Іноді мене запитують про моє ставлення до моїх ворогів. Відповідаю: “Немає в мене ворогів”. Хіба я можу вважати ворогом людину, яка тримає мене у тонусі. Це все рівно, що вважати ворогом вчителя, який мене примушує вчитися тому, що в житті мені знадобиться, чи тренера, який змушує мене тренуватися, щоб я був сильнішим.
Я не лукавлю, коли кажу, що так вважаю. Я чесно схиляюся до тієї думки, що сильнішими нас роблять ті люди, яких ми вважаємо за ворогів, а не ті, кого ми називаємо друзями. То ж чи можна перших вважати ворогами?
Одна з книжок Дена Міллмана, а саме “Путь миролюбивого воина”, починається стародавнім прислів’ям: “У нас немає ворогів, у нас немає друзів. У нас є вчителі”.

Єпископ Микола Велимирович був такої думки про ворогів “молитесь за ваших врагов и таким образом творите им добро. Если враг ваш не принимает от вас никакой милостыни и никакой услуги, примет Бог вашу молитву за него. И Бог умягчит его сердце и обратит его на доброе расположение к вам. Вовсе не так трудно сделать врага другом, как это кажется людям. Если сие невозможно людям, то возможно Богу. Тот, кто обледенелую землю превращает в теплую поляну, на которой растут цветы, может растопить и лед вражды в сердце человеческом и возрастить в нем благоуханный цветок дружбы. Но, конечно, самое главное не то, чтобы ваш враг через сделанное ему добро обратился и стал вашим другом, самое важное, чтобы он из-за ненависти к вам не погубил свою душу“.

Спробуйте заплющити очі та уявити свого ворога, тобто конкретну людину з ім’ям, яку Ви вважаєте своїм ворогом. А тепер уявіть собі, не розкриваючи очей, дві ситуації:

1. Ви помстилися цій людині, поставили її на місце.
2. Ви зробили цю людину своїм другом.

Не розкриваючи очей, подивіться на себе: у якому разі Ви станете себе поважати, у першому чи другому випадку?

То ж бажаю Вам мати ворогів!