Відповідь:

Питання 1: у статті 50 Цивільного кодексу України закріплено право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності. Для цього фізичній особі достатньо мати повну цивільну дієздатність. Водночас фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб – підприємців є відкритою. Та навіть якщо фізична особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

ЦК України не встановлює жодної особливості майна ФОП. Воно залишається майном фізичної особи і без статусу підприємця. Згідно зі статтею 52 ЦКУ ФОП відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, окрім майна, на яке згідно із законом не можна звернути стягнення.

ФОП, який перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме йому в разі поділу цього майна. Тобто коли стягнення за «підприємницькими» зобов’язаннями звертають на майно ФОП, виділяти з його складу те, що використовували у підприємницькій діяльності, кредитор чи суд не зобов’язані. Позаяк зобов’язання фізособи-підприємця не відрізняються від зобов’язань просто фізичної особи.

Так, Верховний Суд України (ВСУ) у постанові від 09.08.2017 у справі № 3-3947к06 зазначив: «…однією з особливостей підстав припинення зобов’язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб’єкта підприємницької діяльності — фізичної особи (виключення з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності) її зобов’язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. ФОП відповідає за своїми зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном».

Аналогічну позицію щодо відповідальності ФОПа усім майном, що належать йому як фізичній особі, ВСУ висловив у постанові від 04.12.2013 у справі № 6-125цс13 та постанові від 07.11.2006 у справі № 3-3947к06: «…відповідно до ст. 52 ЦК України фізична особа — підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа — підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна».

 

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 13.02.2019 у справі №  910/8729/18 також зазначала, що «у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов’язання (господарські зобов’язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном».

Тобто ВП ВС погоджується з тим та робить висновок про те, що статус фізичної особи-підприємця є тимчасовим на відміну від статусу суб’єкта права власності.

Отже з точки зору судової влади, майно фізичної особи належить їй і не поділяється на майно, що належить фізичній особі, і майно, що належить їй як ФОПу. Фізична особа – підприємець взагалі не є суб’єктом права власності. Визнати фізичну особу – підприємця суб’єктом права власності – усе одно що визнати таким суб’єктом лікаря, військового чи поліцейського. Право власності фізичної особи не може залежати від того, яку діяльність така особа здійснює.

 

Державна фіскальна служба України у своєму листі від 08.09.2015 № 8523/В/99-99-17-02-02-14 відмітила таке. Учасниками цивільних відносин та суб’єктами права власності є фізичні особи (частина перша ст. 2 та частина перша ст. 318 ЦКУ). Проте ЦКУ окремо не визначає такий суб’єкт права власності, як фізична особа – підприємець, набуття такого статусу дозволяє лише здійснювати господарську діяльність.

Статтею 2 Господарського кодексу України передбачено, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, у свою чергу, суб’єктами господарювання згідно зі ст. 55 ГКУ є громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Незалежно від того, який статус у подальшому фізична особа обере для себе, у тому числі у разі прийняття рішення про здійснення будь-якої діяльності, суб’єктом права власності виступає саме фізична особа, а не підприємець.

Не передбачено і законодавчих підстав вважати майно, що знаходиться у приватній власності фізичної особи, основними засобами суб’єкта господарювання, якщо такий громадянин зареєструється підприємцем. Використання власного майна для здійснення, зокрема, підприємницької діяльності є одним із напрямів розпорядження майном фізичної особи. А отже й кошти такої фізичної особи залишаються коштами такої фізичної особи, незалежно від того, в якій кишені, чи на якому рахунку та в якому банку вони перебувають.

Також законодавство не встановлює такого суб’єкта права власності як ФОП. Досить відомим є Лист Мін’юсту від 04.08.2008 № 7885-0-33-08, в якому вказувалося, що реєстрація транспортних засобів має здійснюватися за фізособою, а не за ФОПом, оскільки «реєстрація здійснюється за особами, які є власниками». Мін’юст також у згаданому листі зауважує, що суб’єктом права власності законодавством визнається фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, яке не може перебувати взагалі у власності фізичної особи, і, водночас, не виокремлюється такий суб’єкт права власності як ФОП. Відповідна позиція, по суті, повторювалася й у роз’ясненні Мін’юсту від 14.01.2011.

При укладенні договорів поставки або купівлі-продажу, так само як і договорів міни для використання в госпдіяльності ФОП в якості покупця (замовника) товарів, робіт, послуг, зазвичай, зазначає свій статус в договорі, і тоді сторони й контролюючі органи розуміють, що він діє у цих відносинах як ФОП. Водночас ніхто не забороняє йому використати частину цих товарів (послуг) не в господарській діяльності. Ніхто не стане стверджувати, що ФОП, який заїхав за своєю дитиною в дитячий садок на автомобілі, що використовується в підприємницькій діяльності, щось порушив.

 

Таким чином, ФОП не є окремим суб’єктом права власності, однак де-юре має значення, в якому статусі особа придбала те чи інше майно, і в якому статусі вона його продала чи використовує.

 

Підсумовуючи вище вказане, слід зазначити, що ФОП – не є суб’єктом права власності. Власником всього майна ФОПа є сама фізична особа: на неї реєструються торгові марки, транспортні засоби, вона є власником коштів на усіх рахунках в банку (як підприємницьких так і непідприємницьких). А тому втрата фізичною особою статусу ФОПа не змінює її зобов’язань та звільняє від відповідальності.

 

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 № 540-IX були внесені доповнення до Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, а саме доповнено пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Лише на строк дії карантину, який в Україні збіг 01.07.2023.

Відповідно до пп. 14.1.257 ст. 14 ПКУ сума заборгованості одного платника податків перед іншим платником податків, що не стягнута після закінчення позовної давності, є безповоротною фінансовою допомогою.

Згідно з п.4 НП(С)БО 10 «Дебіторська заборгованість» безнадійна дебіторська заборгованість – це поточна дебіторська заборгованість, щодо якої існує впевненість в її неповерненні боржником або якщо минула позовна давність.

Керівник підприємства на підставі наявних документів, таких як акт інвентаризації розрахунків та протокол інвентаризаційної комісії, висновок юридичної служби про сплив позовної давності, повинен визнати відповідну дебіторську заборгованість безнадійною та вирішити списати її з балансу.

Рішення про визнання заборгованості безнадійною оформлюється наказом керівника щодо списання безнадійної дебіторської заборгованості. Бухгалтер своєю чергою оформлює первинний документ на списання такого боргу у формі бухгалтерської довідки та реєструє наслідки такої операції в обліку.

Перед списанням спочатку грошова заборгованість визнається сумнівною. Підприємство має сформувати в бухгалтерському обліку резерв сумнівних боргів за Дт 944 «Сумнівні та безнадійні борги» та Кт 38 «Резерв сумнівних боргів». Цей резерв відображається в балансі за чистою реалізаційною вартістю, що означає, що він віднімається з балансової вартості заборгованості (п.п. 4, 7, 10 НП(С)БО 10).

Мікропідприємства та непідприємницькі товариства можуть не формувати резерв сумнівних боргів (п.2 та п.7 розділу І НП(С)БО 25 «Спрощена фінансова звітність»). Таке рішення має бути відображене у наказі про облікову політику.

Коли грошова дебіторська заборгованість визнається безнадійною, її слід виключити з активів та зменшити резерв сумнівних боргів. У разі недостатності суми резерву, залишок безнадійної заборгованості списується на інші операційні витрати (пункт 11 НП(С)БО 10).

Списання безнадійної заборгованості з резерву сумнівних боргів відображається за Дт 38 та Кт 36,37. А за Дт 944 та Кт 36, 37 відображається перевищення списаної заборгованості над сумою резерву або ж вся сума, якщо резерв не створювався.

Списана дебіторська заборгованість відображається на позабалансовому субрахунку 071 «Списана дебіторська заборгованість». Цей запис зберігається протягом 3 років після списання для подальшого спостереження щодо можливості стягнення заборгованості у разі зміни майнового стану боржника.

 

Питання 2: Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Тобто не майна чи речей, а саме прав і обов’язків (ст.1216 ЦКУ). До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, яким є день смерті, і не припинилися внаслідок його смерті (ст.1218 ЦКУ).

Внаслідок смерті спадкодавця не входять до складу спадщини та припиняються обов’язки особи як боржника, передбачені ст.608 ЦКУ, а саме зобов’язання, яке є нерозривно пов’язаним з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою. Наприклад, зобов’язання померлої фізичної особи – підприємця (далі – ФОП) особисто надати послугу, провести новорічний корпоратив…

Окрім успадкованого майна спадкоємець успадковує і зобов’язання, що виникли за життя спадкодавця. Проте у цьому разі сума таких зобов’язань спадкоємця обмежується вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину. Тож більше, ніж ним успадковано, спадкоємець не повинен втратити. Проте може втратити усе успадковане.

Успадкувати спадщину може й територіальна громада. Це відбувається в судовій процедурі, яка називається визнання спадщини відумерлою. Стається це у тому разі, коли спадкоємці за заповітом і за законом:

• відсутні, або ж
• вони усуненні від права на спадкування, або
• не прийняли спадщину, або ж
• відмовилися від її прийняття.

У таких випадках орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно, то за його місцезнаходженням, зобов’язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Таку заяву до суду може подати кредитор спадкодавця, а якщо до складу спадщини входять земельні ділянки сільськогосподарського призначення, то – власники або користувачі суміжних земельних ділянок. У разі подання заяви кредитором, власниками або користувачами суміжних земельних ділянок суд залучає до розгляду справи органи місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини та/або за місцезнаходженням нерухомого майна, що входить до складу спадщини.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно – за його місцезнаходженням.

Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов’язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до ст.1231 ЦКУ. Якщо власниками відумерлого майна стали декілька територіальних громад, вимоги кредиторів спадкодавця задовольняються територіальними громадами пропорційно до вартості відумерлого майна, набутого у власність кожною з них (ст.1277 ЦКУ). Оскільки територіальна громада не є державою, то вона й виконуватиме у такому разі зобов’язання померлого ФОПа, так як ст.99 ПКУ від цього обов’язку звільняє лише державу.

 

Згідно зі ст.1281 ЦКУ спадкоємці зобов’язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Та незалежно від того, повідомили кредитора спадкоємці, які зазвичай зацікавлені цього не робити, чи не повідомили кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо ж кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, то він має право пред’явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. І можливість відновлення цього строку, якщо він пропущений, в ЦКУ не передбачена. Більше того, передбачено, що кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у вказані строки, позбавляється права вимоги.

Таке пред’явлення вимог ліпше за все вчинити у письмовій формі на адресу спадкоємців і нотаріуса, який відкрив спадкову справу. Законодавець не зобов’язує кредитора вчиняти таке пред’явлення вимог в нотаріальній формі, однак, враховуючи бажання багатьох нотаріусів усі нотаріальні дії вчиняти на підставі нотаріально посвідчених документів, варто (хоча і не обов’язково з точки зору законодавця) таку вимогу нотаріально посвідчити і надіслати рекомендованим листом з повідомленням про вручення не лише спадкоємцям, а й нотаріусу, який відкрив спадкову справу.

Відповідно до п.2.1. глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зареєстрованим в МЮУ того ж дня за № 282/20595, претензія кредитора передбачена як одна із підстав заведення спадкової справи нотаріусом. Тож кредитор не зобов’язаний чекати доки хтось із спадкоємців подасть нотаріусу бодай якусь заяву щодо спадкування. Кредитор і сам вправі це зробити, випередивши таким чином самих спадкоємців.

Варто лише ще раз акцентувати увагу на строках такого повідомлення (шість місяців і один рік) та на тому, що поновлення цих строків ЦКУ не передбачає.

При цьому, як і в разі з відшкодуванням  шкоди обов’язок спадкоємців задовольнити вимоги кредитора обмежується вартістю майна, одержаного ними у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов’язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Вимоги кредитора спадкоємці зобов’язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі ж відмови спадкоємця від одноразового платежу суд за позовом кредитора повинен накласти стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі (ст.1282 ЦКУ). Тож, кредитор, який вчасно звернувся до спадкоємців і нотаріуса з відповідною претензією про зобов’язання спадкодавця, вправі звернутися до суду з позовом про стягнення боргу за рахунок вартості успадкованого в натурі майна.

 

Отже, у разі смерті ФОПа його зобов’язання не припиняються, за винятком тих, які нерозривно пов’язані з його особою. Кредитор померлого ФОПа повинен пред’явити претензію/вимоги спадкоємцям протягом встановлених законом строків (шість місяців та один рік в залежності від володіння кредитором інформацією про смерть ФОПа). Ці строки не поновлюються.

 

 

  О.Єфімов,

Старший партнер Адвокатського об’єднання «Адвокатська фірма «Єфімов, Брожко та партнери», доктор філософії права, доцент, адвокат, аудитор, доцент кафедри приватного права, Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, член Науково-консультативної ради при Верховному Суді