Опубліковано в газеті “Бухгалтерія” № 41 (1028), 8 жовтня 2012 року, стор.51-54

«Віра без діла мертва»

Послання Якова 2,17

Як теорія без практики є мертвою, так і практика без теорії навряд чи зможе жити. Коли я ще був курсантом юридичного факультету Військового Інституту, викладач-полковник сказав: «Ми готуємо з вас юристів з «верхньою» освітою, а не ремісників». А потім пояснив, що ремісник – той, хто знає право, а юрист з «верхньою» освітою – той, хто його відчуває. До речі, і Костянтин Станіславський вважав, що «зрозуміти» означає відчути. Без відчуття того, чим займаєшся, важко досягти результату й отримати задоволення одночасно.

Між ремісником у праві та справжнім юристом прірва: ремісник впливає на наслідки негативних ситуацій та усуває їх, а справжній юрист має справу з причинами таких наслідків. Це як у медицині: лікар – ремісник усуває симптоми хвороби, а справжній лікар бореться з її причинами. Якщо ремісник-практик у сфері юриспруденції знає, що треба робити, у тій чи іншій ситуації, то справжній юрист знає не тільки те, що треба робити, а й чому треба вчиняти саме так, а не інакше!

Працюючи викладачем права в університеті, першу лекцію я присвячую тому, щоб пояснити студентам значимість теоретичних знань і марність практичних навичок, які не ґрунтуються на теорії, джерелом яких є лише досвід (власний він чи чужий – не принципово). Хочу, щоб студенти зрозуміли: їх задача не в тому, щоб навчитися професійних навичок, завчивши напам’ять абзаци з підручників,  і «набити руку» на складанні процесуальних документів. Ні! Їм потрібно навчитися втілювати теоретичні знання у практичні навички. Пояснити сказане краще на прикладах, що ми з вами негайно і зробимо.

Приклад перший: належність та допустимість доказів або не усякий доказ є доказом

Думаєте, що це суто теоретична тема? Це тільки на перший погляд, адже вона може мати істотні практичні процесуальні наслідки.

Три роки тому податківці, робота яких полягає, у тому числі, й у розробці способів стягнення штрафів, винайшли схему: вони знаходили чи отримували видаткову накладну на товар, придбаний у фізичної особи – платника єдиного податку і співставляли цю видаткову накладну з його Книгою обліку доходів та витрат[1]. Якщо вартість товару у день складання видаткової накладної не була відображена в цій Книзі, податківці складали акт, у якому, посилаючись на вимоги п.2.6. Положення № 637[2], вказували на порушення у вигляді не оприбуткування виручки та застосовували до підприємця «п’ятикратну» штрафну санкцію, передбачену Указом № 436[3].

Логіка податківців була проста: якщо товар продано, то має бути виручка, яку необхідно в день її отримання відобразити в Книзі обліку доходів та витрат підприємця. Якщо ж цього не зроблено, виручка вважається не оприбуткованою. В намаганні це довести податківці доходили навіть до штучного «моделювання» ситуації: самі купували якийсь товар, а потім із власною видатковою накладною приходили на перевірку. Очевидно, що така кричуща підступність «слуг закону» приводила підприємців до суду.

Суд, як відомо, здійснює правосуддя, встановлюючи об’єктивну істину та застосовуючи до встановленого норм матеріального права. Говорячи простіше, суд, розглядаючи спір, повинен розібратися у ситуації (чи дійсно товар був проданий, чи дійсно він був оплачений покупцем), що і є у даному випадку встановленням об’єктивної істини, та вирішити спір в залежності від того, що встановлено судом. Тобто якщо виручка була не оприбуткована, то рішення податкового органу відповідає закону, якщо ж виручка не була отримана, то таке рішення суд визнає незаконним, що і є застосуванням норм матеріального права.

На шляху встановлення об’єктивної істини суд визначає коло обставин, які ним повинні бути виявлені, встановлені та доведені відповідними доказами. Коло обставин, що стосуються спору, у теорії процесуального права має назву «предмет доказування» по справі. Інші обставини суд до уваги не приймає! Усі вказані обставини доказуються шляхом надання суду учасниками процесу доказів, якими є пояснення сторін, показання свідків, письмові докази та інше. Для того, щоб доказ міг бути прийнятий судом, він повинен відповідати двом вимогам: доказ повинен бути належним і допустимим.

Належністю доказу є об’єктивна його можливість підтверджувати обставину, факт, що має значення для вирішення справи та стосується її предмету. Відповідно до ст.70 КАСУ[4] належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Якщо мислити образно, то слід уявити, що належним є той доказ, який належить до предмету доказування.

З точки зору належності видаткова накладна не може бути належним доказом, так як до предмету доказування відноситься обставина, факт отримання платником єдиного податку виручки. Видаткова ж накладна є доказом відпуску товару, а не доказом отримання виручки за нього.

На практиці зустрічається такий процес оплати товару: покупець, обравши собі товар, отримує від продавця – консультанта (менеджера) накладну, з якою йде до каси, здійснює оплату, і вже з відбитком штампу «ОПЛАЧЕНО» на накладній повертається за товаром. У такому разі накладна буде вважатися доказом отримання оплати продавцем. Але тільки у разі застосування описаного процесу! У протилежному випадку (тобто практично у всіх підприємців, для яких така організація торгівлі є занадто громіздкою) накладна не буде належним доказом отримання виручки.

Допустимістю доказу є його правомірність, законна можливість містити у собі доказову інформацію, тобто його зовнішнє вираження, форма. При цьому (це відомо будь-якому фахівцю у галузі права) допустимість у широкому розумінні означає, що докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги (ч.3 ст.70 КАСУ). У вузькому розумінні допустимість доказів означає, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, певними доказами, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, доказами, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору (ч.4 ст.70 КАСУ). Тобто, якщо законом встановлено, що той чи інший факт повинен бути підтверджений лише таким доказом, підтверджуванню іншим доказом він не підлягає.

Згідно із п.3.3. Положення № 637 приймання готівки в каси проводиться за прибутковими ордерами, підписаними головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником підприємства. Отже, з точки зору допустимості доказом отримання готівкової виручки продавцем може бути касовий документ у формі прибуткового касового ордеру або інший касовий документ, оформлення якого встановлено чинним законодавством. До речі, для підприємця прибутковий ордер – не документ, бо, по-перше, він не може правильно заповнити всі його обов’язкові реквізити, і, по-друге, касову книгу, яка складається на основі касових ордерів, підприємці не ведуть[5] (п.4.2 Положення № 637). Видаткова ж накладна в Положенні № 637 не зазначена у якості касового документу, а, отже, не може вважатися допустимим доказом отримання виручки продавцем у вузькому розумінні допустимості.

Таким чином, з точки зору теорії доказування та доказів, можна довести на практиці факт неотримання виручки продавцем, незважаючи на наявність видаткової накладної на товар, оскільки видаткова накладна не є стосовно факту отримання виручки ані належним, ані допустимим доказом. Звісно, це за умови, що і суддя не є ремісником у сфері права або ж хоча би намагається ним не бути.

Приклад другий. Законні презумпції: як право перетворюється на обов’язок

Не бійтеся, що словосполучення «законна презумпція» одразу ж «занурить» вас у теоретичні глибини. Його значення у практичній діяльності безперечне. Зрозумівши суть цього поняття, деякі положення законів сприйматимуться не просто по-іншому, а діаметрально протилежно первісному враженню від їх прочитання.

Наприклад, відповідно до ст.15 Закону про ціни[6] уповноважені органи, які встановили державні регульовані ціни на товари в розмірі, нижчому від економічно обґрунтованого, зобов’язані відшкодувати суб’єктам господарювання різницю між такими розмірами за рахунок коштів відповідних бюджетів[7]. Таке установлення державних регульованих цін без визначення джерел для відшкодування різниці між такими розмірами за рахунок коштів відповідних бюджетів не допускається і може бути оскаржено в судовому порядку. На перший погляд таке право на оскарження підзаконного нормативного акту виглядає демократичним та лояльним стосовно суб’єктів господарювання: законодавець вказує, яким чином протистояти незаконній правотворчості.

Насправді ж факт існування в Законі про ціни вказаної норми має діаметрально протилежний результат. Знову повернімося до суду, який здійснює правосуддя і повинен встановити об’єктивну істину. Частиною цієї об’єктивної істини є предмет доказування. Іншу ж частину складають ті обставини, які мають значення для справи, але доказувати їх у суді не потрібно з тих чи інших причин, закріплених у законі як правові підстави звільнення від доказування.

Зазначимо, що відповідно до ст.72 КАСУ не потрібно доказувати у суді обставини, визнані судом загальновідомими, чи обставини, які визнаються сторонами, якщо проти цього вони не заперечують, і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання. Наприклад, якщо позивач у податковому спорі є відомим виробником шоколаду під відомою торговою маркою і такий шоколад можна купити у будь-якому супермаркеті, то цей факт є загальновідомим і його доказувати у суді також не потрібно. Достатньо на нього лише послатися.

Або, наприклад, якщо податківці в акті перевірки вказали, що товар за нікчемним[8], на їхню думку, правочином був поставлений і оплачений, то доказувати такі обставини для доведення реальності операції потреби немає. Доказувати треба інші обставини, ті, які свідчать про реальність використання товару у господарській діяльності чи інші обставини, стосовно яких у податківців є сумніви. У теорії процесуального права до обставин, що не підлягають доказуванню, відносяться ще й так звані законні презумпції, тобто такі факти, існування яких презюмується, вважається встановленим і безспірним до того моменту, поки інше не буде встановлено спеціальним способом, передбаченим законом. Прикладом такої законної презумпції є презумпція правомірності правочину. Відповідно до ст.204 ЦКУ[9] правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У судовому процесі на практиці це теоретичне положення застосовується так: якщо продавець пред’явив покупцеві позов про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу, а покупець вважає, що цей договір суперечить чинному законодавству, то простого посилання у суді на цей факт недостатньо. Покупець повинен довести недійсність такого договору наданням іншого судового рішення, яким договір купівлі-продажу визнано недійсним. Якщо ж такого рішення покупець суду не надасть, то суд вважатиме такий договір дійсним, посилаючись на презумпцію дійсності правочину.

Але повернемося до Закону про ціни. У ньому законодавець вказує на право суб’єкта господарювання оскаржити у судовому порядку підзаконний акт, яким установлено державні регульовані ціни без визначення джерел для відшкодування різниці між такими розмірами за рахунок коштів відповідних бюджетів. Але ж таке право суб’єкт господарювання має і без спеціального зазначення у Законі про ціни і дублювати його сенсу нібито й немає. Відповідно до ст.17 КАСУ юрисдикція адміністративних судів поширюється, у тому числі, й на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії).

З іншого боку, відповідно до ст.9 КАСУ суд застосовує нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, тобто підзаконний акт не застосовується судом, якщо він суперечить закону.

Отже, якби Закон про ціни не містив ст.15, яка визначає право суб’єкта господарювання оскаржити у судовому порядку підзаконний акт, яким установлено державні регульовані ціни в розмірі, нижчому від економічно обґрунтованого розміру без визначення джерел для відшкодування різниці між такими розмірами за рахунок коштів відповідних бюджетів, то таке право цей суб’єкт господарювання мав би й так, без спеціального зазначення в Законі про ціни. Більше того, суб’єкт господарювання міг посилатися на ту обставину, що такий підзаконний акт суперечить Закону про ціни і тому на підставі ст.9 КАСУ не може бути застосований до нього.

А от існування ст.15 Закону про ціни теоретично і фактично позбавляє суб’єктів господарювання права посилатися на ст.9 КАСУ і встановлює єдиний шлях протистояння підзаконному акту, виданому із порушенням Закону про ціни, – судовий. Тобто, для того, щоб підтвердити у суді правомірність своїх дій щодо порушених вимог ст.15 цього Закону, суб’єкт господарювання повинен надати судове рішення, яким би підзаконний акт був скасований, чи визнаний протизаконним (недійсним). За відсутності такого судового рішення легітимність вищевказаного підзаконного акту презюмується.

Іншими словами, законодавець відібрав у суб’єктів господарювання право оскаржувати підзаконний акт у суді, перетворивши його на обов’язок, виконання якого є обов’язковою умовою захисту суб’єктів господарювання від незаконного акту.

Творити чи повторювати

Існує безліч прикладів, коли та чи інша ситуація може бути вирішена лише тим, хто знає теорію права та вміє її застосовувати на практиці. Уміти застосовувати теорію права на практиці, як на мене, означає мислити творчо, відчуваючи при цьому його сутність і природу. Означає дивитися на кожну задачу з точки зору пошуку та сприйняття усіх можливих шляхів її вирішення, не обмежуючись тими, що зафіксовані у власному досвіді. Означає бачення правової задачі глибоко у її суті.

Протилежністю такого відчуття права є застосування виключно практичного підходу, що ґрунтується на досвіді. Такий досвід також може привести до ефективного результату, але не завжди. Застосовування лише досвіду позбавляє творчості саму таку діяльність. На згадку приходить висновок Айн Ренд, зроблений нею у романі «Атлант розправляє плечі»: «…усяка діяльність є діяльність творча, якщо її здійснює мислячий розум. І ніяка діяльність не може бути творчою, якщо нею займається дурень, який у байдужому заціпенінні повторює одні й ті ж дії, яким його навчили інші…».