Журнал “Вісник”, № 38, 13 жовтня, 2018, стор. 10-11.
Коментар до ІПК ДФСУ «Про оподаткування ПДВ» від 9 вересня 2018 року № 3968/6/99-99-15-03-02-15ІПК
Цілком логічного висновку у цій ІПК дійшла ДФС України. Він полягає у тому, що однією із засад, одним із основоположних принципів цивільного права є принцип свободи договору (п.3 ч.1 ст.3 ЦК України). І ДФС цілком правомірно та логічно вказала на те, що сторони цивільних правовідносин, керуючись цим принципом та диспозитивним регулюванням, вправі укласти договір позички, а саме домовитися про те, що одна сторона такого договору (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку (ст.827 ЦКУ).
Досить вдало ДФС розмежувала безоплатний характер передачі майна у користування та безоплатність самого користування. Відповідно до ч.2 ст.827 ЦКУ користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.
Проте ця умова договору у теорії права називається випадковою, а сама норма права такою, що має диспозитивний характер. Це означає, що існує загальне правило, від якого сторони договору позички можуть відступити. Загальним правилом є оплатний характер користування. А сторони мають право домовитися про те, що користування буде безоплатним.
Договір позички за своєю правовою природою є досить подібним до договору найму (оренди). На цьому наголосила й ДФС, пославшись на ч.3 ст.827 ЦКУ, відповідно до якої до договору позички застосовуються положення глави 58 ЦКУ, якою визначено загальні положення про найм (оренду).
Встановивши характер правовідносин, що виникають між сторонами договору позички, ДФС дійшла цілком правомірного висновку про те, що позичкодавець надає послугу користувачеві у розумінні пп.14.1.185 п.14.1 ст.14 ПКУ.
При цьому операція з безоплатної передачі будівлі, іншої капітальної споруди (частини виробничого приміщення та частини адміністративної будівлі) за договором позички у строкове користування без переходу права власності на них не відповідає визначенню операцій з постачання товарів/послуг (пп.14.1.185 та пп.14.1.191 п.14.1 ст.14 ПКУ), а отже й не є об’єктом оподаткування ПДВ.
Однак друга частина правовідносин між позичкодавцем та користувачем, а саме безоплатність самого користування призводить до виникнення об’єкта оподаткування ПДВ. Базою для нарахування ПДВ у цьому разі є ціна, визначена відповідно до п.188.1 ст.188 ПКУ, тобто не нижче звичайної ціни.
І як висновок слід зазначити, що договір позички, зважаючи на його правову суть дуже близьку до оренди, про що й наголошує ДФС, посилаючись на цивільне законодавство, якихось особливих переваг у порівнянні з орендою платникам ПДВ не надає. Проте створює ризик виникнення додаткових запитань з боку контролюючих органів під час перевірки на кшталт: для чого позичка, коли є оренда?
З іншого боку, якщо сторони домовилися про те, що користування за договором позички є безоплатним, то виникає ще й ризик визначення бази оподаткування для такого безоплатного користування. І ризик полягає у тому, що контролюючий орган буде прагнути цю ціну бачити вищою, аніж сам користувач, якому доведеться сплачувати ПДВ з такої звичайної ціни.
То ж чи варто ризикувати, не маючи шансу на істотний виграш?