Якось мене запросили в гості друзі, які повернулися з подорожі. І от, коли дійшов час до перегляду фотографій, зрозумів, що мені не дуже цікаво. Спочатку було нібито цікаво, а потім нецікаво. А друзі при цьому смакували кожне фото, приправляючи його коментарями про те, де це було і що при цьому сталося. А фотографій було багато.
Вирішив покопатися у своїх враженнях та відчуттях і дійшов до того, що їх просто немає. Тому що їздили вони у подорож без мене. І їхні фото ніяких емоцій у мене не викликали.
Для людини зроблені нею фотографії уміщують у собі з одного боку інформацію про те місце, де зроблено фото, а з іншого боку, емоції або принаймні спогади про них, пов’язані з конкретною фотографією. Той, кому таке фото показують, отримує лише інформацію. Насичення інформацією відбувається набагато швидше, ніж насичення емоціями. То ж і нудиться такий глядач. І таке буває дуже часто. Просто зверніть увагу на людей, яким Ви вирішили показати пару сотень фото з Вашої подорожі.
Усвідомивши це, я показую фотографії лише тому, хто про це прямо просить, та й то не усі фото показую. Сам не запитую про бажання подивитися фото. Запитання про те, чи хоче Ваш знайомий подивитися Ваші фото, назвати коректним не можу. Відповідь на нього (здогадатися, яка ця відповідь буде, не важко) не завжди означатиме бажання подивитися фотографії. То ж уявіть собі, яке задоволення отримує людина від перегляду Ваших фото, якщо вона погодилася це зробити лише тому, що не хотіла образити Вас.
Зазвичай, я показую лише маленьку частину фотографій. Лише ті, які, на мою думку, найяскравіші.
То ж бажаю Вам затишного перегляду своїх фотографій!