Опубліковано в газеті “Бухгалтерія” № 6 (1045), 11 лютого 2013 року, стор.7-9

«Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать»

Иван Крылов, басня «Волк и ягненок»

Правове регулювання правовідносин – це своєрідні правила гри. Якщо йдеться про правовідносини у сфері регулювання приватного права (цивільного), то тут, вчиняючи правочин, сторони самі вирішують, вчиняти його чи ні, та на яких умовах.

Якщо ж говорити про правовідносини у сфері публічного права, то тут правила гри встановлює держава, сама та одноособово, і усі інші можуть грати лише за цими правилами, або не грати взагалі. Наприклад, підприємство отримало прибуток. Очевидно, що воно має сплатити податок з нього за правилами, встановленими державою. В протилежному випадку не варто заробляти прибуток взагалі. Але й тут держава не в програші, бо «квиток» на вихід із гри теж не безкоштовний.

Наша держава, як той гравець, який завжди хоче виграти. Принаймні у податковій сфері. І шлях у неї до цього не складний: треба спочатку затягнути усіх у гру, а потім швидко змінити правила, користуючись правом на таку зміну. Це все одно, що один картяр роздав карти перед грою, а потім подивився у свої і зрозумів, що за правилами, ним же встановленими, виграти йому не вдасться. То ж він швиденько ці правила змінює так, щоб обов’язково виграти, а у своїх супротивників відібрати навіть ілюзію виграшу.

Головна проблема для держави у публічних правовідносинах така: постійно змінюючи правила, можна заплутатися так, що контроль за усіма правилами водночас буде втрачено. А там, де контроль втрачено, виникає «прогалина» у правилах. І гравці, спритніші за державу, можуть чесно за її ж правилами у неї ж виграти. Принаймні, не програти там, де програш закладено у самі правила. А тепер, безпосередньо до справи!

Приклад у тему

До 1 січня 2013 року правилами податкового законодавства була закріплена сплата податку на прибуток, який обраховувався лише за результатами відповідного податкового періоду. Але, порахувавши, що таким чином держава може програти і отримати цього податку менше, ніж їй того хотілося б, законодавець вирішив так змінити правила податкової гри, щоб держава виграла, принаймні, не менше, ніж у минулому році.

І от з 1 січня 2013 року запроваджено авансові внески з податку на прибуток[1]. Для того, щоб «живі» гроші опинилися в бюджеті якнайшвидше, при розрахунку авансових внесків законодавець навіть погодився на обчислення їх у мінімальному розмірі (спираючись на  минулорічні показники). Мабуть усвідомив, що, граючи за старими правилами, виграшу не бачити, як власних вух без дзеркала. Іншими словами держава виграє, якщо авансу з податку на прибуток отримає не менше, ніж назбирала цього податку за минулий рік. Саме для цього і правила гри змінено: відповідно до п.57.1. ст.57 ПКУ[2] «платники податку на прибуток щомісяця сплачують авансовий внесок з податку на прибуток у порядку і в строки, які встановлені для місячного податкового періоду, у розмірі не менше 1/12 нарахованої до сплати суми податку за попередній звітний (податковий) рік без подання податкової декларації».

Вже загальновідомо, що для проформи на податкове «поле» для гри за новими правилами законодавець вивів певне коло нецікавих державі «гравців-статистів», які бюджетно-доходної «погоди» не роблять: новостворених платників податку, виробників сільськогосподарської продукції, неприбуткові установи (організації) та платників податків, у яких доходи, що враховуються при визначенні об’єкта оподаткування, за останній річний звітний податковий період не перевищують 10 мільйонів гривень.

Також законодавець дозволив перейти у «гравці-статисти» і тим платникам податку, яким «повезло», і вони «випадково» потрапили у коло платників авансових внесків. В тому ж п.57.1.ст.57 ПКУ читаємо: «у разі якщо платник податку, який сплачує авансовий внесок, за підсумками першого кварталу звітного (податкового) року не отримав прибуток або отримав збиток, він має право подати податкову декларацію та фінансову звітність за перший квартал. Такий платник податку авансових внесків у другому – четвертому кварталах звітного (податкового) року не здійснює…». Але для того, щоб довести статус «везунчика», який вийшов на прибуток у 2012 році, йому треба «програти» у першому ж кварталі, тобто спрацювати у збиток, або хоча би без прибутку. Отже, щоб зіграти по правилах, які видумав законодавець для якнайшвидшого поповнення бюджету, прибутковому гравцю у I кварталі 2013 року усе ж доведеться заплатити податок авансом. Можливо, це той мінімальний виграш, на який держава також згодна стосовно «випадкових гравців». Не усі ж кинуться у «збиткову» діяльність: хтось не захоче, а хтось просто не зможе.

А хто взагалі грати не хоче, передумав? Про них забули?

У вищевказаному переліку «гравців-статистів» немає й тих платників податків, які взагалі вирішили вийти з гри: їх держава не сприймає як існуючий клас. Наприклад, платник податку на прибуток, оцінивши свої можливості та перспективи, може захотіти перестати не лише заробляти прибуток, а й взагалі працювати, і власники суб’єкта господарювання приймають рішення про його ліквідацію. Але такого випадку законодавець в ПКУ не передбачив! Виходить нонсенс: підприємство заявило про припинення своєї діяльності у грудні 2012 року, а підстав для звільнення від сплати авансових внесків немає! Вочевидь, безглуздішу ситуацію важко уявити: підприємство, що ліквідується, зобов’язане сплатити авансом податок на прибуток як мінімум за перші три місяці поточного року лише тому, що відповідне правило законодавці «забули» закріпити в ПКУ, та попри те, що прибутку, з якого сплачено авансом податок, воно не заробить взагалі, а сплачені авансові внески повернути неможливо.

Дещо про можливості

Тут на допомогу приходить інше правило, закріплене в іншому нормативно-правовому акті, яке, вступаючи в протиріччя з ПКУ, створює ту саму «прогалину» у податкових правилах, якою можна скористатись.

Так, відповідно до ч.3 ст.111 ЦКУ[3] «з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи, суду або уповноваженого ними органу щодо ліквідації юридичної особи ліквідаційна комісія (ліквідатор) зобов’язана вжити всіх необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості юридичної особи, що ліквідується, та письмово повідомити кожного з боржників про припинення юридичної особи в установлені строки». Під час проведення заходів щодо ліквідації юридичної особи до завершення строку пред’явлення вимог кредиторів ліквідаційна комісія (ліквідатор) закриває рахунки, відкриті у фінансових установах, крім рахунка, який використовується для розрахунків з кредиторами під час ліквідації юридичної особи.

Але сплата з цього рахунку здійснюється не за бажанням платника податку чи держбюджету. Ліквідатор платника податків для проведення перевірок та визначення наявності або відсутності його заборгованості із сплати податків, зборів, ЄСВ тощо має забезпечити своєчасне надання органам ДПС та ПФУ, фондів соціального страхування документів юридичної особи (її філій, представництв), у тому числі первинних документів, регістрів бухгалтерського та податкового обліку.

Також відповідно до ч.7 ст.111 ЦКУ до моменту затвердження ліквідаційного балансу ліквідаційна комісія (ліквідатор) складає та подає органам ДПС, ПФУ та фондів соціального страхування звітність за останній звітний період. А згідно з ч.9 цієї ж статті «виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, у тому числі за податками, зборами, єдиним внеском на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та іншими коштами, що належить сплатити до державного або місцевого бюджету, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, провадиться у порядку черговості, встановленому статтею 112 цього Кодексу».

Отже, прийнявши рішення про ліквідацію та унісши відповідний запис до Єдиного державного реєстру, незважаючи на позицію ДПСУ[4], підприємство повинно звільнятися від сплати авансових внесків з податку на прибуток, навіть без врегулювання цього права платника податку нормами ПКУ. Більше того, сплачувати не авансовий, а нарахований за результатами діяльності податок на прибуток, таке підприємство має лише у третю чергу, задовольнивши вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом, а також вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності.

Залишається лише додати, що цією «прогалиною» можуть скористатися не лише платники податків, кому це конче необхідно, щоб не ліквідуватися з дебіторською заборгованістю держави. Є й інша категорія гравців, яких може зацікавити законодавча «прогалина» – гравців завзятих та азартних, які готові піти на все, аби не програти. І державі у тому числі. Що ж, це їх право.