Так сталося, що минулий тиждень я провів у державній екзаменаційній комісії із захисту магістерських дипломних робіт. Перед початком захисту давав майбутнім магістрам права пораду: “Не захищайтеся, а пояснюйте“.

Усе ж таки більшість студентів, зважаючи на те, що за себе треба вміти постояти та себе захистити, захищалися від нас. І це замість того, аби пояснювати нам те, у чому вони розібралися і ми хотіли розібратися.

На наші запитання вони відповідали нам не поясненнями, а переконаннями. Вони нас переконували у тому, що вони знають, а ми просто хотіли, щоб нам деякі речі пояснили.

Різниця між переконаннями та поясненнями полягає у тому, що пояснення ми слухаємо і хочемо зрозуміти, переконання ж ми хочемо оспорити та спростувати, переконавши співрозмовника у чомусь іншому, часто, у протилежному тому, що думає він. У випадку з поясненнями напрямок наших дій співпадає з напрямком дій пояснюючого. Коли ж нас переконують ми чинимо супротив.

У якому випадку, на Вашу думку, можлива гармонія?

Гармонія досягається за відсутності спротиву, в не у результаті перемоги над ним.

Тобто, коли ми когось у чомусь переконуємо, то для перемоги, нам треба зламати супротив.

Коли ж ми пояснюємо, нікого і нічого ламати не потрібно. Адже ми діємо в одному напрямку. За менших зусиль ми маємо більше можливостей досягти бажаного результату.

Виходить: щоб досягти гармонії у стосунках треба спочатку усунути супротив, викликавши бажання співрозмовника почути нас та бути почутим самому.

У судовому засіданні більше шансів отримати позитивне рішення має той, хто зможе викликати у судді бажання послухати пояснення, а не спростувати їх, довівши безпідставність вимог.

У житті: гармонії досягнути можна не там, де один одного переконує у своїй правоті, відстоюючи свою точку зору, а там, де один одного хоче почути.

P.S. Єврейська притча

Нагибал голову

— Однажды, — рассказывал рабан Гамлиель, — с корабля, на котором я находился, замечено было, как на далёком от нас расстоянии разбился челнок и сидевший в нём человек погрузился в воду.

Велико было моё огорчение, когда мне сказали, что утонувший был р. Акива. Когда же я возвратился из плавания, вижу — входит р. Акива и как ни в чём не бывало вступает со мной в учёную беседу.

— Сын мой, — спрашиваю, — как удалось тебе спастись?

А р. Акива отвечает:

— Ухватился за доску и при каждой набегающей волне нагибал голову.