Судовий збір і закриття провадження у справі

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо повернення судового збору під час направлення справи для продовження розгляду до суду встановленої юрисдикції

(справа №760/30077/19)

І. Зміст запиту від 22.02.2024 № 14-31цс23

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до п. п. 3.1., 3.2., 3.3. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду №1 від 02.02.2018, щодо повернення судового збору під час направлення справи для продовження розгляду до суду встановленої юрисдикції поставлені наступні запитання:

 

  1. Чи відповідає класичне застосування статті 7 Закону України «Про судовий збір» змінам, які відбулися у процесуальні кодекси щодо повернення судового збору з державного бюджету під час направлення справи для продовження розгляду за юрисдикцією до належного суду за заявою позивача?
  2. Чи підлягає розгляду питання щодо повернення судового збору стороні, сплаченого нею, до моменту ухвалення рішення по суті розгляду справи у разі закриття провадження за юрисдикцією та направлення справи для продовження розгляду до суду, до юрисдикції якого належить розгляд цього спору?
  3. Чи не унеможливлює повернення судового збору сторонам із державного бюджету заява позивача, подана відповідно до статті 256 ЦПК України, протягом 10 днів з дня отримання копії постанови про закриття провадження у справі з підстав, визначених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України, про направлення справи для продовження розгляду до суду встановленої юрисдикції?

 

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

  1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 №435-IV;
  2. Податковий кодекс України від 02.12.2010 №2755-VI;
  3. Закон України «Про судовий збір» від 08.07.2011 № 3674-VI;
  4. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 №1618-IV;
  5. Aires v. Portugal (dec.), no. 21775/93, D.R. no. 81-B, p. 48;
  6. Бойко Н. Чи всі судові витрати є додатковим благом? (коментар до роз’яснення ДПІ в Оболонському районі м. Києва). URL: https://taxlink.ua/ua/news/chi-vsi-sudovivitrati-dodatkovim-blagom-komentar-do-rozjasnennja-dpi-v-obolonskomu-rajoni-m-kiva. htm#hcq=XUGHPor;
  7. Кравчук В.М. Правові засади юрисдикції судів в Україні. Юридична наука. №6. 2012. 122 с.;
  8. Кравчук В.М. Угриновська О.І. Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. К.: Істина. 2006. 944 с.;
  9. Рішення Конституційного суду України від 30.01.2003 у справі № 1-12/2003. Офіційний вісник України. № 6. 2003. 245 с.;
  10. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах : монографія . Харків: Право. 2010. 256 с;
  11. Сакара Н. Ю. Про правову природу судового збору. Проблеми законності. № 132. 2016. С. 135−146;
  12. Устюшенко С. Е. Поняття та функції судового збору в цивільному процесі. Право і суспільство. 2019. №3/2019. С. 129-133;
  13. Фурса С.Я. Цивільний процес України: академічний курс: [підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.]. К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ. 2009. 848 с.;
  14. Мінченко Р.М. Цивільний процес України: підручник. Херсон: ОЛДІПЛЮС. 2014. 720 с.;
  15. Посібник зі статті 6. Право на справедливий суд (цивільна частина). Рада Європи / Європейський Суд з прав людини, 2013. С. 5-14. URL: https://www.echr.coe.int/Documents/Guide_Art_6_UKR.pdf;
  16. Чашин А. Н. Гражданский и арбитражный процесс: учебник. М.: Дело и сервис. 688 с.;
  17. Масюк В.В. Питання закриття провадження у цивільній справі. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО. Вип. 23. Ч.1. Т.1. 2013. С. 237-241.

 

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Цей науковий висновок побудований за наступним алгоритмом:

  1. Дослідження правової природи «судового збору»
  2. Дослідження процесуальної дії «закриття провадження» у зв’язку з порушенням встановленої юрисдикції

 

Дослідження правової природи «судового збору»

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судовий збір» (далі – ЗУ «Про судовий збір): «судовий збір – збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат» [3].

Думки науковців щодо природи судового збору різняться, певна частина звертається до п.6 ст.2 Податкового кодексу України (далі – ПК України): «збором (платою, внеском) є обов’язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій» [2].

Зі свого боку, Н. Ю. Сакара наполягає на дуалістичній правовій природі судового збору. На думку вченої, він є як публічно-правовим, так і процесуальним платежем одночасно [11].

Схожої думки також притримується Н. Бойко, який висловлюється, що судовий збір дуже близький за правовою природою до податкового платежу, але також автор зазначає про подвійну суть такого обов’язкового платежу: з однієї сторони – як збору у розумінні п. 6.2 ст.6 ПК України, з іншої – як виду судових витрат. Вказане означає, що цьому платежу притаманні функції як збору, так й інституту судових витрат [6].

Як зазначається у підручнику за редакції Р.Х. Мінченко: однією з функцій судового збору є фіскальна функція, вона, зі свого боку, полягає у наповненні спеціального фонду Державного бюджету України. Кошти судового збору спрямовуються на забезпечення здійснення судочинства та функціонування органів судової влади, а також забезпечення архітектурної доступності приміщень судів, доступності інформації, що розміщується в суді, для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення (ст. 9 Закону України «Про судовий збір»). У зв’язку з тим, що кошти судового збору покликані частково компенсувати витрати держави на утримання судів, в юридичній літературі цю функцію також називають компенсаційною [14].

Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях виходить з того, що судові витрати (costs of court proceedings) мають розглядатися в якості «зборів» (contributions) в розумінні ст. 1 Протоколу 1. При цьому, відповідно до § 2 цієї статті, держава має право вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів [5].

Н. Ю. Сакара у своїй роботі не погоджується з деякими науковцями, які розглядають плату судового збору, як плату за послугу, тому що, якщо останнє – це послуга, то сторона, яка звертається за захистом до суду, може визначати порядок та умови надання цієї послуги, впливати на результати розгляду справи, що робить суд підпорядкованим волі сторони. Таке розуміння суперечить сутності правосуддя і призводить, по суті, до визнання презумпції фінансової залежності судового органу від особи, яка оплачує його послуги, що суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Конституції України, які, навпаки, проголошують незалежність та недоторканість суддів та підкорення їх лише законові (ст. 126 Конституції України) [10; 11].

Однак з такою думкою можна погодитися лише частково. Так, якщо послугою в цьому випадку вважати здійснення правосуддя на умовах законності та справедливості, то цілком логічно, що платник судового збору «замовляє» саме таку послугу. Особливо якщо виходити з публічного характеру вказаних відносин. З іншого боку, якщо вважати, що платник судового збору сплачує судовий збір за рішення на його користь, то в такому разі у законодавстві мав би бути передбачений механізм повернення судового збору платнику у разі отримання ним судового рішення, яке він не «замовляв». Однак норми чинного процесуального законодавства передбачають механізми повернення судового збору у разі не отримання «послуги» з правосуддя від держави, а не в разі отримання «послуги» іншої, аніж бажана платником. Такого підходу дотримуються інші науковці.

С. Е. Устюшенко у своїй статті зазначає, що судовий збір є платою за здійснення правосуддя та вчинення окремих процесуальних дій. Наявність такої оплати, з одного боку, сприяє фінансуванню судів і тому допомагає належному виконанню державою функції відправлення правосуддя, а з іншого – надає правосуддю матеріальної цінності. При цьому правосуддя не перетворюється на послугу, оскільки, заплативши судовий збір, особа все одно не здатна впливати на результат розгляду справи судом. Адже правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9 Рішення Конституційного суду України від 30.01.2003 у справі №1-12/2003 [10]). Плата за доступ до правосуддя не означає купівлі конкретного результату вирішення справи [12].

Отже, можна зробити висновок, що судовий збір це плата не за «послугу», як таку, а за доступ до правосуддя, забезпечення розгляду конкретної справи, оскільки для цього забезпечується не тільки технічне обладнання та приміщення, а насамперед інтелектуальний ресурс суддів, які, зі свого боку, мали детально ознайомитися з матеріалами справи та вирішити її.

 

 

Дослідження процесуальної дії «закриття провадження» у зв’язку з порушенням встановленої юрисдикції

 

Відповідно до ч. 2, 4 ст.414 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України): «порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 ЦПК України, є обов’язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги».

Законодавець визначає цю підставу як обов’язкову незалежно від результатів усіх процесуальних дій, вчинених судами, оскільки в цьому випадку порушення правил юрисдикції загальних судів означає, що суди, які вчиняли процесуальні дії, що привели до ухвалення оскаржуваного рішення, діяли не як суди у розумінні органу державної влади, що здійснює правосуддя. Усі процесуальні дії, вчинені судами у такому випадку не можуть визнаватися такими, що вчинені суб’єктами процесуальних правовідносин, наділених повноваженнями здійснювати правосуддя.

«У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору» [4].

Юрисдикція (лат. jurisdictio, від jus (juris) – право + dico проголошую) – це сукупність повноважень судів щодо розгляду і вирішення певного кола справ. Розмежування повноважень судів за їх юрисдикцією має не лише організаційне значення для побудови спеціалізованої системи судів, але й практичне значення для сторін у відповідних справах.

Порушення юрисдикції впливає, насамперед, на реалізацію права особи на судовий захист, оскільки суд, до якого вона звернулась, відмовляє у розгляді та вирішенні її вимог, отже захисту не забезпечує. Процесуально це відбувається шляхом відмови у відкритті провадження (відмови у прийняті позовної заяви) або закритті (припиненні) провадження у справі. Проте, наслідки цих процесуальних дій в різних видах процесу не збігаються [7].

На думку С. Я. Фурси, закриття провадження у справі – «це один із видів ускладнення цивільного судочинства, що полягає у закінченні провадження у справі без ухвалення судового рішення та неможливості його повторного відкриття в суді за тотожною заявою» [13, с. 655]. Тут варто додати: «та від тієї самої особи», адже закриття провадження у справі внаслідок відмови позивача від позову, не позбавляє права відповідача в цій справі звернутися до суду за вирішенням цього спору. «Хоча фактично кодекс після закриття провадження по справі забороняє позивачу звернутися до первісного відповідача до суду з тим самим позовом, провадження щодо якого вже було закрито, проте він не забороняє звернутися до суду з цим позовом відповідачу (уже у якості позивача) для вирішення цього спору у випадку, коли провадження по справі було закрито спочатку у зв’язку з відмовою позивача від позову» [17, с. 238].

Зі свого боку, В. М. Кравчук вказує, що закриття провадження у справі розкривається у доктрині цивільного процесуального права по-різному. На його думку, закриття провадження у справі – це «форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення, з огляду на виявлення, після відкриття провадження, обставин, з якими закон пов’язує неможливість судового розгляду справи» [8, с. 493].

Підстави закриття провадження поділяються на такі, які підтверджують:

1) неправомірність виникнення процесу;

2) неможливість його подальшого продовження;

3) недоцільність його продовження [8, с. 493].

Отже, закриття провадження у справі внаслідок порушення визначення юрисдикції унеможливлює розгляд такої судової справи в цьому суді загалом. У цьому разі йдеться про першу підставу, оскільки закриття провадження відбувається саме внаслідок неправомірності його виникнення, а отже неправомірними слід вважати усі процесуальні дії, вчинені у такому судовому провадженні.

Це фінальна точка після якої будь-який рух по конкретній судовій справі припиняється. Розглянути таку справу можна лише у межах іншої судової справи у суді належної юрисдикції, що становитиме повністю окремий процес та окремі процесуальні дії (сукупність дій).

З огляду на вищенаведене, варто з’ясувати особливості таких понять як «судова справа» й «матеріали справи», та їх відмінності.

Легальне визначення поняття «судова справа» закріплене в пп.1.2.1 п.1.2 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженому рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 №30: «судова справа – позовні заяви, скарги, матеріали кримінального провадження, подання та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, а також судові процесуальні документи, що виготовляються судом» [15]. Подібний «канцеляристський» погляд на поняття цивільної справи поділяє                         О.М. Чашин, який визначає цивільну справу як сукупність документів, що стосуються одного цивільно-правового спору, що розміщені в «окремій обгортці» [16, с. 12].

Проте таке розуміння судової справи не можна визнати  загальним, оскільки воно має спеціальне значення суто для потреб судового діловодства. В ЦПК України таке поняття позначається терміном «матеріали справи» (ч. 2 ст. 8, ч. 9 ст. 14, ч. 7 ст. 33 тощо), який точніше відображає його сутність.

Отже, суд не може направити справу на новий розгляд, оскільки, якщо розглядати наукові трактування поняття «справа», то законодавець має на увазі «матеріали справи», тобто сукупність документів, на підставі яких мав бути здійснений розгляд справи та супутні документі, додані під час знаходження справи (синонімічного відповідника «діла») на розгляді у суді.

Тож, що стосується продовження розгляду у суді іншої юрисдикції, то по-перше, закриття провадження – це закінчення розгляду справи через обставини, які унеможливлюють і унеможливлювали з самого початку (відкриття провадження у справі) розгляд справи у цьому суді.

По-друге, продовження розгляду справи у межах неналежної юрисдикції фактично суперечить зазначеним тезам про те, що однією з підстав закриття провадження є нелегітимність процесу: продовження розгляду справи означає, що усі дії вчинені у суді до закриття провадження є легітимними, правильними та доречними, не інакше. Саме в останньому випадку усі вчинені раніше дії у суді будуть мати юридичні наслідки. Однак у випадку неналежної юрисдикції суд не має повноважень продовжувати розгляд конкретної судової справи, провадження у такій справі має бути закрите. Лише після отримання матеріалів такої справи судом належної юрисдикції її буде розглянуто від початку, з усіма супутніми процесуальними діями, зокрема з перевіркою сплати судового збору за нову, окрему процесуальну дію – відкриття провадження.

 

Водночас слід врахувати також, що судовий збір, сплачений за подання позову до суду загальної юрисдикції є таким, що сплачений за здійснення правосуддя, вчинення процесуальних дій судами саме загальної юрисдикції. Тобто якщо судовий збір розглядати як плату за здійснення правосуддя, то сплачений він був за здійснення правосуддя саме у цивільній справі. У той час, як господарський суд при відкритті провадження у справі має перевірити сплату судового збору за здійснення процесуальних дій саме в межах господарського судочинства.

До того ж сплата судового збору за подання позову та інші дії в рамках судочинства, здійснюваного судами загальної юрисдикції та судами господарської чи адміністративної юрисдикцій регулюються різними нормами ст.4 Закону України «Про судовий збір». А тому в такому разі може відрізнятися ще й розмір судового збору, що сплачується за вчинення процесуальних дій в судах різної юрисдикції.

 

Враховуючи викладене, слід дійти висновків про те, що:

 

  1. Класичне застосування статті 7 Закону України «Про судовий збір» не відповідає змінам, що відбулися у процесуальних кодексах, у випадку закриття провадження (з зазначеними особливостями) оскільки судовий збір є платою не лише за фактичний перегляд рішення у справі. Направлення справи для продовження розгляду за належною юрисдикцією означає нікчемність усіх процесуальних дій, вчинених до закриття провадження у справі. А тому в такому разі неможливим є продовження розгляду справи по суті, а лише розгляд справи з самого початку.

 

  1. Питання щодо повернення судового збору стороні, сплаченого нею, до моменту ухвалення рішення по суті справи підлягає розгляду в будь-якому разі незалежно від подання та розгляду клопотання про спрямування справи на розгляд до суду іншої юрисдикції, оскільки у випадку закриття провадження у справі з підстави порушення правила юрисдикції усуває правомірність процесуальних дій, вчинених судом неналежної юрисдикції. А тому й судовий збір за такі процесуальні дії вважається таким, що сплачений безпідставно.

 

  1. Заява позивача, подана відповідно до ст. 256 ЦПК України, протягом 10 днів з дня отримання копії постанови про закриття провадження у справі з підстав, визначених п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України, не перешкоджає поверненню судового збору. Адже попередній розгляд справи та розгляд справи у суді належної юрисдикції – це різні процесуальні дії. У випадку закриття провадження у справі процесуальні дії щодо такої судової справи у суді неналежної юрисдикції вважаються такими, що вчинені не судом, а тому є нікчемними. Розгляд справи у суді належної юрисдикції це інші та окрема процесуальна дія, вчинені судом іншої юрисдикції. Такі дії мають бути оплачені відповідно до законодавства щодо сплати судового збору.

 

Член Науково-консультативної ради при ВС,

доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

Єфімов О. М.

07 березня 2024 року