Якось у Карпатах, в музеї народного одягу пан Микола Корнелюк розповідав про національні гуцульські традиції та, дещо відхилившись у бік від теми, розповів про покаяння, якого нам слід усім досягати. Саме досягати, тому що з його слів “покаятися означає визнати свої гріхи, недоліки перед Богом”.

Гадаю, пан Микола розкрив нам усім суть сповіді, яку хтось із нас вже мав, а хтось – ні. Адже під час сповіді, під час покаяння ми пізнаємо себе самого.

Погодьтеся, назвати словами свої власні гріхи, слабкості, недоліки означає зрозуміти, що нам треба здолати. А зрозумівши, що саме нам треба здолати у собі, ми впевнено можемо сказати, як саме це ми зможемо зробити.

Я говорив якось з одним нашим працівником на тему причини його труднощів. Я назвав цією причиною його лінь. Він не одразу погодився. Зробив це лише після того, як я пояснив йому, що саме я маю на увазі, коли вживаю це слово. Після цього він сказав: “Я знаю, що я маю робити аби добитися успіху”.

Виходить, що покаявшись, тобто зізнавшись самому собі у своїх слабкостях, недоліках та гріхах ми можемо зрозуміти, як нам це усе подолати. А не покаявшись, ми навіть не знатимемо, що нам долати. Якщо це відбувається на сповіді, то Священик своїми запитаннями нам лише допоможе у пізнанні наших гріхів. І тоді ми станемо ближчими: хто до Істини, хто до Бога. Це вже кому як до вподоби.

“Смиренне пізнання себе – це простіша дорога до Бога, ніж глибокодумний науковий дослід“, – вважав Тома Кемпійський у «Наслідуванні Христа».