Питання: Комунальне підприємство довгий час користувалося овердрафтом від банку, як правило ці кошти потрібні на початку місяця та вже середині місяці кошти поверталися тому, що з’являлися власні (це пов’язано з тим, що комунальні платежі надходять не рівномірно на початку місяця їх мало, а основні надходження після 20 чисел).
На даний час банк без попередження забрав кредитний ліміт та як наслідок ми не можемо виплатити заробітну плату. Тому зараз розглядаємо різні варіанти поповнення обігових коштів, один з них це отримати поворотну фінансову допомогу від фізичної особи в розмірі 400 тис грн строком на 15 днів.
Питання: Чи можемо ми оформити таку допомогу?
Якщо так, то як це правильно зробити?
Та які в податкові наслідки з ПДВ та податку на прибуток виникають?
Відповідь: Згідно з пп.14.1.257 п. 14.1 ст. 14 ПКУ фінансова допомога надається на безповоротній або поворотній основі. При цьому поворотна фінансова допомога – це сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов’язковою до повернення. У цивільних правовідносинах щодо поворотної фінансової допомоги вживають термін «позика». Відповідно до ст.1046 ЦКУ за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Отже, для отримання поворотної фінансової допомоги комунальним підприємством від фізичної особи необхідно укласти договір позики між ними.
Більш звичним предметом позики є грошові кошти. І повернути їх позичальник має стільки ж, скільки отримав. Проте обов’язок повернути таку кількість грошових коштів чи таку ж саму кількість речей не означає, що договір позики не може бути оплатним. Більше того, договір позики вважається оплатним «за замовчуванням». Тобто, якщо договором позики не встановлено прямо відсутність обов’язку позичальника сплатити проценти за користування позикою, то договір позики вважається оплатним, тобто обов’язок позичальники сплатити проценти позикодавцю вважається таким, що виник. І навіть якщо процентна ставка договором позики у такому разі не передбачена, то вона визначається на рівні облікової ставки НБУ. На сьогодні це 8,5%.
І якщо сторони договору позики не узгодили ані строків сплати процентів за користування позикою, ані розміру таких відсотків, ані навіть обов’язку сплати процентів, та при цьому не застерегли в договорі позики відсутність обов’язку позичальника платити проценти за користування позикою, то з точки зору ст.1048 ЦКУ вважається, що позичальник зобов’язаний платити позикодавцю відсотки на рівні облікової ставки і робити це щомісяця.
Тож, укладаючи договір позики, варто не забути вказати в ньому, що він є безоплатним і ніяких процентів позичальник позикодавцю сплачувати не зобов’язаний.
Договір позики має обов’язкову письмову форму за наявності однієї з двох умов:
- позикодавцем є юридична особа або
- сума позика більша за 170 грн. (ст.1047 ЦКУ).
Відповідно до ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 № 2664-ІІ (далі – Закон 2664) «фінансовий кредит – це кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент». Як було вказано вище, «за замовчуванням» будь-яка позика на суму вище за 850 грн. вважається такою, що надана під процент, розмір якого дорівнює обліковій ставці НБУ (8,5%). Отже будь-яка позика може набути ознак фінансового кредиту лише тому, що в договорі позики не вказано, що вона є безпроцентною.
У таких випадках може виникнути конфлікт з контролюючими органами щодо визнання такої послуги фінансовою з усіма відповідними наслідками. Цікавою у цьому випадку є думка Верховного Суду України, якої, можна сподіватися, притримуватиметься і новий Верховний Суд. Так у постанові від 18.07.2012 у справі № 6-79цс12 ВСУ, проаналізував Закон 2664 і дійшов висновку про те, що його дія «за суб’єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності».
На думку ВСУ, «поняття «фінансова послуга» не пов’язане лише із фінансовими установами». До того ж «…окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, порука) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб’єктами підприємницької діяльності. Якщо Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, то регулювання відносин між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України». «Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб’єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України). Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб’єктів – учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб – суб’єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст. ст. 1046 – 1048 ЦК України».
Отже, на думку ВСУ, позика хоча й відноситься до фінансових послуг, проте, якщо вона надається юридичними чи фізичними особами, які за своїм статусом не є учасниками ринків фінансових послуг, то така діяльність не вимагає отримання ліцензії. Навіть у тому випадку, коли договором позики передбачено сплату процентів за користування позикою.
Чинне законодавство не містить заборони для комунальних підприємств на отримання позики від фізичних осіб. Проте така заборона, виключно гіпотетично, може бути передбачена у статуті комунального підприємства.
Щодо строку, на який може надаватися позика, слід виходити з того, що ст.1049 ЦКУ містить диспозитивну норму, а саме надає право установити строк, на який надається позика, у договорі позики, не передбачаючи при цьому жодного обмеження. Тож строк позики визначають позикодавець і позичальник самостійно за взаємною згодою.
Стосовно податкових наслідків слід виходити з того, що у разі, якщо договором позики не буде передбачено відсутність обов’язку підприємства сплачувати проценти за користування позикою, то такі проценти мають бути нараховані і сплачені підприємством за ставкою НБУ (8,5%). Відповідно, якщо такі проценти сплачені не будуть і мине позовна давність по зобов’язанню їх сплатити, вони перетворяться у безповоротну фінансову допомогу і мають збільшити фінансовий результат до оподаткування. Сама ж сума позики отриманої, наданої, повернутої не створює доходу ані для позикодавця, ані для позичальника. Тому операція з надання позики не матиме податкових наслідків з податку на прибуток, окрім наведених вище щодо відсотків.
Що стосується ПДВ, то відповідно до пп.196.1.5. п.196.1. ст.186 ПКУ не є об’єктом оподаткування ПДВ залучення, розміщення та повернення коштів за договорами позики.