Багато разів зустрічав спроби пояснити, що таке любов і багато разів чогось не вистачало у тих поясненнях. Зустрічав думку про те, що пояснити, що є любов неможливо, проте можливо пояснити, що не є любов.

Те, про що співають у багатьох піснях, показують у багатьох мелодрамах, серіалах, і називають любов’ю, як на мене, як раз і є те, що любов’ю назвати неможна. Наприклад, якщо я когось люблю і хочу, щоб ця людина була моєю, була завжди при мені, щоб я її завжди міг бачити, чути, доторкнутися, тримати і не відпускати від себе. Якщо ж я когось люблю і цей хтось є щасливим без мене, то моя любов перетворюється у нещастя, у «безответную любовь». І відбувається це лише тому, що я не маю фізичного контакту з предметом моєї любові. От я і змушую об’єкт моєї любові робити те, що мені хочеться.

Виходить, що те, що люди, зазвичай називають любов’ю, насправді ж є сама звичайна нелюбов, бо в результаті ми пригнічуємо предмет нашої любові своєю присутністю, нав’язуємо тому, кого любимо, себе, свою особу. То хіба ж це любов? Хай навіть вона взаємна, усе одно пригнічення, хоча і взаємне.

У «Мистецтві любити» Еріх Фромм вказував на те, що більшість людей боїться любові, оскільки боїться втратити свободу. Якщо говорити про поняття любові, яке сприймає більшість, то так воно і є: одностороннє чи взаємне пригнічення. Справжня ж любов, на думку Еріха Фромма означає найвищий розвиток свободи.

Коли я дійсно когось люблю, я не можу його обмежувати собою, нав’язувати йому себе. Якщо ж я це роблю, то, насправді, я не люблю.