Опубліковано в газеті “Бухгалтерія” № 29 (1068), 2 липня 2013 року, стор.64-70

Судова система в Україні не є прецедентною, тож рішення судів не є обов’язковими при здійсненні правосуддя. Однак нехтувати нею, навіть за таких обставин не варто. Адже у судовій практиці можна знайти саме ту аргументацію, до якої можуть вдатися представники контролюючих та правоохоронних органів, і краще бути до цього готовим, аніж здивованим у залі судових засідань.
Крім того, якщо суд, ухвалюючи те чи інше рішення, притримувався певної правової аргументації, то цю аргументацію слід знати хоча би тому, що існує і досить висока ймовірність звернення до неї судом. Дійсно, чому суд, сказавши в одній справі «Так», в іншій скаже «Ні»? Не логічно. Особливо, якщо йому «підказати», надавши копії відповідних судових рішень, що аналогічні справи вже розглядалися в суді і рішення були такими.
А ще, рішення касаційних інстанцій варто знати для того, щоб мати підставу для звернення до Верховного Суду України. Адже, саме неоднакове застосування норм матеріального права касаційним судом і є підставою звернення до ВСУ.
Та й крім того, будувати свій бізнес, чи консультувати когось, варто з урахуванням ймовірності виникнення спорів та з урахуванням того, як ці спори вже вирішувалися в судах. Це додасть впевненості підприємцю у тому, що і як він вчиняє.

Ідентичний натуральному – ще не натуральний

При перевірці виробника газованих напоїв органами антимонопольного комітету України було встановлено, що виробник на етикетці сильногазованого напою «Дюшес» зазначив, що цей продукт є натуральним. На зворотному ж боці етикетки, де зазначено склад продукту, вказано, що він виготовлений із застосуванням ароматизатора «Груша». Виробник намагався у суді довести, що цей ароматизатор є ідентичним натуральному, а отже є натуральним. Звідси твердження виробника про те, що зазначення на етикетці про те, що його напій «Дюшес» є натуральним, слід вважати правдивим, а отже порушення ст.151 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р. № 236/96-ВР відсутнє.

У ході розгляду справи було встановлено, що відповідно ст.151 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» поширенням інформації, що вводить в оману, є повідомлення суб’єктом господарювання, безпосередньо або через іншу особу, одній, кільком особам або невизначеному колу осіб, у тому числі в рекламі, неповних, неточних, неправдивих відомостей, зокрема внаслідок обраного способу їх викладення, замовчування окремих фактів чи нечіткості формулювань, що вплинули або можуть вплинути на наміри цих осіб щодо придбання (замовлення) чи реалізації (продажу, поставки, виконання, надання) товарів, робіт, послуг цього суб’єкта господарювання. До такої інформації відносяться зокрема, відомості, які містять неповні, неточні або неправдиві дані про походження товару, виробника, продавця, спосіб виготовлення, джерела та спосіб придбання, реалізації, кількість, споживчі властивості, якість, комплектність, придатність до застосування, стандарти, характеристики, особливості реалізації товарів, робіт, послуг, ціну і знижки на них, а також про істотні умови договору.
ВГСУ глибоко «занурився» у питання дослідження понять «натуральний» та «ідентичний натуральному» і дійшов висновку, що ці поняття не є тотожними. На його думку, продукт виробника, виготовлений із застосуванням ароматизатора, ідентичного натуральному, не може вважатися натуральним, оскільки «пункт 16 Спеціальної частини Санітарних правил і норм по застосуванню харчових добавок розрізняє натуральні ароматизатори (ароматичні речовини) та ароматичні речовини, що хімічно ідентичні натуральним». Відповідно до вказаного пункту «натуральні ароматизатори та ароматичні речовини – це препарати та окремі речовини, що можуть допускатися для споживання людиною, отримані винятково фізичними процесами з рослинної сировини, іноді тваринних тканин, або в їх природному стані, або у переробленому вигляді; натурально-ідентичні ароматичні речовини – це речовини, хімічно ідентичні речовинам, які містяться у натуральних продуктах, призначених для споживання людиною в обробленому або необробленому вигляді».
Отже, продукт, який містить таку саму хімічну формулу, що й натуральний, є ідентичним натуральному, але не є натуральним.

Вищий господарський суд України вирішив: використання як сировини ідентичних натуральним продуктів, не робить кінцевий продукт натуральним. Зазначення, що такий продукт є натуральним вважається введенням споживача в оману, а отже є порушенням ст.151 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» (постанова від 23.04.2013 р. у справі № 5019/1654/12).

Яке саме враження від реклами може скластися у споживача, визначає суд.

Державна інспекція України з питань захисту прав споживачів вирішила сама і переконала в тому апеляційний суд, що реклама медпрепарату може уводити споживача в оману, а значить є неправдивою. Але цікавим є те, як саме це вдалося зробити.

У цій справі Київський апеляційний адміністративний суд продемонстрував процес оцінювання. В судовій практиці застосовується таке поняття, як «оціночна категорія». Застосовують його у тих випадках, коли суду дано право здійснення суб’єктивної оцінки для того, щоб вважати той чи інший факт, саме таким чи іншим. Наприклад, при відновленні позовної давності суду дано право оцінювати причини його пропуску та надавати їм статусу поважних чи неповажних. Так само і при відновленні процесуальних строків (наприклад, строку на подання апеляційної скарги), суд має право оцінювати, чи поважними були причини пропуску цього строку. При цьому виходити суд має із власних переконань.
У нашому випадку колегія суддів погодилася з доводами апелянта про те, що текст рекламного ролика поданий таким чином, що у пересічного споживача може скластися враження про те, що застосування лікарського засобу «Мірамістин» може мати дивовижні профілактичні наслідки у вигляді уникнення тих інфекцій, яких уникати медицина ще не навчилася. І це враження, на думку суду, дійсності аж ніяк не відповідає. Зрозуміло, що до такого висновку суд дійшов, оцінивши доводи апелянта та наведені ним факти.
Оскільки оцінка залежить від внутрішніх переконань суддів, а судді у різних справах є різними, та й справи відрізняються одна від одної, то зосередитися на тому, чому саме у цій ситуації суд оцінив вказаний факт саме так, немає сенсу.
А от є сенс зупинитися на деяких процесуальних аспектах цієї справи. А вони у наступному: КААС погодився з правомірністю того, що ініціатором спору виступила Всеукраїнська рада захисту прав споживачів та безпеки пацієнтів, яка звернулась до Державної інспекції України з питань захисту прав споживачів з листом, у якому просила відповідача здійснити перевірку на відповідність реклами лікарського засобу «Мірамістин» вимогам ст. 21 Закону України «Про рекламу» та ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів». Аналогічне звернення Державна інспекція України з питань захисту прав споживачів отримала і від Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України.
Отже, завдяки діям цих органів Держспоживінспекція розпочала офіційні дії щодо порушення прав споживачів. Тож, підприємцям варто прислуховуватися і насторожуватися, коли до них звертаються представники вказаних суб’єктів.
Крім того, КААС погодився з тим, що статтею 29 Закону «Про рекламу» № 270/96-ВР передбачено право об’єднань громадян та об’єднань підприємств у галузі реклами здійснювати незалежну експертизу реклами та нормативно-правових актів з питань реклами щодо відповідності вимогам законодавства України та давати відповідні рекомендації рекламодавцям, виробникам і розповсюджувачам реклами. Посилання позивача на те, що висновки незалежних експертиз вказаних організацій не можуть слугувати джерелом доказів, на думку КААС, є помилковими. Тож, висновки Експертної комісії при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнська рекламна коаліція» та Всеукраїнської благодійної організації «Рада захисту прав та безпеки пацієнтів» КААС прийняв як належні та допустимі докази. А, знаючи цю позицію суду, підприємцям, що потрапили у конфлікт із представниками Держспоживінспекції стосовно реклами, варто випередити цих представників та самим звернутися до вказаних організацій за об’єктивними експертними висновками. Може у такому разі їх буде легше переконати у правомірності своїх дій.? Та й докази у вигляді відповідних експертних висновків на користь підприємства не завадять.

Київський апеляційний адміністративний суд вирішив: висновки Експертної комісії при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнська рекламна коаліція» та Всеукраїнської благодійної організації «Рада захисту прав та безпеки пацієнтів» є належними та допустимими доказами у справах про визнання реклами такою, що може уводити споживача в оману (постанова від 06.06.2013 р. у справі № 826/403/13-а).

Річний обсяг реалізації – це не обсяг за 12 останніх місяців.

Перевіряючи торгівельне підприємство, податківці застосували штраф за порушення ст.10 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», яке, на їх думку, полягало у тому, що підприємством перевищено граничний розмір річного обсягу розрахункових операцій з продажу товарів (надання послуг), який дозволяє здійснювати такі операції без застосування РРО.

Перше, на що слід звернути увагу, так це на те, що Ухвали ВАСУ у цих справах були постановлені в попередньому судовому засіданні, тобто без виклику та без участі сторін. Відповідно до ст.2201 КАС України у попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії суддів про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції. У такому засіданні суд касаційної інстанції може відхилити касаційну скаргу, а може скасувати судове рішення, навіть без призначення відкритого судового засідання, тобто за участі сторін. Відбувається це у тих випадках, коли для прийняття того чи іншого рішення сторони (позивач і відповідач) суду не потрібні, тобто коли суду однозначно зрозуміло, яким має бути його рішення: відмовити скаржнику, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення, чи скасувати судове рішення, якщо наявні підстави, які тягнуть за собою обов’язкове скасування судового рішення. У цих же випадках суд відмовив податківцям, а це є можливим у попередньому судовому засіданні ВАСУ лише тоді, коли у податківців навіть натяку на те, що вони праві, немає.
Відповідно до ст.10 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» перелік окремих форм та умов проведення діяльності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, яким дозволено проводити розрахункові операції без застосування РРО з використанням розрахункових книжок та книг обліку розрахункових операцій, а також граничний розмір річного обсягу розрахункових операцій з продажу товарів (надання послуг), при перевищенні якого застосування РРО є обов’язковим, встановлюються КМУ за поданням центральних органів виконавчої влади, що забезпечують формування державної економічної, фінансової політики.
КМУ у п.2 постанови «Про забезпечення реалізації статті 10 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 23.08.2000 р. № 1336 продублював вказаний Закон та встановив граничний розмір саме річного обсягу розрахункових операцій. Тобто податківці повинні рахувати обсяг саме за календарний рік, а не станом на 1 липня 2007 року, тобто в межах календарного року, а не за останні 12 місяців. Іншими словами поки календарний рік не закінчиться, а це станеться 31 грудня, податківці не вправі застосовувати штрафні санкції за перевищення граничного розміру, оскільки цей розмір є річним, а не піврічним, місячним чи тижневим. І це настільки просто й зрозуміло, що ВАСУ вирішив податківців навіть не запитувати і судове засідання з їх участю не проводити. Не має значення думка податківців для ВАСУ у цьому разі.
Крім того, відповідно до пункту 1 ПКМУ від 16.03.2000 р. № 507 «Про роз’яснення Указу Президента України від 03 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» у ст.1 вказаного Указу під словом «рік» розуміється календарний рік. Тож ВАСУ погодився з тим, що суди нижчих інстанцій за аналогією закону, «повно та всебічно, оцінивши фактичні обставини справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права дійшли вірного висновку про те, що застосування реєстраторів розрахункових операцій є обов’язковим при перевищенні річного обсягу розрахункових операцій з продажу товарів понад 75000,00 грн. на один структурний (відокремлений) підрозділ, який складає календарний рік».

Вищий адміністративний суд України двічі вирішив: річний обсяг розрахункових операцій має бути розрахований за період з 1 січня по 31 грудня року, а не за останні 12 календарних місяців, протягом яких такі операції здійснювалися (ухвала від 10.05.2012 р. у справі № К-40157/10 та ухвала від 28.08.2012 р. у справі № К-21442/10).

Річний обсяг реалізації – це обсяг за 12 останніх місяців, а не за календарний рік.

Знову ж таки у результаті перевірки торгівельного підприємства у сільській місцевості, податківці застосували штраф за те ж саме порушення ст.10 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг». Порушення, на думку податківців, знову полягало у тому, що підприємством, у періоді менше ніж 12 календарних місяців, перевищено граничний розмір річного обсягу розрахункових операцій з продажу товарів (надання послуг), який дозволяє здійснювати такі операції без застосування РРО.

У цьому разі ВАСУ постановив ухвалу також в попередньому судовому засіданні, але це зробили вже інші судді. Тож не дивно, що вони дійшли іншого, протилежного висновку щодо обов’язковості застосування РРО підприємствами споживчої кооперації у сільській місцевості. Як і в попередньому випадку, податківці виходили з того, що у разі перевищення річного обсягу розрахункових операцій цей обсяг має розраховуватися не за календарний рік (з 1 січня по 31 грудня), а за останні 12 місяців. Саме цю позицію підтримали суди першої та апеляційної інстанцій, які вирішили спір на користь податківців. Саме цієї позиції притримувались і судді ВАСУ, процитувавши, у прямому значенні цього слова, думку судів попередніх інстанцій.
Тож перевищення річного обсягу розрахункових операцій у розмірі 75 тис. гривень на один структурний (відокремлений) підрозділ (пункт продажу товарів (надання послуг), у випадку коли йдеться про роздрібну торгівлю та громадське харчування на території села, що здійснюється підприємствами споживчої кооперації, а також сільськогосподарськими товаровиробниками, які використовують продукцію власного виробництва, на думку ВАСУ має місце тоді, коли ця сума реалізації досягнута у періоді, меншому за 12 місяців.
У разі досягнення цього обсягу реалізації, підприємство торгівлі має місячний строк на перехід з розрахункових книжок та книг обліку розрахункових операцій на РРО. Невиконання цієї вимоги тягне застосування штрафів податковими органами.
Слід лиш нагадати, що сам факт того, що ВАСУ протягом одного року прийняв рішення, у яких неоднаково застосував одну й ту ж саму норму матеріального права, а саме ст.10 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», дає підприємцям (та й податківцям також) право на звернення за справедливістю до Верховного Суду України. Відповідно до ст.237 КАС України однією з двох підстав для подання до ВСУ заяви про перегляд судових рішень є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. А тут чітко видно неоднакове застосування ВАСУ статті 10 вказаного Закону.

Вищий адміністративний суд України вирішив: річний обсяг розрахункових операцій має бути дотриманий протягом будь-яких 12 календарних місяців підряд, а не за період з 1 січня по 31 грудня року (ухвала від 26.11.2012 р. у справі № К-7397/10).

Платіжний термінал послуг не надає.

У результаті здійснення перевірки податківці наклали штраф на платника податків через те, що, на їх думку, він порушив вимоги п.1 ст.3 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг». Порушення полягало у наданні послуги з поповнення рахунків мобільних операторів через платіжний термінал, який нефіскалізований, незареєстрований та неопломбований у встановленому законом порядку.

У цьому спорі, що виник між суб’єктом підприємницької діяльності і органом державної податкової служби досліджувалося питання стосовно сфери застосування, а точніше сказати, сфери не застосування положень Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», питання щодо того, якою саме діяльністю займається господарюючий суб’єкт, який надає послуги з приймання через платіжний термінал оплати за послуги, що надаються операторами зв’язку: якщо він здійснює діяльність у сфері торгівлі, громадського харчування чи надання послуг, він повинен керуватися положеннями вказаного Закону, якщо ж він – агент і просто приймає оплату за послуги інших осіб, то цей Закон не застосовується до його діяльності.
ВАСУ, ставши на бік господарюючого суб’єкта, виходив з того, що відповідно до вимог ст.1 зазначеного Закону РРО застосовуються суб’єктами підприємницької діяльності, які здійснюють операції з розрахунків в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також уповноваженими банками та суб’єктами підприємницької діяльності, які виконують операції купівлі-продажу іноземної валюти. Виходячи з цього та інших положень Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг», ВАСУ дійшов висновку про те, що сферою застосування реєстратора розрахункових операцій є готівкові розрахунки, які здійснюються безпосередньо між покупцем та продавцем товарів (послуг) у місці їх реалізації.
Цієї ж позиції дотримувався і суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги. Він виходив з того, що позивач не здійснює розрахункові операції при продажу товарів (послуг), а є агентом, який за допомогою платіжно-технічного комплексу самообслуговування приймає платежі від імені і за рахунок банку із зарахуванням грошових коштів на рахунок банку, який, в свою чергу, здійснює переказ отриманих платежів абонентів на поточний рахунок оператора.
Позицію ж суду апеляційної інстанції, який скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позовних вимог, ВАСУ не підтримав. ВАСУ вважає помилковою позицією виходити з того, що лише тому, що платіжні термінали позивача здійснюють приймання від покупців готівкових коштів, вони здійснюють розрахункові операції, а тому повинні бути зареєстровані опломбовані та переведені у фіскальний режим роботи.

Вищий адміністративний суд України вирішив: приймання готівкових платежів через електронні термінали без виникнення у власника терміналу зустрічного обов’язку надати товар (послугу) на суму платежу у місці розрахунків не може бути розцінено як розрахункова операція, що, у свою чергу, виключає можливість поширення дії Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» на такі правовідносини (ухвала від 28.11.2012 р. у справі № К-23252/10-С).

Ухвалюючи рішення про стягнення санкцій, суд повинен перевірити правомірність підстав їх застосування.

Державна інспекція з контролю за цінами просила суд примусово стягнути суми економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін відповідно до її ж рішення, у скасуванні якого відмовив інший суд. Однак така відмова не була обґрунтована перевіркою рішення Держінспекції по суті, а ґрунтувалася виключно на формальних підставах.

Ухвала ВАСУ у цій справі була постановлена в порядку письмового провадження. Відповідно до ст.222 КАС України суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі:
1) відсутності клопотань усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю;
2) неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Суть спору між Державною інспекцією з контролю за цінами в Донецькій області державним підприємством «Донецька залізниця» м. Дебальцеве полягає у тому, що Державна інспекція просила суд примусово стягнути суми економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін відповідно до її ж рішення від 29.12.2008 року № 287. Суд першої інстанції задовольнив цей позов і стягнув з ДП зазначені санкції. Його підтримав і апеляційний суд.
ДП посилалося на той факт, що ним вказане рішення Державної інспекції оскаржено в судовому порядку, а Державна інспекція посилалася на те, що це її рішення судами не скасовано. Суди відмовили у його скасуванні з тієї причини, що ДП пропустило строк для його оскарження. Отже, рішення Державної інспекції залишено чинним, а значить і санкції на його підставі повинні бути сплачені до бюджету.
Хоча спір між Державною інспекцією і ДП виник із застосування Закону України «Про ціни і ціноутворення» № 507-XII від 03.12.90 р. (чинного у 2008 році), проте суть ухвали ВАСУ стосується більше процесуальних аспектів, ніж аспектів застосування цього Закону. Адже ВАСУ справу по суті не вирішив, а скасував судові рішення нижчестоящих судових інстанцій і зобов’язав їх самих цю справу переглянути знову. Це значить, що стосовно того, на чию користь та як має бути вирішеним спір, ВАСУ не висловився.
Що ж до процесуальної сторони Ухвали ВАСУ, то вона виглядає дещо дивною. Адже рішення, на підставі якого Державна інспекція просила стягнути санкції, не скасовано, значить воно має виконуватися.
Однак ВАСУ вважає, що важливою є підстава, з якої таке рішення не скасовано. Відмова у його скасуванні через пропуск строку для оскарження дає можливість ВАСУ стверджувати, що те рішення Державної інспекції було неправомірним за своєю суттю, або ж могло бути таким. А тому при новому розгляді суди повинні розібратися у правомірності рішення Державної інспекції та вирішити, стягувати чи не стягувати фінансові санкції в залежності від того, чи є правомірним рішення Державної інспекції, залишене в силі адміністративними судами.
Нелогічність даної позиції ВАСУ полягає у тому, що, навіть встановивши під час нового розгляду неправомірність рішення Державної інспекції, місцевий адміністративний суд не зможе його скасувати. Адже стосовно цього рішення Державної інспекції вже існує інше судове рішення. Так відповідно до ст.157 КАС України суд повинен закрити провадження у справі якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду з того самого спору і між тими самими сторонами. Тож, скасувати рішення Державної інспекції суд у нашій справі вже не вправі. А це означає, що воно залишиться чинним і відмовити у стягненні на його підставі також не можна.
Отже, логіка ВАСУ втрачається, оскільки виконавши його вказівки та перевіривши правомірність рішення Державної інспекції, суд не зможе за результатами своєї такої перевірки нічого вдіяти, не зможе скасувати рішення Державної інспекції, а отже не зможе й відмовити у його виконанні. Отже, рішення Державної інспекції від 29.12.2008 року № 287 про застосування санкцій до ДП має виконуватися тому, що воно залишиться чинним.
Виходить, що ВАСУ вимагає від нижчестоящих судів дослідити правомірність рішення Державної інспекції, а перевіривши та встановивши його неправомірність, все ж таки стягнути санкції. Бо якщо уявити, що суд першої інстанції відмовить у стягненні санкцій на підставі чинного рішення Державної інспекції, вийде правовий нонсенс: рішення Державної інспекції є чинним, але виконуватися не повинно.

Вищий адміністративний суд України вирішив: при ухваленні судового рішення про стягнення санкцій на підставі рішення Державної інспекції з контролю за цінами, суд має перевірити відповідність цього рішення чинному законодавству навіть у тому випадку, коли інший суд у скасуванні рішення Державної інспекції з контролю за цінами відмовив, якщо така відмова обґрунтована лише пропуском строку на його оскарження (ухвала від 29.01.2013 р. у справі № К-29679/10).

Наказ Мінпалива застосовується, навіть без його реєстрації в Мінюсті.

Державна інспекція з контролю за цінами не визнала права на покриття витрат НАК «Нафтогаз України» на реалізацію природного газу, оскільки ці витрати затверджені наказом Міністерства палива та енергетики, не зареєстрованим в Міністерстві юстиції.

Суть спору, що виник між Державною інспекцією з контролю за цінами в Запорізькій області та ПАТ «Запоріжгаз», полягає у правомірності застосування наказу Міністерства палива та енергетики «Про затвердження витрат НАК «Нафтогаз України» на реалізацію природного газу» від 25.04.2008 р. № 247, незареєстрованого в Міністерстві юстиції України. Цим наказом було передбачено, що реалізація природного газу для установ і організацій, що фінансуються з державного і місцевих бюджетів і промислових споживачів та інших суб’єктів господарювання здійснюється з урахуванням витрат НАК «Нафтогаз України» на реалізацію природного газу, затверджено на рівні 87,43 грн. за 1 тис. куб. м без урахування ПДВ. Саме ці витрати Державна інспекція визнала неправомірними, оскільки зазначений наказ не був зареєстрований в Мінюсті. Державна інспекція визнала їх завищенням ціни реалізації газу і застосувала відповідний штраф.
У той час, як суд першої інстанції погодився з ПАТ «Запоріжгаз», апеляційний суд погодився з Державної інспекцією. ВАСУ підтримав суд першої інстанції, а рішення апеляційного суду скасував. При цьому ВАСУ виходив з того, що відповідно до положень Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерства інших органів виконавчої влади» № 493/92 від 03.10.92р. та пп. «д» п. 5 ПКМУ від 28.12.92 № 731 «Про затвердження положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» на державну реєстрацію не подаються акти, спрямовані на організацію виконання рішень вищестоящих органів і власних рішень міністерств, інших органів виконавчої влади, що не мають правових норм. А в преамбулі спірного наказу № 247 від 25.04.2008 р. прямо зазначено, що він приймається на виконання ПКМУ від 29.04.2006 № 605 «Деякі питання діяльності Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України». З цього ВАСУ зробив висновок про відсутність необхідності у державній реєстрації вказаного наказу в Міністерстві юстиції України.
Окрім того, ВАСУ вважає, що у позивача були відсутні підстави не застосовувати спірний наказ № 247, оскільки він не був визнаний у встановленому законом порядку недійсним, або таким, що суперечить законодавству.

Вищий адміністративний суд України вирішив: враховуючи відомчий характер наказу Мінпалива, той факт, що наказ не був ані скасований, ані визнаний недійсним, а також приписи п. 7 Положення про Міністерство палива та енергетики України, ВАСУ дійшов висновку про те, що накази Мінпаливенерго є обов’язковими для застосування центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами, навіть без реєстрації в Мінюсті, коли вони спрямовані на організацію виконання рішень вищестоящих органів і власних рішень міністерств, інших органів виконавчої влади, що не мають правових норм (ухвала від 26.04.2012 р. у справі № К-31469/10).

Міжвідомчий наказ Мінпалива без його реєстрації в Мінюсті не застосовується.

Державна інспекція з контролю за цінами знову не визнала права іншого постачальника газу на покриття витрат НАК «Нафтогаз України» на реалізацію природного газу, оскільки ці витрати затверджені міжвідомчим наказом Міністерства палива та енергетики, не зареєстрованим в Міністерстві юстиції.

А от у цій справі ВАСУ дійшов не просто іншої, а діаметрально протилежної думки, хоча суть спору, що виник між Державною інспекцією з контролю за цінами в Запорізькій області та ВАТ «Мілітопольгаз», та ж сама, що й у попередній справі: правомірність застосування наказу Міністерства палива та енергетики «Про затвердження витрат НАК «Нафтогаз України» на реалізацію природного газу» від 25.04.2008 р. № 247, незареєстрованого в Міністерстві юстиції України на час застосування Державною інспекцією санкцій за його виконання.
В іншому складі суддів ВАСУ дійшов висновку про те, що апеляційний суд обґрунтовано встановив, що спірний наказ Мінпаливенерго, яким затверджено витрати НАК «Нафтогаз України» на реалізацію природного газу на рівні 87,43 грн. за 1000 куб. м без урахування ПДВ, не пройшов реєстрацію в Мінюсті України, що є порушенням вимог ст.1 УПУ № 493/92 від 03.10.92 року «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів державної влади» та пунктів 1, 2, 3, пп. «б» п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів державної влади, яке затверджено постановою Кабінету міністрів України № 731 від 28.12.92 року.
Оскільки зазначений наказ має міжвідомчий характер та є обов’язковим для підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав цей нормативно-правовий акт, а саме для установ і організацій, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, і з урахуванням того, що цим наказом встановлюються витрати НАК «Нафтогаз України» на реалізацію природного газу, які враховуються у подальшому формуванні ціни на природний газ, що використовується виключно для реалізації установам і організаціям, які фінансуються з державного та місцевих бюджетів, він мав бути зареєстрованим у Міністерстві юстиції України.
Крім того, думку ВАСУ у цій справі «підсилив» і той факт, що Мінпаливенерго наступний свій наступний наказ з цього ж питання № 396 від 25.07.2008 року, яким затверджено новий розмір витрат НАК «Нафтогаз України» на реалізацію природного газу та визнано таким, що втратив чинність спірний наказ, подало для реєстрації до Міністерства юстиції України, де він і був «успішно» зареєстрований за № 733/15424 від 11.08.2008 року.
Ну а тим «газопостачальним» підприємства, яким висновок ВАСУ щодо обов’язковості реєстрації в Мінюсті наказу Мінпаливенерго про встановлення розміру витрат на транспортування газу може не сподобатися, варто нагадати, що сам лише факт того, що ВАСУ прийняв рішення, у яких неоднаково застосував норму матеріального права, а саме УПУ № 493/92 від 03.10.92 року «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів державної влади» та Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів державної влади, затверджене постановою КМУ № 731 від 28.12.92 року, дає їм право на звернення за справедливістю до Верховного Суду України. Відповідно до ст.237 КАС України однією з двох підстав для подання до ВСУ заяви про перегляд судових рішень є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вищий адміністративний суд України вирішив: застосування підзаконного нормативного акту (у цьому випадку спірного наказу Мінпаливенерго), що має міжвідомчий характер, але не зареєстрований в МЮУ, є порушенням чинного законодавства (ухвала від 19.12.2012 р. у справі № К-38470/10).