Одні й ті ж самі висловлювання, думки, я можу сприймати по-різному в залежності від мого душевного стану чи мого віку. По собі помітив, що колись виписав для себе якусь думку, сприймав її тоді певним чином, а потім з часом побачив у ній те, про що раніше просто не здогадувався.
Так, було і з думкою Андрія Макаревича, яку я вичитав в його книжці «Сам овца»: «Старый человек тот, кто перестает воспринимать и начинает вспоминать». Тоді я сприймав її як таку, що висвітлює негативний стан людської душі – старість: людина починає згадувати, значить вона стара. Зараз сприймаю так: «Людина мудра, коли їй є що згадувати і вона радіє не тому, що відбувається, а тому, що відбувалося, тому, що є що згадати».
Коли помирає близька Тобі людина, можна плакати і страждати від того, чого вже не буде (спільно проведеного часу, розмов, зустрічей), а можна згадувати і радіти тому, що вже було і чого ніхто вже не відбере (спільно проведеному часу, розмовам, зустрічам).
Коли людина набуває вміння згадувати приємні моменти життя, проведені із тим, кого втратив, а не сумувати через те, що чогось у майбутньому не буде, вона стає мудрою у мірі, прямо пропорційній вмінню згадувати. Звичайно ж, емоції і почуття говорять, що треба і хочеться сумувати, але розум та життєва мудрість, яку кожен із нас в різній мірі має, підказують, що ліпше згадувати приємні моменти життя, проведені з мамою, братом, батьком, аніж сумувати по втрачених приємних моментах, навіть не маючи впевненості у тому, чи були би вони. Я згадую, як ми кудись їхали на природу чи у подорож, як ми сміялися якимось дивним речам, як ми дивувалися красі та величі природи. І наповнивши свою душу тими спогадами, починаю відчувати вдячність Богові за те, що мав і маю, та не сумувати за тим, чого могло би і не статися в майбутньому.
Зачем человеку память?
Китайская притча
Старый китайский мудрец шёл по заснеженному полю и увидел плачущую женщину.
— Почему ты плачешь? — спросил он её.
— Потому что вспомнила прошлое, молодость, былую красоту, ныне поблекшую, мужчин, которых любила. Бог поступил жестоко, даровав людям память. Он, видно, знал, что я буду вспоминать весну моей жизни и плакать.
Мудрец, уставившись неподвижным взглядом в одну точку, созерцал снежную равнину. А женщина вдруг перестала плакать и спросила:
— Что ты видишь там?
— Вижу цветущие розы, — отвечал мудрец. — Бог был великодушен, даровав мне память. Он, видно, знал, что зимой я всегда смогу вспомнить весну и улыбнуться.
Отже, що і як згадувати, ми обираємо самі. Так само як самі ж обираємо: згадувати приємне чи сумувати за невідомим. Виходить, що стара людина, так само як і мудра, – це той, хто починає згадувати і вміє то робити.
І хоча в цитаті від Андрія Макаревича окрім «згадувати» є ще й «сприймати», проте й це не завадить мудрому бути мудрим. Адже перестати сприймати світ, так як то робить більшість оточуючих, як на мене, – також сама ознака мудрості, як і вміння згадувати приємне. Тож виходить, що стара людина – мудра людина, яка вміє згадувати те, що їй приємно і припиняє сприймати світ так, як це роблять оточуючі.
І ще одна притча:
Смерть жены Чжуан-цзы
Даосская притча
У Чжуан-цзы умерла жена, и Хуэй-цзы пришёл её оплакивать. Чжуан-цзы сидел на корточках и громко пел, ударяя в таз. Хуэй-цзы сказал:
— Не оплакивать покойную, которая прожила с тобой до старости и вырастила твоих детей — это само по себе странно. Но распевать песни, ударяя в таз — просто никуда не годится!
— Ты прав, — ответил Чжуан-цзы. — Когда жена умерла, мог ли я поначалу не опечалиться? Скорбя, я стал думать о том, чем она была вначале, когда ещё не родилась. И не только не родилась, но ещё не была телом. И не только не была телом, но не была даже дыханием. Я понял, что она была рассеяна в необозримо-смутном просторе. Свершилось превращение — и она стала Дыханием. Дыхание превратилось — и стало Телом. Тело превратилось — и она родилась. Теперь настало новое превращение — и она умерла. Всё это сменяло друг друга, как чередуются четыре времени года. Человек же схоронен в бездне превращений, словно в покоях огромного дома. Плакать и причитать над ним — значит не понимать судьбы. Вот почему я перестал плакать.
І не має значення, подобається Вам те, що я написав, чи не подобається. Має значення, що Ви робитимете, втрачаючи рідних: сумувати чи згадувати приємні моменти.
А ще заглянуть сюди: http://yefimov.com.ua/?p=71