Г-та “Бухгалтерія”, № 11 (1310), 12 березня, 2018, стор. 23-25.

«…вся деятельность есть деятельность творческая, если ее производит мыслящий ум, и никакая деятельность не может быть творческой, если ею занимается глупец, в равнодушном оцепенении повторяющий одни и те же действия, которым его научили другие…».

Айн РЭНД «Атлант расправляет плечи»

 

Судова реформа – це мабуть те, з чим ще довго розбиратимуться і науковці, і практикуючі фахівці у галузі права. Нове процесуальне законодавство включає істотну кількість новел, «забувши» врахувати які, можна програти виграшну справу. Приклад? Будь ласка.

Відповідач у господарському спорі вправі подати суду відзив. Це його заява по суті спору, в якій відповідач має право висловити незгоду з вимогами позивача та обґрунтувати цю незгоду. Так от, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті (ч.4 ст.165 Господарського процесуального кодексу (ГПКУ)). Тож для того, щоб заперечувати проти будь-якої обставини чи факту, наведених позивачем, відповідач має хоча би формально висловити свою незгоду з ними. Гадаю, не варто цим аспектом нехтувати, бо потім суд може ухвалити рішення, взявши за основу лише факти, наведені позивачем, лише тому, що відповідач просто «забув» висловити свою незгоду з ними.

Це до того, що деякі нюанси нових процесуальних кодексів можна вивчати і досліджувати ще довго, а деякі треба знати вже.

Серед новел нових процесуальних кодексів слід вказати новий погляд на судову практику, правові позиції Верховного Суду.

 

«Старий» підхід до судової практики

 

Процесуальні кодекси, чинні до 15 грудня минулого року правовим позиціям Верховного Суду надавали майже прецедентного характеру, піднявши їх у статусі майже до джерел права. Так в ст.161 Кодексу адміністративного судочинства було зазначено, що під час прийняття постанови при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин «суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення…». При цьому суд мав право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів. Тож просто проігнорувати правову позицію ВСУ суд у ті часи не мав права.

Аналогічну норму містив ГПКУ (ст.82) і ЦПКУ (ст.214). Це надавало вагомого значення тому, як саме ВСУ вважав за необхідне застосовувати ту чи іншу норму матеріального права. Своєю чергою це змушувало практикуючих юристів прискіпливо слідкувати і детально вивчати практику ВСУ. Адже, знайшовши постанову ВСУ, в якій останній висловив «потрібну» точку зору на застосування норми матеріального права, можна було отримати істотно високу ймовірність виграти справу в суді. І навпаки, наявність «несприятливої» практики ВСУ істотно зменшувала шанси на виграш у процесі. Треба було розмірковувати та доводити в суді, що вже існуюча практика ВСУ стосується зовсім інших питань та вирішенню цього спору на користь певної сторони вона не заважає. Це було не завжди легко. Та ще важчим було обґрунтувати необхідність відступити від практики ВСУ. Мабуть не варто пояснювати, що судді місцевих судів не завжди прагнули це робити. Адже у такому випадку суддя місцевого суду повинен був навести мотиви для такого відступу від правової позиції ВСУ, тобто натякнути суддям ВСУ, що вони помиляються, а він/вона – суддя місцевого суду глибше розуміється на матеріальному праві, принаймні з цього питання.

 

Нове законодавство про правові позиції Верховного Суду

 

Закон «Про судоустрій і статус суддів» питанню обов’язковості судових рішень приділив окрему статтю під номером 13 (сподіваюся забобони тут не відіграли своєї ролі). Так от у цій статті йдеться про висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Вони є обов’язковими для всіх (проте лише для них) суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Що стосується судів, то для них такі висновки не обов’язковими. Суди при застосування таких норм права мають лише враховувати такі висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду. Проте обов’язково застосовувати ці висновки суди не повинні. Не зобов’язані вони також наводити мотиви неврахування висновків Верховного Суду. Немає такого обов’язку і в нових процесуальних кодексах. Хоча залишився обов’язок дотримуватися «рекомендацій» Верховного Суду у кожній окремо взятій справі.

Так відповідно до ст.310 ГПКУ у разі скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд Верховний Суд може зазначити окремі висновки, у зв’язку з якими скасовано судові рішення. Такі висновки є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи. При цьому згідно із ст.316 ГПКУ постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.

Враховуючи, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, можна стверджувати, що в таких випадках йдеться про правову позицію Верховного Суду, обов’язкову для застосування лише тими судами, які повторно розглядають справу. Проте точно не йдеться про так званий «прецедентний» характер цієї обов’язковості для інших судів.

Тож після судової реформи, що розпочалася напередодні Нового 2018 року, вивчати правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду слід вже з іншою метою.

По-перше, знаючи правову позицію Верховного Суду щодо застосування тієї чи іншої норми права, можна «здогадатися» про те, яка ймовірність отримання того чи іншого результату у Верховному Суді.

По-друге, правова позиція Верховного Суду в подібному спорі повинна мати й її обґрунтування, тобто юридичний алгоритм. Дослідивши це обґрунтування, можна ефективніше підготуватися до своєї справи, використавши логіку Верховного Суду у підході до того чи іншого питання застосування права. Навіть, якщо виникне необхідність спрямувати свої зусилля проти правових позицій Верховного Суду, то найефективнішим у цьому випадку буде врахувати, як саме і чому Верховний Суд дійшов тієї чи іншої точки зору.

По-третє, у справі з ціною позову, що не перевищує п’ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, лише тому, що Верховний Суд вже викладав у своїй постанові висновок щодо питання правильного застосування норми права, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку. Тут у нагоді й буде знання висновків Верховного Суду щодо правильного застосування норми матеріального права, якщо касаційна скарга містить посилання саме на цю норму матеріального права.

 

Про те, як змінюватимуться правові позиції Верховного Суду

 

Правова позиція Верховного Суду не є якоюсь аксіомою, незмінною константою. І підтвердженням цьому є наявність у процесуальних кодексах процедури зміни судової практики. Розглянемо на прикладі господарського судочинства.

Як відомо, Верховний Суд складається з чотирьох касаційних судів (цивільного, господарського, адміністративного і кримінального) та Великої Палати. Кожен касаційний суд складається з палат за категоріями спорів. Такі палати можуть створювати об’єднані палати. Ну а палати складаються із колегій.

Згідно зі ст.302 ГПК суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, може передати справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї ж палати або у складі усієї такої палати. Залишається «дрібниця»: скласти касаційну скаргу так, щоб у суду, який розглядає в касаційному порядку, виникла необхідність і бажання відступити від встановленої практики цієї ж палати.

Тобто скласти треба не касаційну скаргу, а шедевр юридичної думки з елементами (усіма) касаційної скарги. І якщо такий шедевр буде складено, то судді однієї палати неодмінно «захочуть» змінити не лише свою точку зору, а й точку зору суддів іншої палати. Це відбувається тоді, коли суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об’єднаної палати. У таких випадках до справи береться об’єднана палата касаційного суду.

Якщо ж треба «поламати» практику іншого касаційного суду (цивільного чи адміністративного) то касаційну скаргу розглядатиме вже Велика Палата. Це відбувається тоді, коли колегія (палата, об’єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об’єднаної палати) іншого касаційного суду. Але для цього касаційна скарга має вже бути дійсно шедевром креативного юридичного мислення, і лиш за своїми обов’язковими реквізитами наводити на думку про те, що вона все ж залишається касаційною скаргою.

Таке відбувається коли такою скаргою вдалося переконати суд, який розглядає справу в касаційному порядку, у тому, що необхідним є:

• відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати;
• справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Залишається лише навчитися творити шедеври, а не касаційні скарги. І тоді існуюча практика Верховного Суду замість нездоланої перешкоди стане тренажером для тренування фахового рівня адвоката. І розум такого адвоката буде тим мислячим розумом, про який йдеться в епіграфі.