Існує в нашому суспільстві стереотип (читай, думка) про те, що мати власну квартиру, машину, будинок на Кіпрі чи просто дачу, коштовності, винний погріб… – краще, ніж не мати їх. Тобто, власність краще, ніж її відсутність та користування чужими речами. Досить спірний, як на мене, цей стереотип з точки зору фінансової. Я колись рахував і в мене виходило, що їздити на таксі – значно дешевше, ніж мати власний автомобіль. Однак психологічний фактор бере гору над економічним і я сам катаюсь на власній Хонді та живу у власній квартирі. Ще й готель власний у нас є.

Кажуть, що власність – це назавжди, а користування – на певний час. Гадаю, що й це не так. І Ви самі можете згадати випадки, коли користування певною чужою річчю продовжується значно довше, ніж існування у статусі власника такої речі.

Однак пропоную Вам уявити власність на певну річ як певний зв’язок між суб’єктом такого права власності, та його об’єктом. Це така собі мотузка, яка прив’язує об’єкт права власності до його суб’єкта. І робить це набагато міцніше, ніж якесь там користування.

А тепер уявіть собі, що відбувається з власником великої кількості речей. Усі ці речі є навколо нього і до усіх них він прив’язаний міцно мотузками. І що більше таких речей, то більше мотузок. Що більше мотузок, то менше свободи у рухах такий власник має. Угадайте, де проведе літню відпустку власник будинку на Кіпрі. На Кіпрі, бо дуже міцна та мотузка, що з’єднує власника з будинком.

І це все, не кажучи вже про те, що усі власні речі вимагають певної уваги до них: а саме часу та грошей. Мати два-три автомобілі на сім’ю – мабуть, престижно. Але ж кожен з цих автомобілів вимагає бензину, технічного огляду та місця для паркування. А ще вимагає переживань про те, щоб не бути вкраденим чи ушкодженим.

То ж виходить, що речі, які нас оточують, не додають нам свободи, а частіше позбавляють нас цієї свободи. То ж прагнучи свободи та обтавляючись власними речами, ми все більше відштовхуємо цю саму свободу.

І ще цікаве полягає у тому, що й престижу оточуючі нас речі нам не нададуть. Адже на власному Мерседесі катається і підприємець, який гроші на нього чесно заробив, і чиновник, який узяв хабаря від такого підприємця, і син такого чиновника, якому Мерседес дістався завдяки узятому татом хабареві.

Одна моя знайома сказала якось: “А я люблю гарні речі”. Але ж любити гарні речі й мати їх – це не одне й те ж саме. Можна любити картину видатного художника, яка висить у музеї. А можна любити її у своїй колекції і прагнути її там мати.

Коштовності теж навряд чи додадуть престижу негарній душею людині. Людині, душа якої сяє справжньою красою, і коштовності не затьмарять такої краси. Коштовності самі збліднуть. А якщо вона жаба, то й коштовності будуть на жабі. Як би вони не зблискували.

І на закінчення одна притча до теми:

Раб моих рабов

Суфийская притча

Султан со своей свитой ехал по дороге. Навстречу ему попался дервиш. Тот склонился перед султаном, как того и требовал обычай.

— Проси о милости, — сказал султан, ожидая, что дервиш попросит еды или денег.

— Разве просят милости у рабов? — ответил дервиш.

— Почему ты называешь меня рабом?

— Ты раб жадности и ожидания, я же — их повелитель. Получается, султан, что ты — раб моих рабов!

То ж бажаю Вам справжньої свободи, яка не означає відмову від речей. Яка означає незалежність від них. Бажаю Вам не бути рабом речей, а мати їх за своїх рабів. При цьому не обов’язково їх позбутися.