Так вже склалося, що на цьому життєвому етапі (Вашому і моєму) ми стали попутниками. Це не означає, що увесь залишок життя ми йтимемо поруч. Хоча би тому, що залишок у нас з Вами різний, принаймні за протяжністю.
“Усі брешуть” – чув я цього тижня двічі. Уперше – в уривку з фільму “Той самий Мюнхаузен”, а вдруге – сьогодні у Монастирі, куди ми їхали з колегами та їхніми сім’ями.

Дійсно так вже склалося, що усі ми брешемо. Різниця лише у кількості брехні, що злітає з наших вуст, та у розумінні того факту, що ми насправді брешемо. Наприклад, я знаю одну людину, яка пише листа потенційному роботодавцю, у якому вказує на те, що дуже довго за ним спостерігала, та усе життя хотіла саме у його фірмі працювати. Коли я вказав цій людині на те, що це брехня, вона образилася на мене тому, що на її думку вона взагалі брехати не вміє. Не так її навчали. Хоче те, що вона написала, дійсності, насправді, й не відповідає.

А ще сьогодні я почув від настоятеля Монастиря, де ми були, думку: “Брехню треба захищати”. Дійсно, брехня – це тягар, який ми кладемо собі на плечі та носимо. Що більше ми брешемо, то більше у нас за плечима рюкзак з таким тягарем брехні.
Наприклад, якщо Ви пройдетеся по селу з чужим ноутбуком у руках, то Ви збрешете, видавши себе за “крутого” бізнесмена. Але ж тепер Вам доведеться, по-перше, не забути про це, і, по-друге, робити усе, аби ті, кому Ви збрехали, не дізналися, що Ви не бізнесмен взагалі. Тобто Вам доведеться або продовжувати брехати, накопичуючи вантаж брехні за плечима, або ж стати тим самим бізнесменом.

Якщо Ви хочете сподобатися дівчині, яка полюбляє класичну музику, і сказали їй, що Ви теж любите Баха чи Моцарта, Вам доведеться або дійсно узнати їх творчість, або ж зізнатися у брехні. Усі ці дії на підтримання власної брехні спрямовані на те, щоб її захистити.

А щоб не захищати брехню, треба просто не брехати: не видавати себе за того, ким Ви насправді не є. Уявіть собі, скільки часу у Вас звільниться для того, щоб стати самим собою.

То ж бажаю Вам позбутися тягаря брехні!