Колись одна моя родичка образилася на мене через те, що на її питання про те, чи хочу я подивитися її квартиру, я відповів, що не хочу. Я мав на увазі, що те, що я там побачу, я й так знаю: ламінат чи лінолеум на підлозі, ліжко та шафа у спальні, телевізор у гостинній кімнаті, на кухні холодильник, на стінах шпалери, а у ванній кімнаті на полиці гель для душу, шампунь та рушники. А колір та якість виготовлення усіх цих речей навряд чи викличуть якийсь подив, радість чи смуток у мене. Я би пішов у її квартиру тому, що це потрібно їй, але вона вже встигла образитися. То ж зроблю це, коли образа пройде.

От і виходить, що мені потрібно бачити не усе підряд, а лише те, що мені потрібно бачити. Не речі у квартирі, а лише людину, яка якесь відношення до тих речей має. Але для того, аби «бачити» людину іноді достатньо відчуттів, а не очей.

Того, що мені потрібно бачити, набагато менше, ніж усього підряд. А те, що мені потрібно бачити вимірюється моїми відчуттями. Вони глибші, ніж зовнішня форма речей та їх власники. Адже суть певних речей чи людей – не форма. Її не видно.

Якщо я вмію відчувати, а це вміння приходить з віком (зверніть увагу на те, що раввин – старий). І коли воно приходить, то очі стають вже не настільки необхідними.

Слепой раввин

Еврейская притча

Старый раввин совсем ослеп и уже не мог ни читать, ни видеть лица тех, кто приходил к нему.

Один целитель сказал ему:

— Доверься мне, и я избавлю тебя от слепоты.

— В этом нет уже необходимости, — ответил раввин, — я вижу всё, что мне нужно видеть.