Опубліковано в газеті “Бухгалтерія” № 8 (1099), 24 лютого 2014 року, стор.77-78

Запитання: директор підприємства за власні кошти придбав матеріали для підприємства. В які строки підприємство має з ним розрахуватись?
Відповідь: Для відповіді на це запитання необхідно спочатку зрозуміти статус директора або, узагальнюючи, керівника підприємства. Відповідно до ст.65 ГКУ «власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів». Якщо власник здійснює управління підприємством через уповноважені органи, «для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства». При цьому «у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін».
Відповідно до ст.21 КЗпП трудовий договір – це «угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін». При цьому згідно з ч.3 цієї ж ст.21 «особливою формою трудового договору є контракт».
Таким чином, керівник підприємства (директор, голова, керуючий…) з точки зору трудового законодавства є найманим працівником. Між найманим працівником та його роботодавцем, зазвичай, виникають трудові відносини. Але це не виключає можливості виникнення між ними й відносин, що регулюються іншими нормами права, зокрема цивільно-правових.
Ст.3 ЦКУ до загальних засад цивільного законодавства відносить свободу договору. При цьому відповідно до ст.203 ЦКУ «волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі». Учасниками цивільних правовідносин згідно із ст.2 ЦКУ є фізичні особи та юридичні особи. Отже, як бачимо, керівник підприємства, як і звичайний найманий працівник, «не обмежений у своєму праві вступити у цивільні правовідносини з іншим їх суб’єктом, незалежно від того, є такий інший суб’єкт його роботодавцем чи не є ним».
Відповідно до ст.1000 ЦКУ за договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. А статтею 1007 ЦКУ передбачено обов’язок довірителя «відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення». Або ж згідно із ст.1011 ЦКУ комісіонер відповідно до договору комісії також вчиняє дії за рахунок комітента. А статтею 1024 ЦКУ передбачено «право комісіонера на відшкодування витрат, зроблених ним у зв’язку з виконанням своїх обов’язків за договором комісії», навіть у випадку, якщо він вжив усіх заходів щодо вчинення правочину, але не міг його вчинити за обставин, які від нього не залежали.
Керівник підприємства вправі бути повіреним чи комісіонером для роботодавця, залишаючись при цьому у трудових відносинах з цим роботодавцем. Про правомірність цього висновку свідчить і те, що відповідно до п.2 Порядку , дія його поширюється також на витрати, пов’язані з відрядженням чи виконанням деяких «цивільно-правових дій, оплачених з використанням корпоративних платіжних карток, дорожніх, банківських або іменних чеків, інших платіжних документів». Отже, керівник підприємства може не лише вступати у цивільні правовідносини з роботодавцем, а й нести витрати за рахунок такого роботодавця з наступним відшкодуванням таких витрат.
Оскільки і трудове, і цивільне законодавство передбачають обов’язок роботодавця, комітента або довірителя відшкодувати витрати працівника (комісіонера, повіреного), то з цього логічно випливає висновок про те, що для реалізації цього права найманий працівник (комісіонер, повірений) повинен витратити власні кошти для потреб роботодавця (комітента, довірителя). А це у свою чергу означає, що такий працівник має право такі витрати нести. Для цього у межах трудового законодавства працівник має бути уповноважений зазначені витрати здійснювати: оплачувати готелі та проїзд у відрядженні, виплачувати кошти за закупівлю сільгосппродукції… Таке повноваження найманого працівника виникає на підставі його трудових обов’язків, закріплених в трудовому договорі, посадовій інструкції, наказі по підприємству, включаючи наказ про відрядження працівника в іншу місцевість.
У межах цивільних правовідносин такий працівник (тут він може бути комісіонером, повіреним та ін…) отримує повноваження вчиняти дії за рахунок роботодавця (комітента, довірителя…). Останній зобов’язаний ці витрати компенсувати (відшкодувати). Такі повноваження у найманого працівника виникають внаслідок укладення ним з роботодавцем договору доручення чи комісії.
Відповідно до п.2 Порядку якщо під час службового відрядження платник податку отримав готівку із застосуванням платіжних карток, він подає Звіт і повертає суму надміру витрачених коштів до закінчення третього банківського дня після завершення відрядження. Що ж до компенсації самому працівнику витрачених ним коштів, то тут Порядок «мовчить». Тому у даному разі слід застосовувати ст.530 ЦКУ, відповідно до якої «якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін)». Тобто якщо трудовим договором, посадовими інструкціями, наказами та іншими документами роботодавця, а також договором доручення чи комісії встановлено строк компенсації працівникові понесених ним «на благо» роботодавця витрат, то він і буде строком, протягом якого роботодавець має компенсувати витрати працівника.
Якщо ж такий строк вищезазначеними документами не встановлений, працівник, відповідно до ч.2 ст.530 ЦКУ має право вимагати здійснення компенсації у будь-який час. Роботодавець повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги.