Нотаріальна таємниця: між кримінальною та цивільно-правовою відповідальністю

Опубліковано в журналі “МАЛА енциклопедія нотаріуса” № 1 (73), лютий 2014 року, стор.84-87

Відповідно до ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. При цьому законність названа першою у переліку основних засад судочинства. Тож на ній і зосередимося, досліджуючи правовий статус нотаріуса та нотаріальної таємниці в суді.
Нотаріус у результаті здійснення своєї професійної діяльності може стати учасником судового процесу. При цьому він не «застрахований» від участі в жодному з існуючих в Україні судових проваджень: цивільному, адміністративному чи кримінальному. Хіба що для Конституційного Суду України конкретні нотаріальні дії навряд чи будуть цікавими. Названі ж вище судові процеси є тими, від яких нотаріусу зарікатися не варто. При цьому слід мати на увазі, що законність як одна з основних засад судочинства в Україні захищає професійну діяльність нотаріуса шляхом уведення в законодавство поняття «нотаріальна таємниця».

Нотаріальна таємниця
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон) нотаріальна таємниця — це сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов’язки тощо. Обов’язок збереження цієї таємниці покладено не лише на нотаріуса, а й на його помічника. А от обов’язок дотримання нотаріальної таємниці поширено на ще більше коло осіб, а саме на:
• осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків чи іншої роботи;
• осіб, залучених для вчинення нотаріальних дій у якості свідків;
• інших осіб, яким стали відомі відомості, що становлять предмет нотаріальної таємниці.
До осіб, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, можна, наприклад, віднести співробітників Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, які діють з метою регулювання організації нотаріальної діяльності. На їх вимогу нотаріуси зобов’язані видавати підписані ними копії документів та витяги з них, а також пояснення нотаріусів у строк, встановлений цими органами. Тож співробітники вказаних органів влади зобов’язані дотримуватися нотаріальної таємниці.

Захисний режим нотаріальної таємниці
Захисний режим нотаріальної таємниці полягає в тому, що не лише нотаріуси та їх помічники не просто мають право, а й зобов’язані відмовитися від виконання правомірних вимог інших суб’єктів правовідносин, але також й інші особи, які в силу тих чи інших обставин отримали доступ до відомостей, що становлять нотаріальну таємницю, також стають її носієм і зобов’язані охороняти її.
Проте слід зазначити, що Закон містить певні обмеження режиму нотаріальної таємниці, таким чином позбавляючи її абсолютного характеру. Наприклад, та ж сама ст. 8 Закону зобов’язує нотаріуса протягом 10 робочих днів надати довідку про вчинені нотаріальні дії на письмову вимогу суду, прокуратури, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування у зв’язку з кримінальним провадженням, цивільними, господарськими, адміністративними справами, справами про адміністративні правопорушення, що знаходяться в провадженні цих органів. Однак нотаріус зобов’язаний задовольнити таку письмову вимогу за умови, якщо вона обґрунтована. Тобто законодавець надав нотаріусу право оцінювати, обґрунтованою є вимога вказаних органів чи ні. Зрозуміло, що реалізувавши це право, тобто оцінивши обґрунтованість вимоги, нотаріус має й інше право, похідне від вищезазначеного, а саме: право відмовити у наданні відповідної довідки про вчинені нотаріальні дії та інших документів, якщо вважатиме, що письмова вимога є необґрунтованою. Вважати категоричним та безумовним обов’язок нотаріуса видати довідку на вимогу вказаних органів можна лише проігнорувавши наявність у цій нормі права слова «обґрунтована».
Крім того, у письмовій вимозі суду, прокуратури, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування повинен бути обов’язково зазначений номер справи. Вимога має бути засвідчена гербовою печаткою відповідного органу. Отже, якщо у письмовій вимозі не зазначено номер справи і вона не містить гербової печатки суду, прокуратури, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, то такий лист не є вимогою, і реагувати на нього нотаріус не зобов’язаний.
Аналогічний обов’язок нотаріуса встановлено ч. 7 ст. 8 Закону стосовно письмових вимог органів доходів і зборів. Їм нотаріус зобов’язаний надавати довідки про суму нотаріально посвідчених договорів, які необхідні виключно для встановлення додержання законодавства з питань оподаткування.
Щодо письмових вимог органів доходів і зборів законодавець також встановлює обов’язковість їх обґрунтованості, та наголошує тому, що вимога має стосуватися виключно встановлення додержання законодавства з питань оподаткування. Тобто нотаріусу знову ж таки надано право оцінювати, по-перше, чи є така вимога обґрунтованою, а по-друге — чи обґрунтована вона саме додержанням законодавства з питань оподаткування. Крім того, на письмовий запит цих же органів нотаріус зобов’язаний надавати інформацію про вступ фізичної особи у права спадкоємця з обов’язковим зазначенням повних даних про таку особу та даних про майно, отримане за правом спадкування. Оцінивши позитивно зазначені письмові вимоги, нотаріус зобов’язаний надати органу доходів і зборів довідку лише про суму нотаріально посвідчених договорів або про вступ фізичної особи у права спадкоємця. Оцінивши ж негативно, тобто вважаючи, що вимога не обґрунтована або що вона не стосується додержання законодавства з питань оподаткування чи вступу у права спадкоємця, нотаріус зобов’язаний відмовити органу доходів і зборів.
З викладеного вище випливає простий і логічний висновок: якщо нотаріус видав довідку про вчинені нотаріальні дії на необґрунтовану вимогу суду, прокуратури, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, або на необґрунтовану вимогу органів доходів і зборів, або на вимогу цих органів, якщо вона не стосується додержання законодавства з питань оподаткування, то він вчинив правопорушення. Отже, право оцінювати обґрунтованість вимог зазначених органів є не лише правом нотаріуса, а й його обов’язком, оскільки у разі його невиконання нотаріусом йому може бути пред’явлена вимога про відшкодування шкоди, завданої такими його діями. Тобто надання зазначених довідок на необґрунтовані письмові вимоги цілком може завдати шкоди сторонам нотаріально посвідчених правочинів, які у свою чергу вправі будуть вимагати її відшкодування. І називатиметься ця неправомірна дія нотаріуса так: неправомірне розкриття нотаріальної таємниці.
До виключень можна було б віднести ще й обов’язок нотаріуса надавати довідки про вчинені нотаріальні дії та копії документів, що зберігаються у нотаріуса, виключно фізичним та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії; спадкоємцям померлого у разі смерті особи чи визнання її померлою. Те саме стосується витягу зі Спадкового реєстру про наявність складеного заповіту: його нотаріус зобов’язаний видавати тільки заповідачу, а після смерті заповідача — будь-якій особі, яка пред’явила свідоцтво про смерть або інший документ, що підтверджує факт смерті заповідача (одного із заповідачів). Крім того, у разі визнання особи безвісно відсутньою опікун, призначений для охорони майна безвісно відсутнього, має право отримувати довідки про вчинені нотаріальні дії, якщо це необхідно для збереження майна, над яким встановлена опіка. Проте надання таких довідок важко назвати розкриттям нотаріальної таємниці, оскільки довідка надається саме тим особам, кого вона безпосередньо стосується, а отже, нотаріальна таємниця фактично не розкривається..

Для виконання обов’язку з охорони нотаріальної таємниці нотаріусом йому надаються відповідні гарантії. Так, відповідно до ст. 81 Закону будь-яке втручання в діяльність нотаріуса, зокрема з метою перешкоджання виконанню ним своїх обов’язків (а охорона нотаріальної таємниці є обов’язком, а не правом нотаріуса) або спонукання до вчинення ним неправомірних дій, у тому числі вимагання від нього, його помічника, інших працівників, які знаходяться у трудових відносинах з нотаріусом, відомостей, що становлять нотаріальну таємницю, забороняється і тягне за собою відповідальність відповідно до законодавства.
Крім того, зазначеною нормою ст. 81 Закону заборонено вилучення (виїмку) реєстрів нотаріальних дій та документів, що передані нотаріусу на зберігання в порядку, передбаченому цим Законом, а також печатки нотаріуса. Вилучати їх має право лише суд, і лише для того, щоб оглянути, і лише за своєю мотивованою постановою. Після огляду суд зобов’язаний негайно повернути ці документи нотаріусу.
До зазначених гарантій належить і загальне правило, закріплене у ч. 9 ст. 8 Закону, за яким нотаріус не має права давати свідчення в якості свідка щодо відомостей, які становлять нотаріальну таємницю, крім випадків, коли цього вимагають особи, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії. Тобто йдеться не про право нотаріуса не давати свідчення, а про його відсутність, тобто про обов’язок не давати свідчення в якості свідка. Про це надалі детальніше.

Цивільне судочинство
Відповідно до ст. 50 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Тож нотаріус як фізична особа цілком може виступати в суді в ролі свідка. У цьому разі він зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. При цьому нотаріус як свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також має право на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду. За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, встановлену законом, а саме: кримінальну відповідальність відповідно до статей 384, 385 Кримінального кодексу України (далі — КК України).
Однак свідком нотаріус може бути лише у випадках, не пов’язаних з виконанням професійних функцій. Відповідно ж до ст. 51 ЦПК України не підлягають допиту як свідки особи, які за законом зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості. А відповідно до ст. 8 Закону, як вже зазначалося вище, саме у зв’язку з покладенням на нотаріуса обов’язку охороняти нотаріальну таємницю, він не може бути допитаний як свідок стосовно відомостей, які складають нотаріальну таємницю.

Кримінальне судочинство
У кримінальному процесі відповідно до ст. 65 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України) свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань. Отже, нотаріус може бути викликаний до суду в якості свідка і зобов’язаний давати правдиві свідчення, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 67 КПК України за завідомо неправдиві показання слідчому, прокурору, слідчому судді чи суду або за відмову від давання показань вказаним особам свідок несе кримінальну відповідальність. Так, згідно зі ст. 384 КК України завідомо неправдиве показання свідка карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. А в деяких випадках (поєднання неправдивих показань свідка з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також давання неправдивих показань свідком з корисливих мотивів) покарання сягає позбавлення волі на строк від двох до п’яти років.
Незважаючи на встановлення кримінальної відповідальності за відмову давати показання у якості свідка, КПК України у ч. 2 ст. 65 забороняє допитувати як свідка нотаріуса щодо відомостей, які становлять нотаріальну таємницю.

Адміністративне судочинство
В адміністративному процесі відповідно до ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) як свідок може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з’ясувати у справі. Щодо нотаріусів КАС України виключень не встановлює, отже, й вони можуть бути викликані адміністративним судом для надання показань як свідки. У цьому разі на нотаріусів також поширюються норми статей 384 та 385 КК України щодо кримінальної відповідальності за надання завідомо неправдивих показань чи відмову від надання свідчень.
Однак КАС України у ч. 2 ст. 65, як і КПК України та ЦПК України, встановлює заборону допитувати як свідків осіб, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом. Згадана вище ч. 9 ст. 8 Закону і є тією нормою, яка забороняє допитувати нотаріусів, оскільки відповідно до неї нотаріус не має права давати свідчення в якості свідка щодо відомостей, які становлять нотаріальну таємницю, крім випадків, коли цього вимагають особи, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії.

Таким чином, нотаріус повинен бути дуже уважним, оцінюючи правомірність вимог суду щодо надання свідчень в суді, тих чи інших документів та інформації. Адже, з одного боку, він ризикує понести цивільно-правову відповідальність перед особами, чию таємницю, що охоплюється поняттям «нотаріальна таємниця», він неправомірно розкрив. З іншого ж боку, нотаріус може наразитися на кримінальну відповідальність, відмовившись надати суду показання щодо інформації, яку він помилково вважав нотаріальною таємницею. Тож правильна оцінка інформації як такої, що відноситься до нотаріальної таємниці, може убезпечити нотаріуса від негативних для нього наслідків.

Залишити відповідь