“Листи щастя” від ДФС та НБУ: обличчям до пересічних платників податків

Журнал “БухгалтеріяUA”, № 3, 16 липня, 2018, стор. 37-39.

Може щось десь сталося, але ось з’явилися «ідеї та думки» чиновників на користь платників податків, а не державного бюджету. Наприклад:

  • Індивідуальна податкова консультація ДФС «Щодо перенесення термінів проведення фактичної перевірки суб’єкта господарювання» від 18.05.2018 № 2215/6/99-99-14-05-01-15/ІПК;
  • Лист НБУ «Про надання інформації про суми прощеного боргу» від 22.05.2018 № 60-0006/28124.

 

Щодо перенесення термінів фактичних перевірок

 

Згідно з п.44.5. ст.44 ПКУ у разі втрати, пошкодження або дострокового знищення документів, які платник податків повинен мати для цілей оподаткування, такий платник зобов’язаний у строк 5 днів з дня вказаної події письмово повідомити контролюючий орган за місцем обліку в порядку, встановленому ПКУ для подання податкової звітності, а також контролюючий орган, яким було здійснено митне оформлення відповідної митної декларації. Після цього такий платник податків має 90 календарних днів на відновлення втрачених документів.

У разі неможливості проведення перевірки платника податків у такому випадку терміни проведення перевірок переносяться до дати відновлення та надання документів до перевірки в межах визначених ПКУ строків.

Фактична перевірка, яка проводиться відповідно до пп.75.1.3 п.75.1 ст.75 ПКУ, – це перевірка, що здійснюється за місцем фактичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об’єктів права власності такого платника. Вона здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань:

  • регулювання обігу готівки,
  • порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових операцій,
  • наявності ліцензій, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів,
  • дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами).

При цьому п.82.3 ст.82 ПКУ обмежує тривалість фактичних перевірок 10-ма добами, та дозволяє продовження строку таких перевірок за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу не більш як на 5 діб. Для подовження фактичної перевірки потрібна заява платника податків / суб’єкта господарювання. Про це йдеться у пп.82.3.1 п.82.3 ст.82 ПКУ. І це право платника на відновлення втрачених документів поширюється на відносини щодо проведення документальних перевірок. На фактичні перевірки це правило не поширюється.

Однак документи, які можуть бути втрачені, також можуть бути предметом фактичної перевірки і їх втрата унеможливлює проведення фактичної перевірки, або принаймні спотворює результати.

От і ДФС у наведеній ІПК дійшла висновку про те, що фактична перевірка здійснюється без попередження платника податків (особи) і стосовно її зупинення ПКУ не передбачає такої можливості, оскільки ним передбачено можливість зупинення лише для документальної виїзної планової та позапланової перевірки великого платника податків. З цього ДФС робить цілком логічний висновок: «перенесення термінів проведення перевірки на підставі пункту 44.5 статті 44 Кодексу при проведенні фактичної перевірки суб’єктам господарювання з причини втрати документів первинного бухгалтерського обліку чинним законодавством не передбачено, а тому граничними строками проведення фактичних перевірок є строки, встановлені пунктом 82.3 статті 82 Кодексу».

Отже фактична перевірка має бути проведена і закінчена у встановлений ПКУ 10-добовий строк. І цілком зрозумілим і логічним є те, що у разі подання платником заяви про втрату чи знищення документів, необхідних для проведення фактичної перевірки, право такого платника податків на 90 календарних днів на відновлення документів вступає у правовий конфлікт з правом контролюючого органу провести фактичну перевірку та його обов’язком закінчити цю перевірку у строк 10 діб. Ну хай навіть 15, у разі подовження. Але ж не 90 календарних днів.

Цілком логічним є й той висновок, що рішення за результатами такої перевірки буде певної мірою спотвореним, адже ним не будуть враховані втрачені/знищені документи, відновлені платником у становлений 90-денний строк.

Наслідком такого конфлікту може бути судовий спір про протиправність зазначеного рішення контролюючого органу на підставі того, що при перевірці не були враховані відновлені документи.

І тут ініціатива переходить до норм процесуального права. Так згідно зі ст.72 Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАСУ) доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Зазначені дані встановлюються такими засобами доказування:

  • письмовими, речовими і електронними доказами;
  • висновками експертів;
  • показаннями свідків.

І хоча КАСУ обов’язок доказування за загальним правилом покладає на кожну із сторін спору (кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення), в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, тобто в нашому випадку такий обов’язок покладається на контролюючий орган, який повинен довести, що його рішення є правомірним, не зважаючи на те, що він не міг перевірити та дослідити втрачені та відновлені і надані контролюючому органу пізніше платником документи.

Більше того, ст.77 КАСУ забороняє такому контролюючому органу посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення. Тобто відновлені платником податків документи та отримані контролюючим органом вже після прийняття ним оскаржуваного рішення не нададуть такому контролюючому органу підстав для підтвердження правомірності такого рішення, оскільки в його основу ці документи, як докази, покладені не були.

Винятком для контролюючого органу у такій ситуації є випадок, коли він «доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин».

Тобто, якщо платник податків не надасть контролюючому органу відновлені документи, то останній зможе скористатися вказаною можливістю. Якщо ж платник податків надасть відновлені в межах 90-денного строку документи, то застосувати вказане виключення контролюючому органу буде доволі непросто, адже у вказаному виключені йдеться про документи, які «не були отримані з незалежних від нього причин». А платник податків наполягатиме на тому, що він надав контролюючому органу документи у встановлений ПКУ для цього строк і вони все ж були отримані контролюючим органом.

Якщо є така колізія в законодавстві і ДФСУ у своїй ІПК визнає її існування, то чому би платниками податків такою колізією не скористатися?

 

Банківська таємниця на службі у платників ПДФО і ВЗ

Іншим прикладом колізії, яка цілком може спростити життя платнику податків, є інститут банківської таємниці. Уявіть собі ситуацію: Ви отримали в банку кредит 200 000 доларів і витратили його повністю на придбання квартири, яка тоді стільки коштувала. Потім сталася криза, долар зріс у 4 рази, і Ви не змогли справитися з кредитом та відсотками і домовилися з банком про те, що віддаєте йому квартиру в рахунок погашення кредиту. Але квартира вже коштує не 200 000 доларів, а усього 100 000. Кредит на половину залишається не погашеним і банк, переймаючись Вашим матеріальним і моральним станом, погоджується прийняти від Вас в рахунок погашення кредиту не 100 000 доларів, а половину – 50 000. А половину банк Вам прощає. Анулює. Тобто в результаті Ви залишились без квартири, а статки Ваші зменшилися на 50 000 доларів. Тобто Ви у великому мінусі.

Однак іншої думки ПКУ. Відповідно до пп.164.2.17 п.164.2. ст.164 ПКУ додатковим благом, яке збільшує суму загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку, визнається «основна сума боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 25 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року».

При цьому на банк, як на кредитора, який простив/анулював вказаний борг, ПКУ покладає обов’язок «повідомити платника податку – боржника шляхом направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або надання повідомлення боржнику під підпис особисто про прощення (анулювання) боргу та включити суму прощеного (анульованого) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено. Боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації».

Враховуючи, що банк простив Вам борг у сумі 50 000 доларів, Ви маєте задекларувати цю суму, як дохід та сплатити з неї ПДФО 18% (9000 доларів) та ВЗ 1,5% (750 доларів). Тобто, маючи мінус у розмірі 50 000 доларів, залишившись без квартири, Ви маєте ще сплатити податків 9 750 доларів з якогось умовного та неіснуючого де-факто доходу. У гривню можете перерахувати самостійно.

І як би несправедливо та нелогічно це не виглядало, такий механізм на практиці діє.

Уникнути такої несправедливості можна, наприклад, не приймаючи від банку прощення/анулювання боргу, а домовившись з банкірами про те, що борг у сумі 100 000 доларів США «викупить» за ті ж самі 50 000 доларів Ваш чоловік чи Ваша дружина. У такому разі відбувається не прощення/анулювання боргу, а його продаж. А це вже інша операція, про яку у пп.164.2.17 п.164.2 ст.164 ПКУ не йдеться, і яка не є підставою виникнення «додаткового блага».

Зрозуміли, мабуть, цю «несправедливість» і в НБУ та вирішили «допомогти» позичальникам в інший спосіб. І як на мене, юриста, цей спосіб заслуговує на увагу. Так у листі від 22.05.2018 № 60-0006/28124 НБУ виходить з того, що ст.73 ПКУ визначає право контролюючих органів на отримання податкової інформації (вичерпний перелік та підстави надання якої встановлено законом), у тому числі шляхом звернення до податкових агентів як суб’єктів інформаційних відносин із письмовим запитом про подання інформації та її документального підтвердження (пункт 73.3) та проведення зустрічної перевірки (пункт 73.5). Відповідно до п.18.2 ст.18, пп.16.1.5 п.16.1 ст.16, абзацу 16 п.73.3 ст.73, п.85.2 ст.85 банки – податкові агенти мають надавати контролюючим органам інформацію стосовно прощених ними сум боргу фізичним особам, які відображені у формі № 1 ДФ, зокрема із зазначенням:

  • факту прощення боргу за самостійним рішенням банку;
  • складових частин такого боргу із сумами;
  • відомостей про повідомлення боржника про прощення боргу, включаючи спосіб повідомлення та реквізити відповідного документа (рекомендованого листа з повідомленням про вручення, відповідного договору, повідомлення під підпис).

При цьому зазначена інформація може надаватися банком – податковим агентом у два способи:

  • на письмовий запит, наданий контролюючим органом у порядку, визначеному п.73.3 ст.73 ПКУ, або
  • добровільно (наприклад, у вигляді супровідного листа до форми № 1 ДФ).

Але при цьому НБУ нагадує, що існує ще й обов’язок банків дотримуватися вимог законодавства щодо розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, та її надання контролюючим органам у порядку та обсягах, установлених Законом України «Про банки і банківську діяльність», як це зазначено абзацом 19 п.73.3 ст.73 ПКУ: «Інформація на запит контролюючого органу надається Національним банком України, іншими банками безоплатно у порядку і обсягах, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Тут і виникає колізія, адже відповідно до ст.60 вказаного Закону інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта і взаємовідносин із ним чи третім особам під час надання послуг банку, є банківською таємницею. Зокрема банківською таємницею є інформація про операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди. Згідно з ч.1 ст.1076 Цивільного кодексу України відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їхнім посадовим і службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках та в порядку, встановлених ст.62 Закону «Про банки і банківську діяльність», а саме:

Як варіант правомірності розкриття банківської таємниці третім особам НБУ вказує наявність письмового запиту або дозволу клієнта. Такий дозвіл може бути оформлений окремим документом, а може бути включений до договору про надання банківських послуг, укладеного між клієнтом і банком. Ще одним правомірним шляхом заволодіння контролюючим органом інформацією про суму прощеного/анульованого боргу може бути її отримання за рішенням суду. Порядок отримання такого рішення суду контролюючим органом врегульовано Главою 12. «Розгляд судом справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб» Розділу IV Цивільного процесуального кодексу України.

Таким чином, якщо при укладенні договору про отримання банківських послуг чи при підписанні будь-яких документів, що залишаться у володінні банку прослідкувати за тим, щоб в них не було дозволу про розкриття банківської таємниці шляхом надання інформації контролюючому органу на його запит, то певною мірою можна упередити негативні наслідки у спілкуванні з контролюючим органом.

Тож підстав дорікати державним органам тим, що вони ніколи не стають на захист пересічних платників податків можливостей стало дещо менше.