Г-та “Бухгалтерія”, № 46 (1293), 13 листопада, 2017, стор. 35-36.

Валерій Ломовцев якось написав, що мова є формою передачі суті. Та все залежить від того, наскільки чітко людина вміє словом виражати свою думку. Та якщо ця людина є автором закону, застосувати який є обов’язком інших, то уміння словами чітко і зрозуміло передавати суть, стає обов’язком такої людини. Ну хоча би тому, що наслідки неналежного виконання такого обов’язку іноді бувають досить істотними. Класичний приклад – проблема, що виникла внаслідок фіскального тлумачення норм ПКУ щодо сплати податку на нерухоме майно.

Відповідно до пп.262.2.2. ст.262 Податкового кодексу України будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств не є об’єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Здавалося б ніби усе просто і зрозуміло: є перелік (невичерпний) будівель промисловості (об’єктів), є суб’єкт – промислові підприємства. Якщо усе разом (об’єкт і суб’єкт) поєднується, то такі об’єкти нерухомості не є об’єктом оподаткування вказаним податком. Однак, є дві невирішені проблеми у такому застосуванні слів:

• що таке промислове підприємство, чиї мають бути будівлі промисловості?
• на яких умовах таке промислове підприємство цими об’єктами володіє, та чи володіє взагалі?

Відповідь на ці проблеми автори ПКУ чемно оминули. А спроби віднайти такі відповіді у законодавстві теж успіху не мали. Наприклад, відповідно до наказу Державного комітету України з промислової безпеки; охорони праці та гірничого нагляду, «Про затвердження Правил безпеки в газовому господарстві коксохімічних підприємств і виробництв» від 27.03.2007 № 61 підприємство (промислове) – це статутний суб’єкт, що має право юридичної особи і що здійснює виробництво та реалізацію продукції певних видів з метою одержання прибутку. А згідно з постановою КМУ «Питання ввезення на митну територію України промисловими підприємствами товарів з метою створення нових виробництв із впровадженням енергозберігаючих технологій» від 18.03.2009 № 284 промисловим підприємством є статутний суб’єкт господарювання, який планує створити нове виробництво із впровадженням енергозберігаючих технологій з метою реалізації продукції, товарів і послуг та одержання прибутку.

І хоча перший нормативно-правовий акт є чинними, а постанова КМУ втратила чинність, обидва вони до податкових відносин аж ніякого відношення не мають. Тож і застосувати їх з метою визначення, чи є об’єктом оподаткування промислова будівля, шансів не багато.

ДФСУ як фіскальний орган зайняла звісно ж фіскальну позицію. Наприклад, у листі від 21.03.2017 № 3778/Є/99-99-13-02-03-14 ДФСУ щодо фізичних осіб вказала, що їх об’єкти нерухомості, навіть якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність, не визначені пп. «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПКУ як об’єкти нерухомості, що не є об’єктами оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Тобто на фізичних осіб вказана норма не поширюється не тому, що їх діяльність не є промисловою, а тому, що вони – фізичні особи.

Та, якщо воно й зрозуміло, що фізична особа не є підприємством, то абсолютно не зрозуміло, чому фізична особа, яка орендує будівлю промисловості, власником якої є промислове підприємство, повинна сплачувати вказаний податок. Адже усі ознаки для невключення до складу об’єктів оподаткування вказаних приміщень наявні.

Іншим прикладом фіскального підходу до зазначених проблем є тлумачення того, відноситься чи ні те чи інше підприємство до промислових, виходячи із застосування КВЕД (див. Для довідки). Наскільки ж правомірним є посилання ДФСУ на КВЕД для віднесення того чи іншого підприємства до промислових?

Відповідно до ч.5 ст.259 ГКУ національні класифікатори є складовою частиною національної системи класифікації. А згідно із ст.260 ГКУ «загальна класифікація галузей економіки є складовою частиною єдиної системи класифікації і кодування техніко-економічної і статистичної інформації, яка використовується суб’єктами господарювання та іншими учасниками господарських відносин, а також органами державної влади та органами місцевого самоврядування в процесі управління господарською діяльністю».

Однак найкраща аргументація незастосування КВЕД до визначення того, промисловим чи непромисловим є підприємство, наведена у самому КВЕД. Так, відповідно до Розділу І КВЕД він «установлює основи для підготовлення та поширення статистичної інформації за видами економічної діяльності». «Основне призначення КВЕД – визначати та кодувати основні та другорядні види економічної діяльності юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців».

Крім того, КВЕД призначений забезпечувати:

• статистичний облік підприємств і організацій за видами економічної діяльності;
• проведення державних статистичних спостережень економічної діяльності й аналізу статистичної інформації на макрорівні;
• зіставлення національної статистичної інформації з міжнародною через застосування єдиної статистичної термінології, статистичних одиниць і принципів визначення та змінення видів економічної діяльності підприємств.

Тобто КВЕД – це статистичний інструмент для впорядкування економічної інформації. І він не завжди відповідає всім потребам користувачів за межами статистичної системи, у зв’язку з чим можуть виникнути суперечності стосовно юридичного використання коду КВЕД. Слід мати на увазі, що сам код виду діяльності не створює прав чи обов’язків для підприємств, не спричиняє жодного правового наслідку. Код виду діяльності не обов’язково є достатнім критерієм для виконання умов, передбачених нормативними актами. У застосуванні нормативних актів чи контрактів код виду діяльності – це припущення, а не доказ. Так зазначено у Класифікації видів економічної діяльності ДК 009:2010 (Наказ Держспоживстандарту України від 11.10.2010 № 457).

І ще одна цитата із вказаного нормативного акта: «будь-яке використання КВЕД не для статистичних потреб (адміністративних або нормативних) здійснюють самі користувачі за власними правилами, відповідаючи за це та належно пояснюючи таке використання». Отже, посилання на КВЕД для віднесення того чи іншого підприємства до промислових є не коректним.

У результаті маємо з одного боку вимогу ПКУ про статус промислового підприємства для отримання права не відносити будівлі такого підприємства до об’єктів оподаткування податком на нерухоме майно. З іншого боку – відсутність правового механізму набуття та підтвердження статусу промислового підприємства у спосіб, встановлений законом.

Саме час згадати про існування ч.2 ст.19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тож застосування КВЕД для визначення «промислового» статусу підприємства не є способом, що передбачений Конституцією та законами України.

Більше того, у разі виникнення конфлікту щодо визначення «промислового» статусу підприємства та доведення цього конфлікту до суду, слід згадати і  про існування ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Тобто у разі нарахування підприємству податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, через те, що платник податку не є промисловим підприємством, доказувати відсутність статусу промислового підприємства має контролюючий орган, а не платник податку. І якщо податківці доказуватимуть відсутність такого статусу позивача посиланням на КВЕД, то заперечити їм позивач матиме чим.

Крім того, на допомогу платнику податків має прийти ще й презумпція правомірності рішень платника податку, яка полягає в тому, що рішення платника податків є правомірними в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу (пп.4.1.4. ст.4 ПКУ).

Багато конфліктів можна було б усунути, якби законотворці були охайнішими у застосуванні слів, і більш чітко передавали ними суть.