Коли влітку мої діти і дружина їдуть у «Затишний», залишаюсь сам у Києві. Мама запитує, чи не сумую я бути сам. Відповідаю, що не відчуваю самотності. Вгадайте, чи вона мені вірить.

Давно хотів висловити свою думку щодо розлуки, та щось стримувало. А от учора прочитав у Тіціано Терцані про те, що вони з дружиною живуть кожен на свій лад, іноді на відстані, але завжди «non due». «Non due» у дослівному перекладі з італійської – «не двоє», тобто один, або дві частини одного цілого.

Коли ми з дружиною вінчалися, священик сказав нам: «Тепер ви є єдине ціле. Не двоє, а одне». Схоже, правда то є? Зрозуміло, він говорив про духовну єдність, адже фізично ми залишилися кожен у своєму тілі. То ж виходить, коли моя дружина за 650 км від Києва, то нас двоє лише фізично, але ж у цьому плані майже нічого не змінилося, бо так і було. Ми й так не були приставлені одне до одного протягом 24 годин на добу і не тримали одне одного завжди у полі зору. Збільшилася відстань та проміжок часу, але ж вони не виникли, а просто збільшилися.

Що ж до рівня духовного, то ані час, ані відстань на то не можуть вплинути, якщо духовна єдність існує. То ж з якої причини мені сумувати?

У романі Айн Ренд «Витік» Домінік та Рорк не віталися, навіть тоді, коли не бачилися рік. Зустрівшись, вони не починали розмову, а продовжували її ніби й не розлучалися, вважаючи, що не «може людина вітати себе щоранку».

Адже коли ми вітаємося, то фактично підкреслюємо, що були не разом саме на духовному рівні. Адже на фізичному – ми частіше не разом, ніж разом: навіть в одній квартирі ми можемо бути в різних кімнатах по кілька годин. Тож якщо виходити з фізичного рівня, то вітатися слід щоразу, вийшовши та повернувшись у кімнату. А якщо виходити з рівня духовного, то вітатися не варто взагалі, адже ми не розлучалися. За умови, що єдність на духовному рівні існує.

У мене є клієнт, з яким я працюю 16 років. Зателефонувавши мені, він одразу ставить питання, відповідь на яке йому потрібна, не витрачаючи час на привітання та запитання про те, як у мене справи. І я не відчуваю ніякого дискомфорту.

А от коли маю термінову роботу, а мене по телефону запитують, як у мене справи, як здоров’я, діти, дружина, як мені подобається спека, – дискомфорт я відчуваю. Хочеться якомога швидше перейти до конструктивної розмови. Кажу: «Задавай питання, будь ласка».

Я не закликаю Вас не вітатися. Самі вирішуйте, поспостерігавши за своїм моральним станом, відповідаючи на питання про Ваші справи розповіддю про них, або ж банальною відповіддю: «Добре. А у Вас», та вислуховуючи розповідь про справи Вашого співрозмовника. Продовжуйте, якщо Вам це до вподоби. Зупиніться, якщо це створює Вам дискомфорт.

На завершення діалог від Ентоні де Мелло:

Мастера выдворили из страны: его учение вызвало неодобрение властей.

Ученики интересовались, тоскует ли он по родине.

Мастер ответил:

— Нет.

— Но ведь человеку свойственно скучать по родному дому?

— Стоит обнаружить, что твой дом — Вселенная, и уже никогда не будешь себя чувствовать изгнанником.

Цього разу без побажань. Самі вирішуйте, що Вам подобається.