Щодо підстав заміни сторони у виконавчому провадженні

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо підстав заміни сторони

у виконавчому провадженні

(стаття 442 ЦПК України)

(справа № 381/979/15-ц)

І. Зміст запиту від 26.02.2021 № 22/0/27-21

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до п.п.3.1., 3.2., 3.3. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду № 1 від 02.02.2018, щодо підстав для заміни у виконавчому провадженні  первісного боржника на двох боржників як співвласників (стаття 15 ЗУ «Про виконавче провадження» та стаття 442 ЦПК України) поставлені наступні запитання:

 

  1. Чи є у даному випадку підстави для застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку»?

 

  1. Чи є підстави для заміни сторони (боржника) у виконавчому провадженні з виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки на двох боржників, як власників по ½ частин предмета іпотеки?

 

  1. Чи є у даному випадку можливою заміна у виконавчому провадженні первісного боржника на двох боржників як співвласників (у відповідності до приписів статті 60 СК України та внаслідок розподілу майна подружжя рішенням суду) предмета іпотеки?

 

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

  • Конституція України: Конституція України; Верховна Рада України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80;
  • Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: Конвенція; Рада Європи від 04.11.1950 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/995_004;
  • Протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: Протокол; Рада Європи від 20.03.1952 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/994_535;
  • Сімейний кодекс України : Кодекс України; Кодекс, Закон від 10.01.2002 № 2947-III // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2947-14;
  • Цивільний кодекс України: Кодекс України; Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 435-IV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/435-15 – ЦКУ;
  • Цивільний процесуальний кодекс України: Кодекс України; Кодекс, Закон від 18.03.2004 № 1618-IV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/1618-15;
  • Про виконавче провадження: Закон України; Перелік від 02.06.2016 № 1404-VIII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/1404-19;
  • Про іпотеку: Закон України від 05.06.2003 № 898-IV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/898-15;
  • Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар (пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т.5.: Право власності та інші речові права/ За ред. проф. І.В. Спасибо-Фатаєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». – Х.: ФО-П Лисяк Л.С., 2011. — 624 с;
  • Цивільне право України. Загальна частина: підручник / за ред. О. В, Дзери, Н. С. Кузнецової, Р. А, Майданика. — 4-те вид., стереотипне. — К. : Юрінком Інтер, 2014. — 976 с;
  • Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. – У 2 ч./за заг. ред. Я.М.Шевченко. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2004. – Ч.2 С. 235;
  • Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 6. — С. 310 – 313;
  • Юридична енциклопедія: В 6 т./Редкол.: Ю70 Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: «Укр.енцикл.», 1998 – ISBN 966-7492-00-1 T.5: п-с. – 2003. – 736 с.: іл. – ISBN 966-7492-05-2;
  • Проблеми вдосконалення приватноправових механізмів набуття, передачі, здійснення та захисту суб’єктивних цивільних та сімейних прав: матеріали науково-практичної конференції, присвяченої пам’яті проф. Чингізхана Нуфатовича Азімова (Харків, 16 грудня 2020 р.). – Харків, 2020. – 324 с. // Соловйов О.М, «Визнання права власності (деякі аспекти проблеми)». С.106-108;
  • Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. -М.: Юрид. лит. 1976.- 215 с;
  • Гелич А. О., Бокоч І. М. Поняття та види правонаступництва в цивільному праві // Сучасні проблеми правової системи України: матеріали VІ Міжнародної науково-практичної конференції, Київський ун-т права НАН України, 27 листопада 2014 р.: тези доповіді – К.: Видавництво Ліра-К, 2014. – С.132-133;
  • Харитонов Є.О. Структура права власності та її вплив на концептуальні засади його захисту в сучасному цивільному праві України /Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова //Новий Цивільний кодекс України: проблемні питання застосування: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. «Впровадження нового Цивільного кодексу в Україні», 14-15 лют. 2008 р., м. Київ. – К.: Поліграф-Експрес, 2008. – С. 29;
  • Ярема А. Г. Система способів захисту цивільних прав судом / А. Г. Ярема // Вісник Верховного Суду України. – – № 12. – С. 34-39;
  • Гражданское право: Учебник: В 3-х т. – Изд. 4-е, перераб. и доп. / Под. ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого.–М.: Проспект, 1999. – Т.1. – С. 455, 469. 2);
  • Зевайкина А. Иски о признании права собственности // Российская юстиция. – 2001. – №8. – С. 49-50;
  • Дождев Д. В. Римское частное право: [учебник для вузов] / под ред. В. С. Нерсесянца / Дождев Д. В. – М. : Издательская группа ИНФРА М-НОРМА, 1996. – 704 с;
  • Римское частное право: [учеб.] / под ред. проф. И. Б. Новицкого и проф. И. С. Перетерского. – М. : Юристъ, 1997. – 544 с;
  • Черепахин Б. Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву / Черепахин Б. Б. // Труды по гражданскому праву. – М. : Статут, 2001. – 479 с;
  • Хвостов В. М. Система римского права: [учебник] / Хвостов В. М. – М. : Издательство «Спарк», 1996. – 522 с;

 

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Цей науковий висновок побудований за наступним алгоритмом:

  1. Дослідження понять «перехід» права власності, «правонаступництво» з одного боку та поняття «визнання права власності» з іншого, у словниках, енциклопедіях, наукових юридичних працях та їх порівняння.
  2. Дослідження інститутів процесуального правонаступництва, процесуальної співучасті, їх співвідношення.

 

Відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

У цьому випадку варто окремо дослідити питання «переходу» права власності та «правонаступництва», а саме наявності або відсутності зазначених підстав для дійсності іпотеки щодо набувача відповідного нерухомого майна.

 

Академічний тлумачний словник української мови розкриває слово «переходити» серед іншого, як: «покинувши кого-, що-небудь, приєднуватися до іншого або інших»; «ставати власністю іншого, потрапляти в розпорядження до іншого». Тобто йдеться про вирішення юридичної долі речі, про певну зміну існуючого юридичного стану.

Тобто перехід права власності означає, що таке право комусь спочатку належало, а потім, внаслідок певних юридичних фактів (договір, правонаступництво), воно стало належати іншій особі, перейшло до цієї іншої особи від попередника.

Правонаступництвом ж у юридичний енциклопедії називають перехід прав і обов’язків від однієї особи до іншої за законом або угодою. Додається, що правонаступник набуває усіх прав первісного суб’єкта правовідносин. Тож для правонаступництва обов’язковим є існування двох суб’єктів: первісного та його правонаступника.

Черепахін наводить таке визначення правонаступництва – це перехід суб’єктивного права (в широкому розумінні – також правового обов’язку) від однієї особи праводавця до іншої (правонаступника) в порядку похідного правонабуття (у відповідних випадках – похідного набуття правого обов’язку).

Хвостов зазначає, що ситуація наявності двох суб’єктів і переходу суб’єктивних прав і обов’язків від одного суб’єкта до іншого дає змогу говорити, що має місце набуття суб’єктивного права чи суб’єктивного обов’язку однією особою і, відповідно, їх втрата іншою. При цьому важливим є не те, що одна особа втрачає право, а інша його набуває, основним є те, що перша особа передає це право, а друга особа його приймає. Це відбувається внаслідок дій, що не пов’язані з порушенням законодавства обома названими суб’єктами. І тому з точки зору першої особи (ауктора) похідне правонабуття називається передачею права, а з точки зору наступника (сукцесора) – наступництвом у праві. Право наступника ніби опирається на те право, яке існувало у іншої особи, ніби походить від нього. Цей зв’язок означає пряму залежність прав і обов’язків правонаступника від прав і обов’язків, які належали попереднику.

Саме ця залежність і є об’єктивною ознакою, яка ще з римських часів визначає похідний характер такого правонабуття. Науковці Гелич та Бокоч в контексті вищезазначеного вказують, що саме передача права (а не просто його втрата) і наступництво цього самого права іншим суб’єктом визначає похідний характер правонабуття, що відбувається і становить суть юридичної категорії правонаступництва.

Ще римськими юристами (вперше Ульпіаном) було винайдено формулу, згідно з якою ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам. Тобто для того, щоб щось передати треба як мінімум це мати.

Натомість як зазначається у зверненні, судовим рішенням визнано за дружиною боржника право власності на ½ майна, попередньо наданого в іпотеку.

Відповідно до частини 1 статті 392 ЦК України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Щодо трактування поняття «визнання» права власності у доктрині загалом панують схожі концепції:

Як вказує Зевайкіна, Сергеєв, Толстий позов про визнання права власності – це не пов’язана з відносними правовідносинами матеріально-правова вимога власника майна про констатацію (встановлення) перед третіми особами факту приналежності позивачеві права власності на майно, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності, не поєднана з конкретними вимогами про повернення майна чи усунення інших перешкод, не пов’язаних із позбавленням володіння.

Панченко І.М. у своїй дисертації вказує, що рішення за даним позовом не поєднане з конкретними вимогами про повернення майна чи усунення інших перешкод, не пов’язаних із позбавленням володіння, а відповідно рішення за позовом про визнання права власності не має зобов’язуючого характеру, а має правоконстатуючий зміст.

Є.О. Харитонов та О.І. Харитонова вважають, що позов про визнання права власності – це вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту наявності у нього права власності на спірне майно. У тому числі й перед особою, яка помилково вважала себе власником, не маючи на те правових підстав.

А.Г. Ярема та І.М. Панченко зазначають, що характерною рисою захисту права шляхом його визнання є те, що цей спосіб не вносить будь-яких змін до існуючих правовідносин. Рішення суду про визнання права лише надає їм чітку визначеність. До того ж ЦК України містить норми, які дають можливість шляхом визнання права захистити й цивільний інтерес. У разі визнання судом права у таких випадках, фактично, підтверджується те цивільне право особи, яке до цього існувало. А також підтверджується відсутність права власності у особи, яка помилково вважала себе власником.

Науковець Соловйов О.М. вважає, що позивачем за позовом про визнання права власності може бути лише власник речі, визначеної індивідуальними ознаками (тобто, особа, яка має володіти відповідним титулом до моменту подачі позову): а) право якої оспорюється іншою особою, або б) не визнається іншою особою, а також в) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. При цьому відсутність факту володіння позивачем річчю не є перешкодою для порушення вказаного позову, а знаходження речі у володінні особи (як позивача, так і відповідача) відповідно до ч.3 ст. 397 ЦК України породжує лише оспорювану презумпцію правомірності фактичного володіння.

Також Соловйов О.М. стверджує, що предметом позову про визнання права власності є вимога про констатацію факту належності позивачеві права власності на спірне майно. Задоволення судом позовних вимог усуває невизначеність суб’єктивного права позивача та створює необхідний правовий фундамент для здійснення власником речових правомочностей.

Привертає увагу й позиція О.П. Анісімова, на думку якого позов про визнання права власності – це вимога про усунення перешкод до здійснення власником (титульним володільцем) свого права і виключення посягань на приналежне власнику майно за допомогою підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності або іншому обмеженому речовому праві.

Характерною рисою визнання права є те, що цей споcіб не створює нових матеріальних правовідносин, відмічає С.М. Братусь. У цьому разі лише підтверджуються існуючі права та обов’язки, а не виникають нові чи вони переходять до дійсного власника від особи, яка себе помилково вважала власником.

Богатирьов О.О. та Капліна Г.А., конкретизуючи поняття визнання щодо нерухомого майна також додають, що позов про визнання права власності спрямований на констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачу права власності на певне нерухоме майно, якщо таке право ними оспорюється або не визнається. Позивачем за таким позовом виступає власник нерухомого майна, у володінні якого воно знаходиться та права якого оспорюються або не визнаються іншою особою, з якою власник не перебуває у зобов’язальних або інших відносинах з приводу спірного майна. Відповідачем може бути будь-яка особа, яка не визнає або оспорює право власності позивача на це майно. Предметом позову про визнання виступає лише констатація факту належності позивачу права власності на певне нерухоме майно, а підставою позову — будь-які обставини, що підтверджують право власності.

Тобто, як випливає із вищенаведеного, позивач за позовом про визнання права власності — це особа, яка має володіти відповідним титулом до моменту подачі позову, вона звертається до суду задля констатації факту, що не вносить зміни у існуючі матеріальні правовідносини. Ототожнення понять «перехід» і «визнання» як цілого та частини суперечитиме самій суті цих правових інститутів, адже таким чином буде підтверджуватись (хоч і у минулому) право власності попереднього набувача, якого у нього не було з самого початку.

Отже, якщо судовим рішенням, ухваленим після відкриття виконавчого провадження, визнано за дружиною боржника право власності на ½ майна, наданого в іпотеку, то в такому випадку відсутні підстави для застосування ст.23 Закону України «Про іпотеку», оскільки у цій нормі законодавства йдеться про те, що підставою дійсності іпотеки для набувача має бути перехід до нього права власності на предмет іпотеки. У разі ж визнання за дружиною права власності на майно, передане в іпотеку, підтверджується та обставина, що майно було передано в іпотеку особою, яка не мала на те повноважень. Отже, у такому разі відсутній належний іпотекодавець, відсутній перехід права власності на предмет іпотеки до дійсного власника, відсутній сам факт правонаступництва.

 

Щодо можливості заміни у виконавчому провадженні первісного боржника на двох боржників як співвласників

Відповідно до статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником.

Відповідно до частити 5 статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов’язковими тією мірою, якою вони були б обов’язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Процесуальне правонаступництво – це заміна осіб (фізичних і юридичних), які є сторонами, третіми особами внаслідок переходу до них суб’єктивних прав чи обов’язків.

Підставою процесуального правонаступництва може бути як загальне (універсальне) правонаступництво матеріальних прав і обов’язків ((ч. 2 ст. 107 ЦК, ст. 1216 ЦК), так і одиничне (сингулярне) правонаступництво, коли від однієї особи до іншої переходить окреме суб’єктивне право (наприклад, поступка вимог ст.512 ЦК) або окремий юридичний обов’язок.

Як вказується у багатьох підручниках процесуального права (до прикладу, за ред. Ю.С. Червоного, за ред. І.С. Ярошенко, за ред. С.В. Васильєва) процесуальне правонаступництво на відміну від матеріального правонаступництва може бути тільки загальним (універсальним), оскільки правонаступник повністю замінює собою правопопередника у всьому об’ємі його процесуальних прав і обов’язків.

Процесуальне правонаступництво не може бути частковим. У випадку часткового матеріального правонаступництва у процесуальних правовідносинах відбувається залучення співучасника.

Науковець С. С. Бичкова визначає процесуальне правонаступництво «як заміну сторони або третьої особи (правопопередника) іншою особою (правонаступником) у зв’язку з вибуттям із процесу суб’єкта спірного або встановленого рішенням суду правовідношення, за якої до правонаступника переходять усі процесуальні права та обов’язки правопопередника, і він продовжує його участь у справі».

Натомість у такому випадку обов’язки боржника перед стягувачем щодо своєї частини предмета іпотеки залишились у нього і переходу як щодо його частини, так і щодо іншої частини майна (яка і не була його) не відбулось. Так само не відбулось припинення Відповідача. Боржник не вибув із зобов’язальних правовідносин, стороною яких він є. Отже й не відбулося заміни боржника. Можливим у цьому разі є виникнення множинності осіб у зобов’язанні, а не заміна боржника ним самим і ще одним.

За приписами статті 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.

Виходячи зі змісту наведеної норми, процесуальне правонаступництво передбачено не лише у зв’язку зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією суб’єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі в разі заміни кредитора або боржника в зобов’язанні (відповідно до статей 512 і 520 ЦК України).

Відповідно до частини 2 статті 50 ЦПК України участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: права або обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; предметом спору є однорідні права і обов’язки.

Тобто, як зазначає науковець І.С. Ярошенко «у першому випадку співучасть пов’язана з множинністю суб’єктів спірних матеріально-правових відносин (зобов’язальних, права спільної власності, сімейних, спадкових). У другому випадку відбувається суб’єктивне об’єднання однорідних справ.

Кожен із співучасників є самостійним суб’єктом, тому й наділений усім комплексом повноважень. Співучасники можуть оскаржувати судові рішення самостійно або приєднуватися до скарг інших співучасників. За наявності процесуальної співучасті суд ухвалює спільне рішення, у якому визначаються права та обов’язки кожного зі співучасників». До того ж при множинності осіб у процесуальних відносинах дії процесуальних співучасників не мають наслідків для інших співучасників, на відміну від процесуального правонаступництва.

Також у пункті 3.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»  (яка наводиться з огляду на ідентичність даних інститутів у рамках цивільного та господарського судочинства) тлумачиться, що «право об’єднати кілька однорідних позовних заяв або справ, у яких беруть участь ті ж самі сторони, надане також судді. При цьому останній вправі вирішувати питання про об’єднання лише тих заяв (справ), які перебувають в його провадженні.

Однорідними можуть вважатися позовні заяви, які, пов’язані з однорідними позовними вимогами і водночас подані одним і тим же позивачем до одного й того самого відповідача (чи відповідачів) або хоча й різними позивачами, але до одного й того ж відповідача. Однорідними ж позовними вимогами є такі, що виникають з одних і тих самих або з аналогічних підстав і водночас пов’язані між собою одним і тим самим способом захисту прав і законних інтересів». Отже, слід стверджувати, що при процесуальній множинності правовідносини виникають та існують у позивача з кожним з відповідачів окремо, хоча вони й можуть бути однорідними. У той час, як правовідносини у разі правонаступництва однорідними не є, оскільки це одне й те ж саме правовідношення.

У підручнику С.В. Васильєва підсумовано такі ознаки процесуальної співучасті: «співучасники є передбаченими суб’єктами тих спірних матеріальних правовідносин, які входять у предмет судового розгляду; співучасники – особи, які беруть участь у одному і тому ж судочинстві; обов’язок одного із співучасників не виключає обов’язку інших співучасників».

У статті Г.М. Будурової також наводиться наступне твердження щодо боржників: «Процесуальна співучасть може мати місце на стороні відповідача (пасивна співучасть): наприклад, у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (ст. 554 ЦК України)».

Ґрунтуючись на викладених у наведених наукових працях думках та точках зору слід говорити хіба що про множинність у даному спорі суб’єктів матеріально-правових відносин. Тобто про підстави виключно для процесуальної співучасті, а не заміни боржника у зобов’язанні ним самим і процесуальним співучасником.

Також С.В. Васильєв наголошує: «реалізація кожним із співучасників процесуальних прав і виконання процесуальних обов’язків створює процесуальні наслідки тільки для даного співучасника».

«Особливістю ухвалення рішення при процесуальній співучасті є те, що суд постановляє не окремі рішення по кожному співучаснику (кожній розглянутій вимозі), а одне рішення, в якому дається відповідь на кожний позов (позовна вимога). Суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов’язок чи право стягнення є солідарним», що є абсолютно неможливим у разі процесуального правонаступництва. Іншими словами у разі так званої «заміни» боржника на стадії виконавчого провадження ним самим із долученням до нього іншого боржника відбувається створення процесуальної пасивної множинності осіб, що вимагає або визнання їх солідарними боржниками, або ж визначення часток, у яких такими боржниками має бути виконане рішення.

Єдиною можливою підставою для залучення власника іншої частини майна у процес може бути саме лише процесуальна співучасть та й то за умови дотримання принципів змагальності та процесуальної рівності сторін, а також з наданням можливості співучаснику реалізувати свої процесуальні права. Тобто для відповідності принципам рівності і змагальності, за наслідком реалізації власника іншої частки прав сторони процесу (в тому числі щодо подання доказів, процесуальних документів, заперечень) мало бути ухвалене рішення, в якому була б дана відповідь на кожну позовну вимогу стосовно обох відповідачів; повинно було бути зазначено, в якій частині рішення стосується обох власників або зазначено, що обов’язок чи право стягнення є солідарним.

 

Залучення власника іншої половини майна на стадії виконання судового рішення таким чином грубо порушуватиме статтю 51 ЦПК. У випадку залучення власника іншої частини будівлі фактично відбудеться позбавлення його права на захист, права брати участь у судових засіданнях, досліджувати докази, ставити питання іншим учасникам справи, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань власника майна, оскаржувати судове рішення. Також відбудеться позбавлена права на задоволення клопотання про розгляд справи спочатку, як то зазначено у статті 51 ЦПК України. Таким чином, такий новий боржник буде позбавлений права на правосуддя, оскільки у процес він вступатиме вже після ухвалення судового рішення і таке рішення матиме наслідки для такого нового боржника, позбавленого основного права відповідача заперечувати проти позову.

Крім того, згідно зі ст. 41 Конституції України, «кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є недоторканим…».

Також варто пам’ятати про ризики, які мають місце бути з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та додаткових протоколів до неї. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини 1 статті 6 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Тобто у випадку заміни сторони на стадії виконавчого провадження власник майна фактично буде позбавлений права на справедливий суд та, як наслідок, права власності на частину будівлі і земельної ділянки.

 

Враховуючи викладене, слід дійти таких висновків:

  1. Визнання права власності не є виявом або наслідком переходу такого права, оскільки передбачає лише констатування та підтвердження його існування, без внесення змін у матеріальні правовідносини, що уже мали місце бути. За таких обставин не можна говорити про виникнення чи перехід обов’язків, притаманних переходу права власності на предмет іпотеки, а отже слід стверджувати, що підстави для застосування ст.23 Закону України «Про іпотеку» відсутні.
  2. Підстави заміни сторони у виконавчому провадженні з виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні з огляду на відсутність правонаступництва, вибуття попереднього боржника та неправомірність гіпотетичного залучення співвідповідача як процесуального співучасника на стадії виконання рішення усупереч положенням Цивільного процесуального кодексу та Закону України «Про виконавче провадження».
  3. Заміна у виконавчому провадженні первісного боржника на двох боржників як співвласників предмета іпотеки є неможливою з огляду на відсутність у цьому разі правонаступництва, а отже й факту самої заміни. У такому випадку відбуваються залучення додаткового боржника, а не заміна сторони.

 

 

          Член Науково-консультативної ради при ВС,

          доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

         

          Єфімов О.М.

      22 березня 2021 року