).

Оплата праці гарантована. Заробітна плата відповідно до ст. 115 КЗпП України виплачується регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів.

Для підприємств, установ, організацій усіх форм власності є обов’язковими норми і гарантії оплати праці, визначені законодавством, наприклад, щодо мінімального розміру заробітної плати, норм оплати: за роботу в надурочний час, у святкові і неробочі дні, у нічний час; за час простою не з вини працівника, а також щодо гарантій для працівників на оплату відпусток, за час виконання державних обов’язків, для тих, хто направляється на медогляди до медичних установ, та в інших випадках, передбачених законодавством.

У договорі підряду, відповідно до ст. 843 ЦК України, визначається ціна роботи або способи її визначення.

У ст. 903 ЦК України закріплено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаній оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Тобто, у цивільних договорах встановлюється конкретна ціна саме за виконані роботи, надані послуги або спосіб її визначення, та порядок виплати грошових коштів виконавцю, законодавством не передбачені будь-які гарантії щодо мінімального розміру, регулярності виплати таких коштів або щодо їх збереження на час відпусток або в інших випадках.

У Листі Мінсоцполітики від 20.04.2012 р. № 64/06/187-12 визначено, що підрядник, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, не може вимагати гарантій, передбачених для суб’єктів трудових відносин, оскільки він не має статусу працівника, сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.

ДПАУ у своєму Листі від 29.03.2007 р. № 1558/П/17-0715 зазначає, що за договором про надання послуг оплачується не процес праці, а його конкретний результат, який визначається після закінчення роботи і оформляється актом приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг).

Верховний Суд України зазначає, що вирішуючи питання про те, працювала особа за трудовим договором чи виконувала роботу за цивільно-правовою угодою, суди мають врахувати, що відповідно до ст. 21 КЗпП визначальним для трудового договору є те, що особа за угодою з роботодавцем зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а останній зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором та угодою сторін. Підлягання внутрішньому трудовому розпорядку означає, зокрема, що робочий час установлюється не особою, яка за угодою має виконувати роботу, а роботодавцем (наприклад, охорона приміщення у дні та години, визначені роботодавцем із додержанням норм законодавства про працю щодо тривалості робочого часу).

Особливістю трудового договору, є також те, що згідно з ним оплата за виконану роботу у формі заробітної плати має здійснюватися регулярно, в установлені для її виплати строки (Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства: За заг. ред. П. І. Шевчука. – К.: Верхов. Суд України, Видавничий дім Ін Юре, 2002. – С. 129).

Відповідно до щойно сформованої судової практики (щодо оскарження постанов територіальних органів Держпраці про накладення штрафу за ст. 265 КЗпП України) щодо визначення наявності ознак трудового договору в цивільно-правовому договорі суди зазначають наступне:

Відповідно до Ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.04.2017 р. у справі № 876/2515/17 ознаками цивільно-правового договору є:

– надання послуг, оплата за які нараховуватиметься відповідно до кількості відпрацьованих годин й фактично виконаних послуг виходячи з потреб замовника;

– обов’язок виконавця здійснювати по потребі і вимозі замовника інші роботи та послуги за обумовлену та погоджену сторонами в кожному окремому випадку ціну;

– виконання обумовленої договором роботи на свій ризик самостійно;

– виконавець не підлягає під дію правил внутрішнього трудового розпорядку, не має права на одержання допомоги із соціального страхування, а також не сплачує страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.

– за надані послуги замовник оплачує виконавцю винагороду, розмір якої зазначається в акті прийому-передачі наданих послуг.

У Постанові Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.04.2017 р. у справі № 876/3743/17 суд зазначає, що між сторонами наявні саме цивільно-правові відносини, оскільки:

«З наявних договорів вбачається, що працівником дана робота здійснювалася у випадку необхідності за кожним окремим договором та оплачувалася згідно наявності акту виконаних робіт, копії яких наявні в матеріалах справи. Тобто, підприємство не забезпечувало працівника робочим місцем, посадовими обов’язками, а уклало з ним договір про надання послуг, за результат якого зобов’язалося оплатити.

Як вбачається з вищевказаних цивільно-правових договорів, вони укладалися з метою отримання певного результату в конкретний період часу.

За цивільно-правовим договором оплачується результат праці. Він визначається після закінчення роботи та оформляється актами здавання-приймання виконаних робіт (наданих послуг), на підставі яких здійснюється їх оплата. Особа, яка виконує роботу на підставі цивільно-правового договору, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.

За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. Виконавець, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку.

За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантуються заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.

При цьому за вище вказаними договорами про надання послуг оплачувався не процес праці, а кількість і якість наданих послуг на підставі актів про їх надання, що і є основною ознакою, яка вказує, що дані договори регулюються саме цивільним законодавством».

У Постанові Закарпатського Окружного адміністративного суду від 24.04.2017 р. у справі № 807/1134/16 суд дійшов висновку, що в даному випадку позивачем були укладені саме цивільно-правові правочини, а не трудові договори, оскільки такі правочини були укладені для досягнення результатів праці – отримання певних послуг, а не регулювали сам процес праці, що властиво трудовим договорам.

Хмельницький окружний адміністративний суд у Постанові від 20.04.2017 р. у справі № 822/723/17 зазначає:

«розмежування цивільно-правових і трудових договорів за критерієм їх предмета (об’єкта) полягає у тому, що, якщо фізична особа взяла на себе обов’язок передати замовнику результат роботи – це договір підряду або інший цивільно-правовий договір. У разі, якщо громадянин виконує роботу під керівництвом іншої сторони, що прийняла на себе обов’язок організувати працю, одержала право давати вказівки щодо послідовності проведення робіт – то це трудовий договір.

Водночас, законом не заборонено і укладання цивільно-правових договорів, за якими жодний результат праці замовнику передаватися не буде, оскільки послуги, що надаються за такими договорами є невід’ємними від самого процесу їх надання.

Правовідносини, що виникають у випадку взяття фізичною особою обов’язку виконати роботу (послугу) і передати замовникові результат роботи, – виникають на підставі цивільно – правового договору. Разом з тим, укладення трудового договору зумовлює дотримання працівником внутрішнього трудового розпорядку роботодавця, про прийняття його на роботу видається наказ, працівник має право на одержання допомоги з соціального страхування та на одержання певних пільг тощо.

Підрядник, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.».

Харківський окружний адміністративний суд у Постанові від 24.04.2017 р. у справі № 820/1432/17 вказує наступне:

«як вбачається з тексту договорів, які знаходяться в матеріалах справи, працівники не самі організовували роботу і виконували її не на власний ризик та розсуд, а підпорядковувалися відповідним посадовим особам. Зазначене є ознаками саме трудового договору.

Як вбачається з аналізу укладених позивачем із громадянами… договорів, ними не встановлено кінцевий термін, в межах яких виконавець зобов’язаній надати визначені договором послуги, не визначено конкретно, які саме послуги повинні надаватись у розумінні їх обсягу у вигляді конкретних фізичних величин, які підлягають вимірюванню та можуть бути відображені в актах їх приймання.

Враховуючи наведене суд вважає, що вищевказані договори містять ознаки трудового договору і укладені для того, щоб приховати трудові правовідносини між сторонами, внаслідок чого громадяни… не отримують прав, гарантій, передбачених законодавством про працю».

Щодо переваг і недоліків першого та другого варіанту слід вказати, що обидва варіанти мають як переваги, так і недоліки. Перший дещо зменшує фінансове (податкове) навантаження на виконавця, особливо у разі, коли вартість виконаних робіт чи наданих послуг є високою, а ФОПи – є платниками єдиного податку другої групи. Недоліком такого варіанту є ризик визнання відносин трудовими з відповідними штрафами, судовими процедурами та витратами. І цей ризик у другому варіанті усувається. Для того, щоб надати перевагу тому чи іншому варіанту треба розглянути вказані переваги і недоліки, ризики та витрати у розрізі конкретних цифр та в сукупності.