Про повноваження судді, позбавленого повноважень

НАУКОВИЙ ВИСНОВОК

щодо права судді позбавленого повноважень до підписання повного тексту рішення на його підписання

 

м. Київ                                                       складено 20 червня 2024 року

І. Зміст запиту від 06.06.2024 № 247/0/26-24

Для наукового висновку щодо тлумачення та застосування норм права відповідно до п. п. 3.1., 3.2., 3.3. Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого постановою Пленуму Верховного Суду №1 від 02.02.2018 стосовно права судді позбавленого повноважень до підписання повного тексту рішення на його підписання поставлені наступні запитання:

 

  1. Чи має право суддя, який на час проголошення вступної та резолютивної частин судового рішення був повноважений для здійснення правосуддя, а на час складання повного тексту судового рішення відсторонений від здійснення правосуддя, підписувати повний текст судового рішення?
  2. Якщо відповідь на перше питання позитивна, то яким чином учасникам процесу без мотивів суду обґрунтовувати касаційну скаргу, а суду касаційної інстанції здійснити касаційне провадження?
  3. Якщо відповідь на перше питання негативна, то які процесуальні дії суду слід вчинити?

 

ІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

 

1) Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР;

2) Цивільно процесуальний кодекс України від 18.03.2004 №1618-IV;

3) Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII.

4) Кореляція наукових підходів щодо дефініції правосуддя / Л. Ватаманюк // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: Юридичні науки. – 2020. URL: https://science.lpnu.ua/sites/default/files/journal-paper/2020/sep/22116/8.pdf.

5) Кивалов С. В. Судова реформа в Україні: розчарування та надії. Одеса: Юридична література, 2010. 311 с.

6) Самохвалов В. П. Загальна теорія судової влади: системно-правові аспекти розвитку: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. України. Київ: Юстініан, 2010. 135 с.

7) Смокович М. Судова влада: місце в суспільстві та судовий контроль. Юридична Україна. 2012. № 10. С. 103–106.

8) Чернушенко А. В. Судова влада і судова система України. Судова апеляція. 2005. № 1. С. 15–16.

9) Гусаров К. В. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядках. Харків: Право, 2010. 352 с.

10) Щербанюк О. В. Становлення концепції судового права. Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2015. Т. 1. С. 157–160.

 

 

IІІ. Результати науково-правового дослідження

Цей науковий висновок побудований за наступним алгоритмом:

  1. Дослідження та правова природа поняття «правосуддя».
  2. Рішення у цивільній справі: ухвалення та проголошення.
  3. Висновки.

 

Дослідження та правова природа поняття «правосуддя»

Поняття «правосуддя» є предметом дослідження низки наукових розвідок. Практично всі науковці, які займаються вивченням судової діяльності, тією чи іншою мірою розглядають категорію «правосуддя».

Так, низка науковців вважає, що судова влада здійснює лише одну функцію. На думку В. Лазарєвої, такою функцією є судовий захист прав і свободи людини та громадянина, а формою реалізації судової влади – правосуддя, яке здійснюється шляхом конституційного, адміністративного, цивільного та кримінального судочинства. Водночас дослідниця згоджується з тим, що суд як орган судової влади виконує різні види діяльності, зокрема й судовий контроль. Останній цілком збігається із узвичаєним уявленням про правосуддя як форму здійснювання судової влади [4].

Аналогічної позиції дотримується й І. Петрухін, зауважуючи, що функції судової влади можуть визначатися і як її цілі [4].

Деякі вчені як єдину функцію судової влади виокремлюють саме правосуддя. С. Загайнова розмежовує функції судової влади на внутрішні та зовнішні, вважаючи основною і єдиною серед останніх саме правосуддя [4].

Вчені С. Ківалов, В. Самохвалов, М. Смокович теж визнають правосуддя як єдину функцію судової влади, проявом якої є здійснення судового контролю в його різних різновидах [5, с. 27; 6, с. 30; 7, с. 106].

На думку А. Чернушенко, у практичній площині суди теж здійснюють й інші функції (правоохоронну, правозахисну, виховну тощо), втім вони виконуються виключно у межах реалізації правосуддя [8, с. 15].

Певна частина вчених всю судову діяльність визначають як правосуддя. Зокрема, таку позицію обґрунтовує К. Гусаров, відзначаючи, що: «правосуддя – це основна та єдина діяльність судових органів, яка полягає у необмеженій судовій юрисдикції» [9, с. 21].

Цей вчений виокремлює такі функції правосуддя як: позовне провадження, контрольна функція, розгляд й вирішення справ у безспірному порядку, застосування до порушників процесуального закону заходів процесуальної відповідальності, тлумачення правових норм [9, с. 23–35].

О. Щербанюк, зауважує, що правосуддя як форма здійснювання судової влади є завше діяльністю. Носієм судової влади як галузі державної влади є лише суди, передбачені Конституцією та законами України. Тому, жодному іншому органу не можуть делегуватися функції щодо здійснення судової влади, відтак, не можуть претендувати й на функції органів правосуддя, а їх діяльність не є судочинством. Захист прав й законних інтересів громадян, юридичних осіб щодо безспірних питань забезпечують нотаріат, реєстраційні органи, однак вирішення ними цих правових проблем, на думку дослідниці, не є здійсненням правосуддя [10, с. 157].

Так, ч.1 ст.124 Конституції України декларує, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються [1].

Аналогічне положення містить і ст.5 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» [3]. Відповідно до якої, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Із аналізу наведених підходів висновується, що під правосуддям слід розуміти вирішення спорів про право, яким захищаються права і свободи суб’єктів права: на підставі закону, що відповідає принципам справедливості, рівності, свободи та гуманізму; на основі діяльності, яку здійснюють спеціальні органи державної влади, що уособлюють собою судову владу. Тож позбавлення судді повноважень на здійснення правосуддя позбавляє його права вчиняти будь-які процесуальні дії, що вчиняються в рамках правосуддя.

У теорії процесуального права правосуддя – це сукупність процесуальних дій, спрямованих на встановлення об’єктивної істини і застосування матеріального права.

Воно є важливою складовою справедливості в будь-якій суспільній системі. Це процес, який має за мету встановлення правдивих фактів, за якими здійснюється правове регулювання, а також реалізацію повноважень на застосування права. У сутності, правосуддя забезпечує рівність перед законом і гарантує справедливість при вирішенні судових справ.

 

Рішення у цивільній справі: ухвалення та проголошення, момент здійснення правосуддя

Застосування права є необхідним та ефективним механізмом для вирішення матеріально-правових спорів. Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем України.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами (ч.1 ст.18 ЦПК України) [2].

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

Згідно з ч.ч. 1, 2, 3, 4 ст.263 ЦПК України [2] судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) (ч.9 ст.10 ЦПК України) [2].

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч.5 ст.263 ЦПК України) [2].

Що до змісту рішення, то він закріплений ст.265 ЦПК України [2]. Так, рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин.

У вступній частині рішення зазначаються:

1) дата і місце його ухвалення;

2) найменування суду;

3) прізвище та ініціали судді або склад колегії суддів;

4) прізвище та ініціали секретаря судового засідання;

5) номер справи;

6) ім’я (найменування) сторін та інших учасників справи;

7) вимоги позивача;

8) прізвища та ініціали представників учасників справи.

В описовій частині рішення зазначаються:

1) стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача;

2) заяви, клопотання;

3) інші процесуальні дії у справі (забезпечення доказів, вжиття заходів забезпечення позову, зупинення і поновлення провадження тощо).

У мотивувальній частині рішення зазначаються:

1) фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;

2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення;

3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику;

4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду;

5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування;

6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

У резолютивній частині рішення зазначаються:

1) висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог;

2) розподіл судових витрат;

3) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження;

4) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб – громадян України;

У разі необхідності в резолютивній частині також вказується про:

1) порядок і строк виконання рішення;

2) надання відстрочення або розстрочення виконання рішення;

3) забезпечення виконання рішення;

4) повернення судового збору;

5) призначення судового засідання для вирішення питання про судові витрати, дату, час і місце його проведення; строк для подання стороною, за клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру понесених нею судових витрат;

6) дату складення повного судового рішення.

Згідно з положеннями ч.1 та ч.2 ст.259 ЦПК України [2] суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Рішення та постанови приймаються, складаються і підписуються в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу.

При цьому, ч.6 ст.259 ЦПК України [2] встановлено, що у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення (постанови) суду може бути відкладено на строк не більш як десять днів, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження – не більш як п’ять днів з дня закінчення розгляду справи.

З цього слід дійти висновку про те, що законодавець не ототожнює ухвалення судового рішення та складання його тексту. За процесуальною суттю правосуддя завершується ухваленням судового рішення. За формою – складанням його повного тексту.

Судове рішення, що містить вступну та резолютивну частини, має бути підписане всім складом суду і приєднане до справи.

Усі судові рішення викладаються письмово у паперовій та електронній формах (ч.8 ст.259 ЦПК України) [2].

Судові рішення викладаються в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, шляхом заповнення відповідних форм процесуальних документів, у порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів), та оприлюднюються в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів). На судове рішення, викладене в електронній формі, накладається кваліфікований електронний підпис судді (у разі колегіального розгляду – кваліфіковані електронні підписи всіх суддів, що входять до складу колегії).

Під час ухвалення судового рішення, перш ніж його проголосити, суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (ч.1 ст.264 ЦПК України) [2].

Отже, суд не може ухвалити рішення без відповіді на вказані питання. Ці відповіді складають мотивувальну частину рішення. Без формування у свідомості судді мотивів ухваленого рішення не можна вважати рішення ухваленим. Його просто не може існувати. Отже сам факт проголошення судового рішення, навіть якщо йдеться про проголошення його вступної та резолютивної частини, свідчить про існування мотивувальної частини рішення у свідомості судді. Тож на момент здійснення (завершення) процесу правосуддя рішення вже існує в повному обсязі усіх його чотирьох частин. Однак описова та мотивувальні частини в такому випадку можуть бути ще не оформлені відповідно до процесуального закону, проте це не значить, що вони ще не існують.

Правила проголошення судового рішення закріплені у ст.268 ЦПК України [2]. А саме, рішення суду проголошується у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи, публічно, крім випадків, встановлених ЦПК. Суд може проголосити лише вступну та резолютивну частини рішення суду. Тобто йдеться про процедура проголошення.

Слід акцентувати увагу на тому, що право суду проголосити лише вступну і резолютивну частину не пов’язано з тим, що описова і мотивувальна частина ще не існують. Суд не позбавлений повноважень проголосити вступну і резолютивну частину і в тому разі, коли повний текст рішення вже викладений у паперовій чи електронній формі.

Головуючий у судовому засіданні роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.

У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено – повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин рішення суд повідомляє, коли буде складено повне рішення.

Рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.

Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Таким чином, із наведеного вбачається, що мотивувальна частина формується ще до проголошення резолютивної частини рішення та існує де-факто у момент проголошення резолютивної частини. Складання повного тексту – це перенесення мотивувальної частини, що вже сформована, у відповідну процесуальну форму (повний текст). Після проголошення вступної і резолютивної частини суд вже не може змінити рішення.

З цієї точки зору складання повного тексту не відрізняється від виконання інших дій судом: внесення його у ЄДРСР, ЄСІТС, розсилка сторонам.

Положеннями ст.273 ЦПК України [2] визначено, що рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У відповідності до ст.354 ЦПК України [2], апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду – протягом п’ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно зі ст.390 ЦПК України [2] касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

За загальним правилом, рішення суду стає обов’язковим до виконання лише з моменту набрання ним законної сили.

Однак, із цього правила є виключення. Йдеться про негайне виконання судового рішення, яке полягає в тому, що його виконують не з часу набуття ним законної сили, а негайно з часу його проголошення у судовому засіданні, що забезпечує швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави.

Питання про негайне виконання рішення судом вирішується при ухваленні рішення. Так, у відповідності до ст.430 ЦПК України [2] суд допускає негайне виконання рішень у справах про:

1) стягнення аліментів – у межах суми платежу за один місяць;

2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць;

3) відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, – у межах суми стягнення за один місяць;

4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;

5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;

6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;

61) розкриття особою, визначеною пунктами 1-3 частини першої статті 134 Закону України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки», інформації, що становить професійну таємницю на ринках капіталу та організованих товарних ринках, щодо юридичної або фізичної особи;

7) примусову госпіталізацію чи продовження строку примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу;

8) встановлення факту народження або смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства;

9) надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку;

10) видачу або продовження обмежувального припису.

Отже, процесуально значимим є проголошення судового рішення:

– цей момент є початком перебігу строку на його оскарження (загальне правило);

– з цього моменту воно у певних випадках підлягає негайному виконанню;

– в цей момент досягається мета правосуддя і воно вважається таким, що здійснено;

– у цей момент реалізується юридична заінтересованість учасників справи: у процесуальній площині учасник справи отримує рішення на свою користь, у матеріально-правовій – отримує захист свого права у відповідний спосіб. Складання ж повного тексту судового рішення для такого учасника означає пояснення мотивів, з яких суд вчинив правосуддя у той спосіб, в який він його вчинив.

Проголошення вступної і резолютивної частини – виняток із загального правила правосуддя, який має за мету скоротити час перебування суду в нарадчій кімнаті, скоротити витрати на процесуальні засоби, уникнути затягування процесу, перешкоджання розгляду інших справ, надає змогу суду виготовити більш якісне рішення, оскільки буде час ретельно обміркувати його викладення.

Попри те, що це виключення з правила, виготовлення повного тексту розпочинає перебіг строку на оскарження, а тому права учасників не порушуються.

Подання апеляційної чи касаційної скарги на коротке рішення – є нелогічним та передчасним, оскільки скаржник не знає мотивувальної частини. Для цього й передбачене це виключення. Але це не спростовує існування загального правила.

Без повного тексту рішення сторонам достоменно не може бути відомо про наявність чи відсутніть в ухваленому рішенні порушень норм матеріального чи процесуального права. Адже, висновки за результатами розгляду справи з посиланням на норми права, якими керувався суд зазначаються саме у мотивувальній частині рішення.

Через те, без мотивувальної частини рішення сторони не зможуть дізнатися чи правильно суд застосував ту чи іншу норму права, відповідно не зможуть і реалізувати своє право на оскарження.

 

Відтак, суддя, який на час проголошення вступної та резолютивної частин судового рішення був повноважений для здійснення правосуддя, має право підписувати повний текст судового рішення навіть у разі відсторонення від здійснення правосуддя на час складання повного тексту. Відсторонення від здійснення правосуддя не позбавляє суддю права підписувати вже ухвалене судове рішення, оскільки правосуддя вважається завершеним саме на момент проголошення резолютивної частини судового рішення.

 

Враховуючи викладене, слід дійти до висновку про те, що:

  1. Суддя, позбавлений повноважень до підписання повного тексту рішення, має право його підписувати, оскільки мотивувальна частина була сформована у момент, коли суддя мав такі повноваження. Складання повного тексту не можна вважати процесуальною дією, оскільки вона не є підставою виникнення процесуальних прав і обов’язків для учасників. З цим моментом пов’язаний початок перебігу процесуального строку, проте права пов’язані з моментом проголошення рішення. Права і обов’язки пов’язані із проголошеним рішенням. Повне рішення – це відстрочка їх реалізації, а не виникнення.
  2. У такому разі слід вважати, що мотиви існують. Вони викладені в повному тексті рішенні.
  3. Якщо би відповідь була негативною, то процесуально потрібно було би здійснювати заміну судді і, дотримуючись принципу безпосередності, повертатися на стадію відкриття провадження у справі.

 

 

Член Науково-консультативної ради при ВС,

доктор філософії права (к.ю.н.), доцент

 

Єфімов О. М.

20 червня 2024 року