Опубліковано в ЗСЗ “Від собівартості до звичайної ціни” випуск 12, 2012 рік, стор.163-167

Нормативна база

ГКУ

Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV

ГПКУ

Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. № 1798-XII

ЦКУ

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV

ПКУ

Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI

Закон про ціни

Закон України від 21.06.2010 р. № 5007-VI «Про ціни і ціноутворення»

 

«Справедлива ціна – це ціна, яка дозволяє відшкодувати витрати»

Фома Аквінський

Ціна – це кількість грошей, в обмін на які продавець готовий передати, тобто продати, одиницю товару. Зазвичай, ми вживаємо поняття «ціна товару» як синонім поняття «вартість товару».

Вступаючи у цивільно-правові відносини, укладаючи цивільно-правовий чи господарський договір, ми, зазвичай, щось купуємо чи щось продаємо, тобто обмінюємо щось непотрібне нам на щось нам потрібне за допомогою грошового еквіваленту.

Аристотель вважав ціну категорією обміну надлишків. І дійсно, ми погоджуємося продати лише те, що нам потрібно менше, ніж гроші. А кількість останніх ми визначаємо в залежності від того, наскільки ми оцінюємо потребу в грошах, необхідних нам для того, щоб купити щось потрібніше за продане. Якщо у мене є сир, а мені потрібен хліб, то я продаю частину сиру, без якої можу обійтися, а на виручену суму купую потрібний мені хліб. Таким чином я позбавляюся від залишків сиру. То ж логічною є думка Аристотеля про надлишки.

Засади розумності і справедливості у ЦКУ.

У ст.3 ЦКУ справедливість, добросовісність та розумність передбачені у якості загальних засад цивільного законодавства. Очевидно, саме ці засади і є тим фактором, який впливає на визначення ціни, за яку ми готові щось продати чи купити. Саме ці засади й зробили можливим застосування у чинному ЦКУ, на відміну від Цивільного кодексу ще радянського зразка, таких понять як «звичайна» та «розумна» ціна.

Зазвичай, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін (ст.632 ЦКУ). У ст.180 ГКУ ціна зазначена однією з істотних умов господарського договору, який вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Отже, відсутність ціни у господарському договорі є підставою вважати його неукладеним.

ЦКУ до відсутності ціни ставиться лояльніше і припускає, що ціна може бути й не встановлена і не визначена виходячи з умов договору. Ціна є не встановленою у тому разі:

–         коли в договорі відсутня конкретна цифра, яка характеризує вартість товару, роботи чи послуги, які мають бути оплаченими;

–         коли неможливо визначити ціну, виходячи з умов договору. Це означає відсутність передбаченого договором механізму, за допомогою якого третя особа могла би визначити, скільки коштує той чи інший товар, робота, послуга. Наприклад, покупець і продавець можуть домовитися про те, що ціна на товар, який є предметом договору купівлі-продажу (наприклад, масло вершкове), є аналогічною ціні, за якою у день передачі цього товару його можна придбати у супермаркеті, розташованому за конкретною адресою. У такому разі для визначення ціни товару за договором достатньо знати ціну цього товару у вказаному супермаркеті.

Момент визначення звичайної ціни.

Якщо ціна не встановлена і її визначити неможливо, застосовується звичайна ціна, що склалася на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Досить важливим є саме момент, на який встановлюється така звичайна ціна. Не логічним було би вважати, що сторони погодили ціну, яка може скластися у майбутньому на момент виконання договору, якщо такий момент відрізняється суттєво від моменту укладення цього договору. З точки зору засад розумності слід стверджувати, що розум може враховувати ту ціну, яка існує саме на момент укладення договору. Прогнозна ж ціна підвладна об’єктивним подіям та обставинам майбутнього, а не теперішнього часу. Це значить, що тут продавець і покупець можуть не вгадати з майбутньою ціною, що може призвести до виникнення спору між ними. Усунути цей спір можна буде лише шляхом доведення того факту, що і продавець і покупець могли спрогнозувати таку нову ціну. А це вже занадто суб’єктивно для того, щоб суд чи хтось інший узяв на себе відповідальність твердити, наприклад таке: «На момент укладення договору купівлі-продажу масла вершкового масла у листопаді 2012 року, сторони мали можливість спрогнозувати його ціну на момент виконання договору у листопаді 2013 року». Щоб усунути можливість такого суб’єктивного підходу до вирішення потенційної конфліктної ситуації, законодавець встановив момент, на який застосовується звичайна ціна, а саме момент укладення договору. При цьому ціна майбутнього має бути не звичайною, а розумною.

Звичайна та розумна ціна. У чому відмінність?

ЦКУ застосовує два поняття для встановлення ціни, коли її немає у договорі ані у вигляді конкретної цифри, ані у вигляді механізму її визначення. Це «звичайна» та «розумна» ціна. Для того, аби зрозуміти відмінність між цими поняттями слід прослідкувати, в яких випадках ЦКУ говорить про звичайну, а в яких – про розумну ціну.

Так відповідно до ст.582 ЦКУ при заставі майна таке майно має бути оціненим. Така оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.

Згідно із ст.691 ЦКУ покупець зобов’язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, – за звичайно ціною, яка має бути визначена відповідно до ст.632 ЦКУ.

У договорі підряду визначається або ціна роботи, або способи її визначення. Якщо ж ані перше, ані друге у договорі підряду не встановлено, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами (ст.843 ЦКУ). Така звичайна ціна має включати у себе відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу.

За договором доручення повірений має право на плату за виконання свого обов’язку, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо ж у договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, така плата виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ст.1002 ЦКУ). Аналогічним чином визначається й комісійна плата, яку комітент повинен виплатити комісіонерові, якщо договором комісії її розмір не визначений. У цьому разі вона виплачується після виконання договору комісії, виходячи із звичайних цін за такі послуги (ст.1013 ЦКУ).

За користування коштами, що знаходяться на банківському рахунку клієнта, банк має сплачувати проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Розмір таких процентів має бути встановлений договором. Якщо ж відповідні умови не встановлені договором, розмір процентів має бути таким, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу (ст.1070 ЦКУ).

Розумна ціна чи розумна плата передбачена у ЦКУ щодо інших відносин. Так відповідно до ст. 874 ЦКУ у разі нез’явлення замовника за договором побутового підряду за одержанням виконаної роботи або іншого ухилення замовника від її прийняття, підрядник має право, письмово попередивши замовника, зі спливом двох місяців від дня такого попередження, продати предмет договору за розумну ціну, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести у депозит нотаріуса, нотаріальної контори на ім’я замовника.

Згідно зі ст.903 ЦКУ, якщо договором про надання послуг передбачено їх надання за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. Такий самий обов’язок замовника – виплатити виконавцеві плату в повному обсязі – виникає і в тому разі, якщо договір про надання послуг виконати неможливо з вини самого замовника. Якщо причиною такої неможливості виконати договір про надання послуг не є ані вина замовника, ані вина виконавця (тобто є якась інша об’єктивна обставина, настання якої не залежить від виконавця чи від замовника), то замовник зобов’язаний виплатити виконавцеві розумну плату.

За перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо ж розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата (ст.916 ЦКУ). Аналогічним чином визначається розмір плати експедиторові, якщо він не встановлений договором транспортного експедирування. У цьому разі клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату (ст.916 ЦКУ).

Проаналізувавши норми ЦКУ, в яких йдеться про звичайні та про розумні ціни, можна виокремити критерій, який ЦКУ передбачає для звичайних цін і не встановлює для цін розумних: момент, на який вони визначаються. Як було вже зазначено раніше, моментом, на який визначаються звичайні ціни, є момент укладення договору. Про момент визначення розумних цін ЦКУ мовчить. Можна виділити три причини, з яких ЦКУ у вказаних відносинах застосовує розумні, а не звичайні ціни.

Перша причина полягає у тому, що ціна певного товару є істотною умовою договору, про яку сторони мають або домовитися, або мати уяву на момент укладення договору. Так, укладаючи договір побутового підряду, підрядник і замовник не передбачають можливість розвитку подій, коли замовник відмовляється отримати замовлене. У такому разі підрядник має право продати виготовлену річ замовника, а виручені кошти утримати на оплату власних послуг.

Друга причина полягає у складному характері формування вартості послуг. Так вартість послуг з перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, якщо вона не обумовлена сторонами на момент укладення відповідного договору, на момент виконання цього договору може істотно відрізнятися від вартості на момент його укладення. Застосування у цьому разі звичайної ціни може бути порушенням засад справедливості і розумності, так як звичайна ціна на момент укладення договору може суттєво відрізнятися від реальної суми витрат на його виконання перевізником. Аналогічним чином слід розглядати і вартість плати експедиторові, якщо її розмір не встановлений договором транспортного експедирування. В обох випадках ЦКУ говорить не про звичайну ціну, що визначається на момент укладення договору, а про розумну плату.

Третя причина – факт ненадання послуг взагалі. Так виконавець за договором про надання послуг міг понести певні витрати часу чи навіть коштів для підготовки до надання послуг: наприклад, репетитор міг підготувати певний навчальний матеріал. Якщо ж ненадання послуг спричинено не виною замовника (відмовився, не захотів, передумав…), то ЦКУ говорить про розумну плату, навіть у тому разі, коли вартість таких послуг передбачена відповідним договором.

На те, що звичайна ціна відрізняється від розумної вказує і звичайне право. Відповідно до п.5.7. Принципів міжнародних комерційних договорів (Принципів УНІДРУА), якщо в договорі не встановлюється ціна чи не передбачається порядок її визначення, вважається, що сторони, за відсутності будь-якої вказівки про інше, розуміють посилання на ціну, яка у момент укладення договору звичайно стягувалася за таке виконання у порівнюваних обставинах у відповідній галузі підприємницької діяльності, або, якщо така ціна відсутня, то посилання на розумну ціну. З точки зору Принципів УНІДРУА розумна ціна це така ціна, яка застосовується у разі неможливості застосування звичайної ціни, тобто є менш об’єктивною у порівнянні з нею.

Таким чином, головною відмінністю розумних цін від звичайних цін є застосування розумних цін на момент у часі, відмінний від моменту укладення договору, спричинений необхідністю дотримання засад справедливості та розумності та неможливістю застосування звичайних цін.

Інші підстави застосування цін, відмінних від звичайних та розумних.

Окрім прямого застосування понять «звичайна» ціна чи «розумна» ЦКУ містить й інші способи визначення ціни, коли сторонами в договорі не вказана ані сама ціна, ані механізм її визначення. Так, відповідно до ст.762 ЦКУ за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо ж розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

А відповідно до ст.1232 ЦКУ спадкоємці зобов’язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Тобто не усі понесені витрати, а лише ті, які можна вважати розумними. У цьому разі, знову ж таки, вплив на визначення витрат до відшкодування мають засади справедливості та розумності.

Інше законодавство про ціни.

ЦКУ не є єдиним нормативним актом, яким визначено порядок формування та застосування цін. Як уже було вказано раніше, відповідно до ст.180 ГКУ господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціною відповідно до ГКУ є виражений у грошовій формі еквівалент одиниці товару (продукції, робіт, послуг, матеріально-технічних ресурсів, майнових та немайнових прав), що підлягає продажу (реалізації), який повинен застосовуватися як тариф, розмір плати, ставки або збору, крім ставок і зборів, що використовуються в системі оподаткування.

Відповідно до ст.192 ГКУ політика ціноутворення, порядок встановлення та застосування цін, повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо встановлення та регулювання цін, а також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються законом про ціни і ціноутворення, іншими законодавчими актами.

Ст.10 Закону про ціни передбачає використання суб’єктами господарювання під час провадження господарської діяльності вільних та державних регульованих цін. Якщо державні регульовані ціни виключають можливість застосування звичайних чи розумних цін, то застосування вільних цін допускає можливість використання у відносинах як звичайних, так і розумних цін. Відповідно до ст.11 Закону про ціни вільні ціни встановлюються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Звичай, як джерело прав для застосування звичайної чи розумної ціни.

Відповідно до ст.7 ЦКУ цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Якщо звичай визнаний господарським судом загальновідомим на підставі частини першої ст.35 ГПКУ, він застосовується судом і не потребує доказування. В іншому випадку наявність звичаю, його застосування у певній сфері цивільних відносин, на певній території тощо, згідно зі ст.33 ГПКУ, повинна довести сторона, яка посилається на звичай як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до абзацу третього частини першої ст.7 ЦКУ звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Одним із документів, що застосовуються в Україні, в яких зафіксовані звичаї ділового обороту, є Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА) у редакції 1994[1]. Про застосування цих Принципів в Україні вказує Вищий господарський суд України в Інформаційному листі від 07.04.2008 р. № 01-8/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України».

Відповідно до преамбули Принципів УНІДРУА вони підлягають застосуванню у випадку, коли сторони погодились, що їх договір регулюватиметься цими Принципами. Вони застосовуються також і тоді, коли сторони погодились, що їх договір регулюватиметься «загальними принципами права», «lex mercatoria» чи аналогічними положеннями. Окрім названого Принципи УНІДРУА можуть слугувати моделлю для національного і міжнародного законодавства.

Пунктом 5.7. Принципів УНІДРУА врегульовано порядок визначення ціни договору. Відповідно до нього якщо у договорі не встановлено ціну і не передбачено порядок її визначення, вважається, що сторони, за відсутності будь-якого застереження про інше, розуміють посилання на ціну, яка у момент укладення договору зазвичай стягувалася за таке виконання у співставних обставинах у відповідній галузі підприємницької діяльності. Тобто йдеться про звичайну ціну.

Відповідно до Принципів УНІДРУА розумна ціна має бути застосована у таких випадках:

• у разі відсутності звичайної ціни;
• коли сторони погодилися, що визначатиме ціну одна із них, тобто одна сторона договору, і якщо така визначена однією стороною ціна є явно нерозумною;
• коли сторони погодили право третьої особи визначити таку ціну, та ця третя особа не може чи не бажає цього робити.

Щодо механізму визначення розумної ціни слід мати на увазі, що коли ціна має бути встановлена шляхом посилання на фактори, які не існують чи припинили своє існування, чи не можуть бути встановлені, замість них мають розглядатися фактори, які є найближчим їх еквівалентом. Наприклад, сторони погодили, що ціна на масло вершкове за договором між ними є аналогічною ціні масла вершкового походженням з Фінляндії, що реалізується у найближчому територіально супермаркеті. Та якщо у найближчому супермаркеті масло вершкове фінського походження не продається, то може застосуватися ціна масла вершкового фінського походження, що реалізується у другому за територіальною наближеністю супермаркеті. А якщо масла вершкового фінського походження у найближчих супермаркетах знайти не вдалося, то може бути застосована ціна масла вершкового, виробленого у Швеції, наприклад.

Судова практика застосування звичайних цін.

Звичайна ціна знайшла своє відображення і в судовій практиці. Так відповідно до ст.216 ЦКУ недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Недійсним правочин може визнати суд. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. У теорії права таке повернення сторін недійсного договору до первісного стану має назву «реституція», яка походить з латині.

У п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» наголошено на тому, що «судам слід враховувати, що в разі застосування реституції за недійсним договором, у якому не встановлена вартість майна і вона не може бути визначена виходячи з його умов, вартість майна визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на момент укладення договору (частина четверта статті 632 ЦКУ)».

Звичайна ціна застосовується у тих випадках, коли вона не може бути визначена відповідно до умов договору. Якщо ж у договорі обумовлено хоча б якийсь механізм визначення ціни, має застосовуватися цей механізм для встановлення ціни. Наприклад, у Постанові Вищого господарського суду України від 10.01.2007 р. у справі № 12/236-06-6063 зазначено таке: «Господарським судом першої та апеляційної інстанцій встановлено, що всупереч вимогам, викладеним у абз. 3 п. 7.4 Договору та п. 26 розділу 1 Збірника тарифів, сторони не досягли домовленості щодо ціни робіт по переведенню стрілок з огляду на що, та враховуючи приписи ст. 173, 189 ГК України, господарський суд першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано відмовили в задоволенні позову, оскільки у зміст зобов’язань відповідача за Договором входить оплата виконаних позивачем робіт за ціною, яка визначається саме за погодженням сторін у Договорі, чого в дійсності не відбулось. З цих же підстав посилання позивача на ч. 4 ст. 632 ЦК України колегія вважає помилковими, оскільки відповідно до приписів зазначеної норми права ціна у договорі визначається виходячи із звичайних цін, якщо вона не встановлена і не може бути визначена виходячи з умов договору, однак в даному випадку, зважаючи, що ціна в Договорі не встановлена, її визначення все ж можливо шляхом погодження сторонами, що і передбачено умовами Договору (п. 7.4)». Тобто умова договору про те, що ціна має бути визначена за погодженням сторін може унеможливити застосування звичайних чи розумних цін. То ж варто мати на увазі, застерігаючи саме такий механізм погодження ціни.

ПКУ про механізм визначення звичайних цін.

Зрозуміло, що передусім у разі виникнення потреби у застосуванні звичайної ціни у цивільних та господарських правовідносинах варто виходити із положень ЦКУ, ГКУ, Принципів УНІДРУА та інших норм, що регулюють приватноправові відносини. Однак, якщо зазначені норми приватного права не допоможуть, сторони, суд, чи інші суб’єкти приватноправових відносин можуть за аналогією застосувати публічне право, яке у даному випадку може бути закріплене у нормах податкового законодавства. Так згідно з пп.14.1.71. п.14.1. ст.14 ПКУ звичайна ціна – це ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено ПКУ. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін. Якщо зворотне доведено, то слід застосовувати спеціальні положення ст.39 ПКУ.

Методами визначення звичайної ціни у тих випадках, коли таке визначення є обов’язковим відповідно до положень ПКУ, є такі методи:

1. застосування порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу);
2. застосування ціни перепродажу;
3. метод «витрати плюс»;
4. метод розподілення прибутку;
5. метод чистого прибутку.

При застосуванні вказаних методів необхідним є використання певної інформації про ціни. Щодо такої інформації ПКУ встановлює обмеження: використовувати можна лише інформацію про ціни в операціях, по-перше, між непов’язаними особами, а по-друге, у співставних умовах на відповідному ринку товарів (робіт, послуг). Співставними визнаються ті умови, відмінність між якими не впливає істотно на ціни, які отримуються в результаті застосування зазначених методів визначення звичайних цін. Якщо з дотриманням вказаних умов отримати необхідну інформацію неможливо, звичайна ціна може бути визначена виходячи з результатів незалежної оцінки майна та майнових прав, яка проводиться суб’єктом оціночної діяльності відповідно до Закону України від 12.07.2001 р. № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

Інформація, що може бути використана для визначення звичайних цін на товари (роботи, послуги), має бути отримана з певного переліку джерел, встановленого ПКУ. Такими джерелами інформації є:

1. статистичні дані державних органів і установ;
2. ціни спеціалізованих аукціонів з торгівлі окремими видами продукції, біржові котирування;
3. довідкові ціни спеціалізованих комерційних видань та публікацій, у тому числі електронних та інших банків даних;
4. звіти та довідки відділів з економічних питань у складі дипломатичних представництв України за кордоном;
5. інші інформаційні джерела, що визнаються офіційними в установленому порядку.

Таким чином, наведені вище норми ПКУ можуть цілком бути застосовані для визначення звичайної чи розумної ціни у цивільно-правових чи господарських відносинах.

При цьому можна говорити про аналогію законодавства чи навіть про аналогію права. Відповідно до ст.8 ЦКУ, якщо цивільні відносини не врегульовані ЦКУ, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами ПКУ, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

У випадку застосування механізму визначення звичайної ціни, закріпленого у ст.39 ПКУ, можна сперечатися щодо того, чи дійсно таке застосування є аналогією закону чи аналогією права і про те, чи правомірною є така аналогія. Якщо ж ставити за мету усунення такого спору, можна просто застосовувати зазначений механізм визначення звичайної ціни, не згадуючи при цьому ані аналогію закону чи права, ані те, що цей механізм закріплено нормами ПКУ.