Фраудаторний правочин

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо визнання правочину недійсного як фраудаторного

(справа № 910/16579/20)

І. Зміст запиту від 09.12.2021 № 146/0/27-21

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до пункту 3.2. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду № 1 від 02.02.2018, поставлені наступні запитання:

  1. Як можна структурувати ознаки фраудаторності правочинів, виходячи із загальних засад цивільного законодавства (свободи договору, справедливості, добросовісності і розумності) та меж здійснення цивільних прав згідно зі статтями 3, 13 ЦК України?
  2. Чи може порушення загальних засад цивільного судочинства та вихід за межі здійснення цивільних прав стороною правочину бути самостійною підставою для визнання його недійсним (фраудаторним), чи не вимагається при цьому встановлення інших ознак недійсності, зокрема, ознак нікчемного (стаття 228 ЦК України), недійсних правочинів (статті 232, 234, 235 ЦК України), спеціальних ознак недійсності правочинів, передбачених статтею 42 Кодексу України з питань банкрутства? Як співвідносяться поняття «фраудаторності» та «фіктивності» правочину?
  3. Чи може бути підставою для визнання правочину фраудаторним (недійсним) установлення зловживання правом особою не у власних інтересах при укладенні договору, а в інтересах пов’язаної з нею третьої особи та встановлення фактичних обставин вчинення нею дій з укладення такого правочину, перебуваючи під управлінням третьої особи (за вказівкою третьої особи)?
  4. Що є визначальним при розгляді спору про визнання недійсним оспорюваного правочину як фраудаторного – факт того, що боржник не був стороною спірного договору, чи встановлення умислу сторін спірного правочину, який уможливив зловживання третьою особою (боржником) правом одного кредитора на користь іншого?

 

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

  • Конституція України Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР;
  • Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV – ЦК України;
  • Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 № 2597-VIII;
  • Визнання правочинів недійсними: основи теорії та судова практика. Посібник для суддів. / А. В. Нижний, М. П. Ходаківський, Г. В. Юровська. / Під редакцією А. В. Нижного. Київ: Алерта, 2020. 234 с;
  • Крат В.И. Фраудаторный иск. Харьковская цивилистическая школа: защита субъективных гражданских прав и интересов : монография /под. ред. И. В. Спасибо-Фатеевой. Харьков : Право, 2014. раздел 2, глава 3, § 9. С.318-327;
  • Правоторов П. Будь-який правочин може бути охарактеризований як фраудаторний, якщо він укладений на шкоду третім особам. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zib.com.ua/ua/144330-budyakiy_pravochin_mozhe_buti_oharakterizovaniy_yak_fraudat.html;
  • Євдокимов Д. Свобода договору та її обмеження в цивільному праві України / Д. Євдокимов // Юридичний журнал. – 2008. – № 5. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.justinian.com.ua/article.php?id=2931. 7. Ханик-Посполітак Р. Ю. Свобода договору / Р.;
  • Ю. Ханик-Посполітак // Наукові записки. Правознавство. – 2000. – Том 18. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/naukma/Prav/2000_18/07_khatnyk-pospolitak_ryu.pdf;
  • Юсифов Шукур Магамед оглы. Принцип свободы договора в гражданском праве/ Шукур Магамед оглы Юсифов // Юридический весник РГЭУ. – 2003. – № 3. – С. 11-17;
  • Басай О.В. Принцип свободи договору за цивільним законодавством України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://www.pjv.nuoua.od.ua/v1_2013/11.pdf;
  • Зайцева-Калаур І.В. принцип справедливості в механізмі правового регулювання договірних та деліктних зобов’язань. Електронний ресурс. Режим доступу: http://pravoisuspilstvo.org.ua/archive/2017/4_2017/part_1/11.pdf ;
  • Тобота Ю. А. Принцип справедливості, добросовісності і розумності у цивільному праві : монографія / Ю. А. Тобота ; Харків. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. – Харків : ХНПУ, 2020. – 140 с.;
  • Ленгер Я.І. Поняття та критерії категорії добросовісності в праві / Я.І. Ленгер // Науковий вісник Ужгородського національного університету: Серія Право. Вип. 9. – Ужгород: Ліра, 2008. – С. 34–36;
  • Рогач О.Я. Зловживання правом як результат розсуду в праві / О.Я. Рогач // Форум права. – 2010. – № 4. – С. 760–765. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010- 4/10rojrvp.pdf;
  • Некіт Катерина Георгіївна, Басай Олег Вікторович. МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЗАСАД ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/8154/Chasopys%2030-34.pdf.pdf?sequence=1&isAllowed=y;
  • Кузнецова Н. С. Основні завдання книги першої проекту Цивільного кодексу України / Н. С. Кузнецова // Кодифікація приватного (цивільного) права України / А. С. Довгерт, О. А. Підопригора, Д. В. Боброва [та ін.] ; за ред. А. С. Довгерта. — К. : Укр. центр прав. студій, 2000. — С. 121–124;
  • Цивільне право України. У двох частинах. Частина 1. Навчальний посібник / за заг. ред. канд. юрид. наук, проф. В. А. Кройтора, канд. юрид. наук, доц. Кухарєва О. Є., канд. юрид. наук, доц. Ткалича М.О. — С. 13;
  • Рєзнікова В.В. Зловживання правом: поняття та ознаки. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://law.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2019/09/Literatura-9.pdf.

 

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Алгоритм цього наукового висновку відповідає переліку питань, винесених на дослідження.

 Питання №1

Фраудаторний позов і фраудаторний правочин не нові поняття в доктрині цивільного права.

До речі, В.І. Крат, який, досліджуючи категорію недійсності у сфері банкрутства та оперуючи поняттям фраудаторний позов, зазначав, що воно має умовний характер і ототожнюється з Пауліановим позовом – Аctio Pauliana, який відомий ще з часів римського права.

Слід зауважити, що в контексті поняття, про яке йдеться, вірніше було б оперувати поняттям «штрафний позов» – interdictum fraudatorium, який входив в систему оскарження юридичних дій неплатоспроможних боржників в класичний період римського права, і який тільки після Юстиніанівської кодифікації отримав назву Аctio Pauliana. Позов interdictum fraudatorium застосовувався у випадку, коли виникала підозра, що боржник напередодні банкрутства недобросовісним чином розпорядився своїм майном, заподіявши саме цим шкоду кредиторам.

З метою захисту інтересів кредиторів можливо було оскаржити правочини, які, на перший погляд, були здійснені боржником законно. Оспорювані правочини носили назву – «in fraudem creditorum» (обман кредиторів), оскільки укладались з метою приховування боржником майна від звернення на нього стягнення кредиторами вже після того, як неспроможність погасити заборгованість відкриється.

Тобто фраудаторний правочин – правочин, вчинений боржником на шкоду кредитору.

Як наголошує Іванова К.Ю., не можна не враховувати те, що в умовах сьогодення такі поняття як «фраудаторний позов» і «фраудаторні правочини» представляють інтерес, оскільки сучасне законодавство про банкрутство базується теж на концепції оскарження юридичних дій неплатоспроможних боржників.

Так, мета фраудаторного правочину – завдати шкоди інтересам кредиторів, їх майновим правам. Правовим наслідком вчинення такого правочину, за умови, що це буде доведено, є його недійсність. Між тим, якщо результат дій боржника не спричинить шкоди кредиторові, навряд чи правильним є ставити питання про фраудаторність будь-якого правочину, укладеного в певний проміжок часу, оскільки якщо немає негативних наслідків, то для боржника він все одно залишається правочином, але ніяк ні фраудаторним.

Втім, як зазначається правниками, будь-який правочин може бути охарактеризований як фраудаторний, але завданням судочинства є захист кредитора від обману у цивільних відносинах, тому слід відрізняти вплив економічних ризиків на результати роботи підприємства від шахрайства як протиправного діяння, яке характеризується зловживанням правами для нечесного отримання грошей, майна чи послуг; для уникнення оплати чи ненадання послуг; для забезпечення особистої чи ділової переваги.

Згідно зі ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав:

  • боржник виконав майнові зобов’язання раніше встановленого строку;
  • боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов’язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
  • боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов’язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
  • боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна;
  • боржник узяв на себе заставні зобов’язання для забезпечення виконання грошових вимог.

Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав:

  • боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
  • боржник уклав договір із заінтересованою особою;
  • боржник уклав договір дарування.

Таким чином, аналізуючи наведені норми слід виокремити наступні ознаки фраудаторного правочину в процедурі банкрутства:

  • вчиняється боржником;
  • наявність збитків у боржника чи кредитора;
  • вина боржника на вчинення відповідних дій як у формі умислу, так і необережності;
  • має як оплатний, так і безоплатний характер.

Стосовно деяких засад здійснення цивільного судочинства та меж здійснення цивільних прав слід зупинитись на наступному.

До змісту принципу свободи договору можна віднести наступні положення:

  1. Свобода укладення договору, що полягає у можливості вступу в договірні відносини на основі внутрішнього волевиявлення їх потенційного суб’єкта, тобто сторони договору. Як зазначають науковці, в основі такого волевиявлення повинна знаходитися юридично неушкоджена автономна воля сторони, яка полягає в її бажанні до настання правових наслідків, що можуть бути досягнуті шляхом вступу у відповідні договірні відносини. При цьому, на думку Євдокимова Д., в структурі автономної волі сторони первинним є саме бажання досягти певних правових наслідків (відповідно, і економічних результатів), а бажання укласти конкретний договір має вторинний характер. В цьому проявляється автономія волі фізичних та юридичних осіб. Вони вільні у визначенні своїх прав та обов’язків. У зв’язку з цим, як зауважує Ю. Ханик-Посполітак, не допускається примус до укладення договору .
  2. Фізичні та юридичні особи вільні у виборі контрагента майбутнього договору. Ніхто не може бути примушений до укладення договору, крім випадків, прямо передбачених законом (наприклад, при укладенні публічних договорів, що закріплено у ст. 633 ЦК України).
  3. У процесі досягнення угоди сторони є юридично рівними по відношенню один до одного. Ця теза закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК України, відповідно до якої цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності їх учасників.
  4. При укладенні договору сторони самостійно визначають вид договору, в рамках якого вони хочуть врегулювати свої правовідносини. Визначальним критерієм, виходячи з якого здійснюється вибір виду майбутнього договору, є юридична мета сторін, тобто їхнє спільне бажання до настання певних наслідків від укладення договору. Таке бажання сторін, а отже і юридична мета договору, є своєрідним спільним знаменником, окресленим у результаті узгодження першовихідних інтересів сторін.

Наприклад, набуття речових прав може бути юридично відображене у договорах купівлі-продажу або оренди, однак цивільне законодавство не нав’язує сторонам, який саме механізм такого набуття (тобто вид договору) необхідно застосувати. Сторони мають право укласти договір як передбачений, так і не передбачений законом, що випливає зі змісту ст. 6 ЦК України. Це викликано потребами практики. Закон не може містити вичерпного переліку договорів як актів вільного вияву волі та ініціативи суб’єктів. Однак, необхідно, щоб такий договір не суперечив законові, загальним засадам цивільного законодавства, вимогам розумності, справедливості та звичаям ділового обороту. Таким чином, знаходять свій розвиток положення ст. 11 ЦК України про те, що цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, які не передбачені цивільним законом, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Укладення таких договорів є результатом автономної правотворчості сторін, що здійснюється на засадах аналогії закону та аналогії права.

  1. Відносини суб’єктів щодо зобов’язань регулюються переважно диспозитивними нормами, які діють у тому випадку, якщо інше не передбачено в самому договорі або законі. Це проявляється у закріпленні в більшості норм цивільного законодавства формулювання «якщо інше не передбачено договором», що припускає застосування законодавчих норм лише у випадках, якщо сторони самостійно у договорі не врегулювали свої відносини.
  2. Сторони вільні у визначенні умов договору, які у сукупності становлять його зміст (відповідно до ст. 627 ЦК України). Змістом договору є його умови (пункти), що визначають права та обов’язки сторін (ст. 628 ЦК України). Свобода визначення змісту договору регламентується у ЦК України, виходячи з концепції застосування імперативних та диспозитивних норм закону. Імперативні норми застосовуються незалежно від волі сторін, а використання диспозитивних є предметом їхньої автономної волі.

Юсифов Шукур Магамед оглы наполягає на тому, що в ринковій економіці не може бути абсолютної свободи договору. Як ідеальний стан вона допустима лише в умовах реальної економічної рівності суб’єктів, а не тільки формально-правової. Вона можлива лише тоді, коли при укладенні та виконанні договорів контрагенти не завдають ніякої шкоди економічним інтересам суспільства.

Тому й Басай О. слушно зауважує, що свобода договору не є безмежною: вона існує в рамках чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін договору мають ґрунтуватися на засадах розумності, добросовісності та справедливості. Поряд зі свободою в договірному праві має існувати і примус. Свобода договору обмежується в інтересах суспільства, слабшої сторони договору або кредитора.

Продовжуючи аналіз засад, варто погодитись із думкою Зайцевої – Калаур І.В., відповідно до якої принцип справедливості в цивільному праві є позитивним зобов’язанням, сутність якого виражається в тому, що учасник цивільно-правових відносин повинен діяти домірно правам та законним інтересам інших учасників цих відносин під час здійснення ним суб’єктивних прав та обов’язків.

Здійснення цивільних прав вважатиметься справедливим, якщо  воно сприятиме максимальному задоволенню інтересів одночасно всіх учасників зобов’язальних правовідносин.

Тобота Ю.А. наголошує, що добросовісність може бути виражена через такі зовнiшнi форми вияву поведінки особи, як сумлінність, турботливість, обачність й взаємне сприяння. З огляду на зазначене добросовісність у цивільному праві проявляється у тих діях учасників цивільних відносин, які складають належне, так би мовити «нормальне» з точки зору стабільності цивільного обороту здійснення ними своїх прав і виконання обов’язків. Тобто добросовісність передбачає таку їх поведінку, коли учасники цивільних відносин турботливо, обачно здійснюють свої цивільні права і сумлінно виконують свої цивільні обов’язки, ставляться до прав і інтересів інших осіб так, як би вони ставилися до своїх власних прав і інтересів, ставлять їх у рівне положення зі своїм положенням (у цьому контексті варто пригадати відомий імператив – поводитися з людьми так, як би ти хотів, щоб вони поводилися із тобою), допомагаючи одне одному.

А розумність в цивільному праві слід розуміти як пов’язану з добросовісністю і справедливістю властивість зовнішнього прояву поведінки (дій чи бездіяльності) учасника  цивільних відносин з точки зору правомірності, обґрунтованості, доцільності такої поведінки, а також можливості передбачення таким учасником обставин, які можуть вплинути на його права та обов’язки і права та обов’язки інших учасників цивільних відносин.

Таким чином, розумними можна вважати дії, які відповідають приписам цивільно-правових норм (правомірні дії); ці норми, у свою чергу, мають бути такими, що  виходять з реальних можливостей учасників цивільних відносин і враховують їхні можливості.

Також автор вважає, що принцип справедливості, добросовісності і розумності – це одна з керівних ідей цивільного права, відповідно до якої здійснюється цивільно-правове регулювання суспільних відносин і яка визначає характер поведінки учасників цих відносин з точки зору необхідності сумлінного виконання ними своїх обов’язків, вияву турботи й обачності про права та інтереси інших учасників, передбачення можливості завдання таким правам і інтересам шкоди з метою її недопущення, а у випадку її завдання пов’язана з необхідністю відшкодування такої шкоди і застосування до винної особи заходів цивільно-правової відповідальності, пропорційних вчиненому правопорушенню.

Наразі редакція статті 13 ЦК України під назвою «Межі здійснення цивільних прав» передбачає, що:

  • цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства;
  • при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині;
  • при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства;
  • не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

А у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою – п’ятою цієї статті 13 ЦК України (тобто підкреслені вище), суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Своєю чергою, Ленгер Я.І. наполягає на тому, що межі – це законодавчо закріплені кордони дії принципів. В силу законодавчої конструкції деякі принципи набули характеру меж. Наприклад, принцип добросовісності, який одночасно виступає межею здійснення суб’єктивного права, а в суб’єктивному змісті належить до зовнішнього розсуду та відіграє роль його межі.

Також, наприклад, в залежності від нормативно-правового закріплення меж здійснення суб’єктивних прав їх можна поділити на:

1) абсолютні, які збігаються з межами суб’єктивного права в силу імперативного методу правового регулювання меж суб’єктивного права. Тобто, межі суб’єктивного права чітко встановлені у нормі права, в якій зазначається не лише міра свободи суб’єкта в рамках наданого йому суб’єктивного права, але й передбачений момент набуття й втрати суб’єктивного права, тим самим суб’єкт правовідносин позбавлений можливості варіантності поведінки;

2) відносні, котрі регламентують можливість суб’єкта використовувати надане йому право за своїм розсудом. Наприклад, згідно зі статтею 12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, що зумовлено особливостями цивільно-правового регулювання, яке в основному є диспозитивним.

Залежно від характеру прояву межі здійснення суб’єктивних прав розрізняють:

  • в об’єктивному змісті – як зовнішні межі здійснення суб’єктивних прав, основоположні принципи правоздійснення.

За цим критерієм вони поділяються на: а) загальні, яким властива ознака загальноправових принципів, тобто вони є загальними для усіх галузей, основними принципами права. До них відносимо: дотримання свободи, прав та інтересів інших осіб при здійсненні права; здійснення права відповідно до його призначення; б) спеціальні, які притаманні одній або двом і більше галузям права і встановлюються залежно від особливостей нормативного регулювання суспільних відносин та складають предмет окремо взятої галузі. Вони також можуть характеризуватися як галузеві та/або міжгалузеві принципи права. Цими принципами є: добросовісність; розумність; справедливість.

2) в суб’єктивному змісті – як внутрішні межі здійснення суб’єктивного права, які відграють роль меж зовнішнього розсуду суб’єкта правовідносин, що ми позиціонуємо як правову категорію, котра головним чином належить до суб’єктивної (психологічної) сторони поведінки суб’єкта правовідносин та пов’язану із здійсненням права, використанні суб’єктом правовідносин суб’єктивного права, тобто тих можливостей, які надані йому позитивним правом. Такої думки дотримується Рогач О.Я.

Внутрішніми межами здійснення суб’єктивного права є категорії: свобода, права та інтереси; добросовісність, розумність, справедливість в їх суб’єктивному значенні.

Отож структурувати ознаки фраудаторних правочинів, виходячи із загальних засад цивільного законодавства (свободи договору, справедливості, добросовісності і розумності) та меж здійснення цивільних прав у сфері банкрутства можна наступним чином:

  • наявність умислу у боржника на їх вчинення;
  • наявність збитків у боржника або кредитора;
  • оплатний або безоплатний характер;
  • вчиняються з метою (умислом чи необережністю) перешкоджання кредитору у задоволенні інтересів останнього.

 

Питання № 2.

На думку Некіт К.Г. та Басая О.В. «загальні засади цивільного законодавства» за своєю сутністю є конкретизацією принципів права, які, будучи проаналізованими та обробленими законодавцем, знаходять своє закріплення у позитивному праві.

А Кузнецова Н.С. зауважує, що принципи цивільного права — це не тільки чинник, що дозволяє виокремити галузь цивільного права, а й у її межах — робочі механізми, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної поведінки учасників цивільно-правових відносин.

Також заслуговує на увагу позиція, що принципи права – основні його ідеї, що мають загальнообов’язковий характер внаслідок їх законодавчого закріплення в нормах права. Принципи права визначають сутність самих відносин та їх соціальну спрямованість, галузеві особливості правового регулювання, що сприяє однорідності розуміння сенсу правових норм, їх єдиному правозастосуванню. Крім цього, принципи права використовуються при усуненні прогалин в праві (аналогія права).

Слід підкреслити таку особливість правових принципів, як загальнообов’язковий характер. Принципи є закріпленими, зазвичай, у відповідних правових нормах, а відтак, їх дотримання при вирішенні конкретних правових ситуацій є обов’язковою вимогою закону (обов’язковим правилом поведінки).

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК України. Тобто зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За таких умов слід дійти висновку про те, що порушення загальних засад цивільного судочинства та/або вихід за межі здійснення цивільних прав стороною правочину є самостійною підставою для визнання його недійсним. А тому не вимагається встановлення інших ознак недійсності, якщо тільки учасник справи не заявляє про них як про додаткові підстави для визнання правочину недійсним (інакше судове рішення не бути відповідати вимогам, зокрема ч. 5 ст. 236 ГПК України в частині обґрунтованості).

В частині співвідношення понять «фраудаторності» та  «фіктивності» правочинів слід наголосити, що відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Основними ознаками фіктивного правочину, як відмічають А. В. Нижний, М. П. Ходаківський, Г. В. Юровська, є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

В той час, коли аналіз наведених вище норм та категорій дозволяє дійти висновку про те, що фраудаторний правочин вчиняється зовсім із протилежним наміром – створити правові наслідки, які обумовлюються правочином.

За таких умов фраудаторні та фіктивні правочини є окремими видами правочинів, що визнаються недійсними. І лише за умови, якщо зобов’язання згідно з правочином не виконується в натурі, можна кваліфікувати фраудаторний правочин ще й як фіктивний правочин (тобто спеціальне та загальне).

 

Питання №3

Рєзнікова В.В. зауважує, що зловживання правом можна визначити як вольову та усвідомлену діяльність суб’єкта з недобросовісної реалізації свого суб’єктивного права не за його призначенням, що заподіює шкоду суспільним інтересам та/або особистим інтересам третіх осіб чи створює реальну загрозу її заподіяння при формальній правомірності такої діяльності.

При цьому не має значення, в чиїх інтересах (власних чи третьої особи) відбувається таке зловживання. Як не мають і значення фактичні обставини вчинення особою дій з укладення такого правочину, перебуваючи під управлінням третьої особи (за вказівкою третьої особи). Ключовим фактором у цьому разі є саме зловживання, яке свідчить про вихід за межі, встановлені загальними засадами права (принципами). І саме воно свідчить про неправомірність фраудаторного правочину. Хто при цьому отримав вигоду: сторона фраудаторного правочину чи третя особа, з нею пов’язана тим чи іншим чином, істотної ролі не відіграє.

А тому установлення зловживання правом особою не у власних інтересах при укладенні договору, а в інтересах пов’язаної з нею третьої особи, та встановлення фактичних обставин вчинення нею дій з укладення такого правочину, перебуваючи під управлінням третьої особи (за вказівкою третьої особи)  може бути підставою для визнання правочину недійсним (фраудаторним).

 

Питання №4

Таким чином,  відповіді на попередні питання дозоляють констатувати, що при розгляді спору про визнання недійсним оспорюваного правочину як фраудаторного – визначальним є факт наявності умислу сторін спірного правочину, який уможливив зловживання третьою особою (боржником) правом одного кредитора на користь іншого, оскільки зловживання правом саме по собі вже є правопорушенням, внаслідок якого порушується суб’єктивне право особи.

 

Член Науково-консультативної ради при ВС,

доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

Єфімов О.М.

03 січня 2021 року