Сьогодні хочу зламати ще один стереотип, який ґрунтується на цинізмі фахівців-юристів, які увели в оману суспільство з приводу того, що в суді повинні ухвалюватися справедливі рішення, які ґрунтуються на об’єктивно встановлених фактах. Але такого навіть теоретично бути не може. І все це тому, що в судовому процесі (і кримінальному і цивільному) встановлення так званої об’єктивної істини відбувається у відповідності до принципу змагальності. А вони виключають один одного.
У кримінальному процесі змагаються сторона обвинувачення та сторона захисту (ст.22 КПКУ), у цивільному – сторона позивача та сторона відповідача (ст.10 ЦПКУ). На суд же покладено обов’язок «зберігаючи об’єктивність та неупередженість» створювати необхідні умови для такого змагання.
Більше того, саме на ці сторони покладено обов’язок доказування та збирання доказів. Не на суд, а на сторони процесу. Суд повинен залишатися неупередженим і не займати чиєїсь сторони. Саме тому законодавець заборонив суду збирати докази та займатися доказуванням. Він повинен лише оцінювати ті докази, які йому надали сторони. У цьому й полягає його об’єктивність та неупередженість. Не в тому, щоб встановити об’єктивну істину по справі, а в тому, щоб вивести її з тої обмеженої кількості фактичних даних, які йому надали сторони в суді, тобто інші учасники процесу, зацікавлені у тому, щоб якісь докази надати, а якісь приховати. Вони ж змагаються і їхня мета вийти переможцем, а не справедливо когось осудити.
Отже, судовий процес – це змагання. І законодавець говорить про це, не соромлячись. Як на мене, він навіть не усвідомлює, що треба було би соромитися. Адже усі Ви чекаєте на те, що суд, хоча би теоретично був би зобов’язаний ухвалювати справедливі рішення, які ґрунтуються на усіх об’єктивних фактах, що стосуються справи. На усіх об’єктивних фактах, наданими тими учасниками процесу,які зацікавлені в тому, щоб суд бачив об’єктивну істину такою, яка потрібна саме їм. Інакше вони не виграють справу.
Отже, доки буде існувати змагання в судовому процесі, доти в результаті будуть переможці і переможені. Але ж хіба можуть бути переможені там, де усе справедливо та по правді? Хіба може бути переможеним той, у кого суд відібрав те, що йому не належить і віддав тому, кому воно насправді належить? Якщо Вам повернуть Вашу річ, то хіба Ви перемогли?
Ви перемогли тоді, коли Вам дали більше, ніж Ви маєте отримати, а програли тоді, коли у Вас відібрали не чуже, а Ваше. Якщо Ви у когось купили якісний товар і просто не хочете за нього платити, то хіба Ви програли справу, коли суд Вас зобов’язав заплатити? А от якщо Ви – продавець і лише Ви володієте доказом того, що Ваш товар неякісний, хіба Ви цей доказ суду надасте? Адже якщо надасте, то заплатите збитки за рішенням суду.
Просто подумайте над тим, що Ви скажете, коли суд ухвалить рішення на Вашу користь. Гадаю, це буде фраза: «Я виграв». А якщо не на Вашу, то скажете, скоріше за все: «Я програв». Чи не так? Та хіба Ви можете виграти чи програти, якщо суд вирішив справу по-чесному, тобто відповідно до реальних обставин? Якщо Ви мені нічого не винні і суд ухвалив рішення про те, що Ви мені нічого не винні, то хто з нас програв, а хто з нас виграв?
Коли у Вас виникає потреба у судовому процесі, якого адвоката Ви шукаєте? Того, хто допоможе встановити істину у справі, якою б вона не була? Чи того, хто допоможе Вам виграти справу? Яке судове рішення для Вас є справедливим: те, де Ви виграли справу, чи те, де Ви її програли?
А що означають процесуальні норми КПКУ та ЦПКУ про те, що в апеляційній та касаційній інстанціях, які перевіряють судові рішення на законність та обґрунтованість, нові докази ними не приймаються? Адже ці докази можуть допомогти встановити істину у справі, а суди їх не приймають тільки тому, що суд першої інстанції їх не досліджував. То яка їхня мета: встановлення об’єктивної істини чи підтвердження того, що суд правильно її не встановив, бо не усі доказі дослідив?
Більше того, скасувати рішення суду першої інстанції тільки тому, що воно не відповідає тим доказам, які цей суд не досліджував, бо не мав, вважається у нашому процесі неправильним. Навпаки, правильним вважається рішення, яке ґрунтується на досліджених у суді доказах, а не на об’єктивності, підтвердженій недослідженими доказами. Наприклад, якщо суд ухвалив рішення стягнути з Вас 1 млн. гривень тільки тому, що Ви не змогли надати доказ їх оплати, то апеляційний суд (за загальним правилом, від якого він іноді може, але не зобов’язаний відступати) не має права прийняти у Вас доказ оплати, а касаційний суд навіть права прийняти такий доказ не має.
Отже, поки ми змагатимемося в судах в доказуванні кожен свого, доти у нас в судових процесах будуть переможці і переможені. А це означає, що для переможеного рішення завжди буде несправедливим і необ’єктивним. Або ж він не вважатиме себе переможеним.
Тож, як на мене, говорити про справедливість в судах – це цинізм. Незалежно від рівня та форми демократії у суспільстві. І коли говорять про об’єктивність та неупередженість судді, який визначає переможця, то або чесно не розуміють, про що говорять, або говорять неправду. Адже переможець – це сильніший, розумніший, кваліфікованіший. До чого тут істина?
Тож я від себе можу запропонувати Вам таке: не очікуйте правди і справедливості в суді. Просто вивчіть правила тих самих змагань та виграйте за цими правилами!