І. Зміст запиту
До Єфімова Олександра Миколайовича, доцента, кандидата юридичних наук, доцента кафедри цивільного та трудового права Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, звернулася фізична особа Г. І. П. (ІПН 0000000000; місце проживання:00000, м. ____, вул. _______, буд. __)із замовленням про проведення науково-правової експертизи щодо процесуальних наслідків втрати фізичною особою статусу суб’єкта підприємницької діяльності у ході позовного провадження в господарському суді.
 
На вирішення поставлено наступне запитання: які процесуальні наслідки має втрата фізичною особою – відповідачем у господарському процесі статусу суб’єкта підприємницької діяльності?
 

ІІ. Юридичні підстави проведення науково-правової експертизи

1) Атестат доцента ДЦ № 046372, виданий Єфімову Олександру Миколайовичу на підставі рішення Атестаційної колегії від 25.02.2016 р., (протокол № 1/02-Д);

2) Диплом кандидата юридичних наук ДК № 034635, виданий Єфімову Олександру Миколайовичу на підставі рішення президії Вищої атестаційної комісії України від 08.06.2006 р. (протокол № 37-06/6);

3) Закон України «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10.02.1995 р. № 51/95-ВР;

4) Наказ Міністерства освіти і науки України від 12.01.2004 р. № 12 «Про проведення державної акредитації фізичних та юридичних осіб на право проведення наукової та науково-технічної експертизи».
 
ІІІ. Нормативно-правові акти, документи та джерела, використані при проведенні науково-правової експертизи:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.
2. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1992, № 6 (11.02.92), ст. 56.
3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. //Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №40. – Ст. 492.
4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №40. – Ст. 356.
5. Гражданский процесс. Учебник / Под ред. В. А. Мусина, Н. А. Чечиной, Д. М. Чечота.—М.: «ПРОСПЕКТ», 1998.—480 с.
6. Гражданский процесс России. Учебник./ Под редакцией д-ра юр. наук, профессора М.А. Викут – Москва: ЮРИСТЪ. 2006. – 449 с.
7. Гражданское процессуальное право: Учебник / С. А. Алехина, В. В. Блажеев и др.; Под ред. М. С. Шакарян. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 584 с.
8. Гражданские процессуальные правоотношения. / Н.А. Чечина – 158 с.
9. Гражданский процесс / Под ред. В.В.Комарова. – Харьков. 2001. – 725 с.
10. Гражданское процессуальное право России: Учебник для вузов / П.В.
11. Алексий, Н.Д. Эриашвили, В.Н. Галузо и др.; Под ред. проф. П.В. Алексия, проф. Н.Д. Амаглобели. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 432 с.
12. Гражданский процесс Российской Федерации / Под ред. А.А. Власова. – М.: ЮрайтИздат, 2003. – 584 с.
13. Гражданское процессуальное право./ Конспект лекций. Гущина К. О.- ЭКСМО. – 160 с.
14. Гражданский процесс: Учебник / Под ред. д.ю.н., проф. А.Г. Коваленко, д.ю.н. проф. А.А. Мохова, д.ю.н., проф. П.М. Филиппова. — М.: Юридическая фирма «КОНТРАКТ»; «ИНФРА-М», 2008. — 448 с.
15. Гражданский процесс. Под ред. Яркова В.В./ 6-е изд., перераб и доп. – М.: Волтерс Клувер. 2006. – 703 с.
16. Гражданское процессуальное право: Учебно-методический комплекс. Диордиева О.Н. – М.: Изд. Центр ЕАОИ. 2008. – 284 с.
17. Гражданский процесс. Учебное пособие. Смушкин А.Б., Суркова Т.В., Черникова О.С. М.: Омега-Л, 2008 г., – 320 с.
18. Мазурин С. Ф. Гражданский процесс.— СПб.: Питер, 2008. — 176 с. — (Серия «Завтра экзамен»).
19. Пиляева В.В. Гражданское процессуальное право России. – М.: ИНФРА-М, 2001. – 124 стр.
20. Фурса С., Фурса Є., Щербак С. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У двох томах. – К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006 р.
21. Фурса С., Щербак С., Євтушенко О. Цивільний процес України. Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. – К. – 2006 р. – 448 с.
22. Фурса С.Я. Окреме провадження у цивільному процесі: Навчальний посібник. – К., 1999. – 230 с.
23. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За ред. С.С. Бичкової. – К. – 2007. – 404 с.
24. Цивільне процесуальне право. Навчальний посібник. Кілічава Т.М. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 352 с.
25. Цивільний процес України: Навчальний посібник / За ред. Ю.С. Червоного. – К. – 2006 р. – 392 с.
26. Цивільний процес: Навчальний посібник / За ред. Ю.В. Білоусова. – К. – 2006 р. – 293 с.
27. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар /За загальною редакцією С.С. Бичкової. – К.: Атіка, 2008. – 840 с.
28. Цивільний процес: Авторизований виклад модульного курсу: Навч. посіб. / Порєва Л. А., Юлдашев О. Х – К. : МАУП, 2005. – 72с.
29. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре» – 2005 р. – 624 с.
30. Штефан О.О. Цивільне процесуальне право. Навчальний посібник. – К. Юрінком Інтер 2009. – 360с.
31. Штефан О. О. Цивільне процесуальне право у схемах: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2004. — 208 с.: іл. — Бібліогр.: с. 189–197.

1. Результати науково-правового експертного дослідження

 
У теорії цивільного права розрізняють дві основні форми захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів осіб, а саме юрисдикційну та неюрисдикційну. Поняття «юрисдикція» походить від латинського «jurisdictio», що дослівно означає: «той, хто говорить про право», або не у дослівному перекладі, а у значенні, отриманому ним в ході розвитку права: «той, кому дозволено говорити про право». Тобто це та особа, якій закон надає повноваження застосовувати норми права для вирішення тих чи інших питань. Зазвичай, цей термін означає межі компетенції того чи іншого органу влади, включаючи суд.

У нормативних актах та дослідженнях правознавців частіше застосовується термін «підвідомчість», що має корінням російське походження. Так Власов А.А., вказуючи на російське походження терміна «підвідомчість», вважає, що він означає «підвести під відомство», тобто увести якесь юридичне питання (справу) в систему установ, що обслуговує якусь державну галузь [12, с.67]. Щодо взаємного зв’язку понять «юрисдикція» та «підвідомчість» Власов А.А. вказує, що підвідомчість – це властивість справ, в силу якої їх розгляд та вирішення віднесено законом до відання певного юрисдикційного органу.

Отже, до юрисдикційної форми захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів відноситься діяльність уповноважених державних органів щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У той час як неюрисдикційна форма такого захисту пов’язана з діями осіб, які не звертаються до органів, уповноважених такий захист здійснювати.

         Юрисдикція (підвідомчість) – це розмежування компетенції між органами держави. Відповідно до ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. Господарська юрисдикція – це підвідомчість, під якою розуміють повноваження (компетенцію) з розгляду та вирішення юридичних справ господарськими судами, третейськими судами, та іншими органами. Отже поняття «юрисдикції» включає розмежування компетенції та надання повноважень. На думку М.А.Вікут, підвідомчість – це належність таких, що потребують державно-владного вирішення, спорів про право та інших юридичних справ до відання того чи іншого державного, суспільного, змішаного органу чи третейського суду [6, с.74]. З цього випливає, що господарська юрисдикція – це належність такого, що потребує державно-владного вирішення, спору про право до відання господарського суду.

Процес з’ясування підвідомчості тієї чи іншої справи суду господарської юрисдикції полягає у визначенні ряду обставин, наявність яких дає підстави вважати таку справу підвідомчою господарському суду. Окрім наявності спірних правовідносин, тобто наявності спору, та характеру зазначених правовідносин, господарський суд повинен встановити їх суб’єктний склад, від якого також залежить віднесення спору до підвідомчості господарського суду.

Так, відповідно до ст.1 ГПК України до господарського суду мають право звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Таке звернення вказаних суб’єктів має здійснюватися згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Отже, фізична особа є суб’єктом господарських процесуальних відносин, за умови наявності у неї статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

Факт, який свідчить про непідвідомчість справи суду загальної юрисдикції може як з’явитися, так і бути виявленим вже після відкриття провадження у справі. Так, згідно зі ст.205 ЦПК України суд повинен своєю ухвалою закрити вже відкрите провадження у справі, якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді. Тобто у цьому разі підвідомчість спору іншому органу з’являється вже після того, як справа була відкрита. У такому разі у зв’язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, суд повинен постановити ухвалу про закриття провадження у справі.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.80 ГПКУ підставою припинення провадження у справі є встановлення судом обставин, які свідчать про те, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Тобто встановлення його непідвідомчості господарському суду є підставою для припинення провадження у справі. При цьому ГПКУ не вказує на те, що такі обставини повинні виникнути обов’язково та виключно до відкриття провадження у господарській справі.

Більше того ГПКУ містить правові конструкції, що підтверджують зворотне. Так, відповідно до п.5. ч.1 ст.80 ГПКУ підставою для припинення провадження у справі є укладення сторонами угоди про передачу даного спору на вирішення третейського суду. Зрозуміло, що сторони не пов’язані обов’язком укладення такої угоди виключно до відкриття провадження у справі і можуть це зробити вже після такого відкриття.

Більше того, у разі укладення сторонами угоди про передачу спору на вирішення третейського суду до відкриття провадження у справі, то це є підставою для відмови у прийнятті позовної заяви відповідно до п.1. ч.1. ст.62 ГПКУ, оскільки в такому випадку заява не підлягає розгляду в господарських судах України.

Відповідно до п.6. ч.1 ст.80 ГПКУ господарський суд припиняє провадження у справі у разі, коли припинено діяльність суб’єкта господарювання, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. При цьому відповідно до ст.25 ГПКУ підставою для процесуального правонаступництва є такі види матеріального правонаступництва:

• смерть або оголошення фізичної особи померлою,
• припинення діяльності суб’єкта господарювання шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділ, перетворення),
• заміна кредитора чи боржника в зобов’язанні,
• а також інші випадки заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір.

Як видно з наведених норм процесуального законодавства, втрата фізичною особою статусу суб’єкта підприємницької діяльності не є ані матеріальним правонаступництвом, ані підставою для нього, а отже й не може слугувати підставою для правонаступництва процесуального. Це своєю чергою означає виникнення підстави для припинення провадження у справі (п.6 ч.1. ст.80 ГПКУ).

З огляду на вказане вище слід визнати необґрунтованою думку, висловлену в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»: «Громадянин, який мав статус суб’єкта підприємницької діяльності, але на дату подання позову втратив такий статус, не може бути стороною в судовому процесі у господарському суді, якщо немає визначених законом підстав для його участі в такому процесі. Однак у разі коли відповідна зміна статусу відбулася після порушення провадження у справі, вона не тягне за собою наслідків у вигляді зміни підвідомчості такої справи і, відповідно, – припинення провадження у ній, оскільки на час порушення господарським судом такого провадження її розгляд належав до юрисдикції цього суду; наведене стосується й випадку подання відповідним громадянином, що був відповідачем у справі, зустрічного позову в тій же справі».

Необґрунтованість цієї точки зору полягає в наступному:

1. Чинне законодавство, включаючи ГПКУ, не розмежовує підвідомчі та непідвідомчі спори в залежності від часового критерію: до чи після порушення провадження у справі.
2. Чинне законодавство, включаючи ГПКУ, не передбачає можливості ухвалення судового рішення щодо особи, яка не є суб’єктом господарських процесуальних правовідносин.
3. ГПКУ (п.1, п.6 і п.7 ч.1 ст.80) містять правові конструкції щодо зміни підвідомчості господарської справи у зв’язку із зміною в ході судового розгляду підстав віднесення такого спору до компетенції господарського суду.

Висновок:

Таким чином, втрата суб’єктом спірного матеріального правовідношення – фізичною особою статусу суб’єкта підприємницької діяльності після порушення господарським судом справи є підставою для припинення провадження у справі на підставі п.6. ч.1. ст.80 ГПКУ.
 
Додатки:

1. Копія Диплома кандидата юридичних наук ДК № 034635.
2. Копія Атестата доцента ДЦ № 046372

 
Єфімов О.М.
27 березня 2017 року