У більшості випадків я не запитую, чому людина вчинила ту чи іншу дію. Мене не цікавить причина цієї дії, тому, що, на мою думку, причин у наших дій дві: страх або любов. Якщо я себе не примушую робити щось, то я це щось робити люблю. Якщо ж примушую, покладаючись на силу волі, то причиною моїх вчинків є страх. Страх неотримання або втрати чогось. Якби я любив ходити до школи, то навряд чи я так сильно чекав би канікул. Але я туди ходив, оскільки нам казали: «Ученье – свет, а не ученье – чуть свет и на работу». Я розумів, що мені треба вчитися, аби потім я міг заробляти на життя знаннями, отриманими у школі, інституті… І при цьому чекав канікули.

Мною керував страх того, що, не отримавши певних знань у школі, я міг не отримувати певних доходів у майбутньому.

Отримавши знання, я почав ходити на роботу знову ж таки зі страху. Я боявся туди не ходити, бо мені би не заплатили і я не зміг би фізично жити, не купуючи продукти і речі. Принаймні тоді я так думав.

Якось зустрів у ліфті сусідку, яка сказала, що не хоче йти на роботу, але треба. Мені її стало жалко, бо так жити я не зміг би довго. Хіба ж можна 5 днів на тиждень себе примушувати робити те, що треба, і лише два дні на тиждень робити те, що хочеш.

Якщо у будні Ви встаєте з ліжка о 6-30, а у неділю о 10-30, і Вам більше до вподоби неділя ніж будні, то вставати о 6-30 Ви себе примушуєте. А хіба можна любити те, до чого себе змушуєш? Якщо Вам неділя подобається тому, що не треба йти на роботу, то хіба Ви любите свою роботу? Якщо на роботі Ви виконуєте свої обов’язки для того, щоб сподобатися клієнтам, покупцям чи керівництву, то Ви не любите свою роботу, хоча й виконуєте її чесно.

Якби Вам поставили діагноз: «Залишилось жити два тижні», чи змінили б Ви своє життя? Якщо відповідь «так», то те життя, яке Ви ведете, Вас не влаштовує, а Ваші вчинки спричинені страхом не отримати те, заради чого Ви живете і працюєте, Ваші вчинки спричинені не любов’ю.

Вибачте, що Вам це написав!