Спростування заперечень, наданих державним інспектором праці


 

  Хххххх-ський районний суд Херсонської обл.
75000, м. Хххххххххх, вул. Ххххххххххх, 39

Скаржник:

Б. місце проживання: 75000, м. Хххххх, Херсонської області,вул. Ххххххххххх, б. 159
тел.: 067 777 77 77
ел. адреса: хххх@ххххххххх.com.ua

Орган (посадова особа), який виніс постанову по справі про адміністративне правопорушення:

Головний державний інспектор праці Територіальної державної інспекції з питань праці у Херсонській області М.адреса: 75000, м. Ххххххх, Херсонської області,
вул. Ххххххххх, б. 77, каб. 77
тел.: 055 555 55 55

СПРОСТУВАННЯ

ЗАПЕРЕЧЕНЬ ГОЛОВНОГО ДЕРЖАВНОГО ІНСПЕКТОРА ПРАЦІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОЇ ІНСПЕКЦІЇ З ПИТАНЬ ПРАЦІ У ХЕРСОНСЬКІЙ ОБЛАСТІ М.

У судовому засіданні по справі № 2222/2222/2012, яке відбулося 15 серпня 2012 року, мною ФОП Б. – було отримано заперечення Головного державного інспектора праці Територіальної державної інспекції з питань праці у Херсонській області М.

Усі заперечення М. зводяться до двох наступних його тверджень:

  1. М. посилається на Конвенцію № 81 Міжнародної організації праці 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, як на нормативний акт, що має пріоритет у застосуванні у випадку, коли чинний національний закон України їй суперечить. Тому Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 5 квітня 2007 року № 877-V (далі – Закон № 877) не повинен застосовуватися у частині, що суперечить Конвенції № 81.
  2. Норми Закону України «Про особливості здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності щодо фізичних осіб – підприємців та юридичних осіб, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності» від 23 лютого 2012 року № 4448-VI (далі – Закон № 4448) поширюється на відносини у сфері господарської діяльності, а значить не поширюється на відносини щодо здійснення контролю за додержанням законодавства про працю та загальнообов’язкове державне соціальне страхування, які не є господарськими правовідносинами.

Стосовно першого твердження НЕ МОЖНА НЕ ПОГОДИТИСЯ з М.

Його висновок в передостанньому абзаці на стор. 2 Заперечень є цілком логічним: «Враховуючи викладене, деякі положення Закону № 877 не можуть застосовуватись державними інспекторами праці у їх практичній роботі як такі, що не відповідають нормам вищеназваних конвенцій Міжнародної організації праці».

Погоджуючись з цим висновком, вважаю за необхідне визначитися з тим, у якій саме частині положення Закону № 877 все ж таки повинні застосовуватися, як такі, що не суперечать вищевказаним Конвенціям МОП та думці М.

Конвенціям Міжнародної організації праці № 81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі та № 129 1969 року про інспекцію праці в сільському господарстві не можуть суперечити лише ті норми Закону № 877, які регулюють відносини за межами відносин, врегульованих вказаними Конвенціями. На це вказує М.

Відповідно до ст.1 Конвенції Міжнародної організації праці № 129 1969 року про інспекцію праці в сільському господарстві термін «сільськогосподарське підприємство» означає підприємства або частини підприємств, які займаються обробкою землі, тваринництвом, включаючи розведення худоби і догляд за нею, лісовим господарством, садівництвом, первісною переробкою продуктів сільського господарства самим землеробом чи будь-якими іншими видами сільськогосподарської діяльності. Зрозуміло, що фізична особа – підприємець, яка здійснює свою діяльність у сфері надання послуг тимчасового проживання у готелі, не  є тим суб’єктом, діяльність якого відноситься до сфери регулювання цією Конвенцією.

Відповідно до ст.2 Конвенції № 81 Міжнародної організації праці 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі «система інспекції праці на промислових підприємствах застосовується до всіх підприємств, щодо яких інспектори зобов’язані забезпечити застосування правових норм щодо умов праці та охорони працівників під час їхньої роботи».

Відповідно до ст.62 Господарського кодексу України підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Фізична особа – підприємець підприємством не є.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Питання ввезення на митну територію України промисловими підприємствами товарів з метою створення нових виробництв із впровадженням енергозберігаючих технологій» від 18 березня 2009 року № 284 промислове підприємство – це статутний суб’єкт господарювання, який планує створити нове виробництво із впровадженням енергозберігаючих технологій з метою реалізації продукції, товарів і послуг та одержання прибутку.

Відповідно до Наказу Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду «Про затвердження Правил безпеки в газовому господарстві коксохімічних підприємств і виробництв» від 27 березня 2007 року № 61, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28 квітня 2007 року за № 441/13708, промислове підприємство – це статутний суб’єкт, що має право юридичної особи і що здійснює виробництво та реалізацію продукції певних видів з метою одержання прибутку.

Відповідно до Наказу Комітету по нагляду за охороною праці України Міністерства праці та соціальної політики України «Про затвердження Положення щодо розробки планів локалізації та ліквідації аварійних ситуацій і аварій» від 17 червня 1999 року № 112, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30 червня 1999 року за № 424/3717, підприємство (промислове) – це статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробництво і реалізацію продукції певних видів із метою одержання відповідного прибутку.

Відповідно до ст.80 Цивільного кодексу України юридичною особою на відміну від фізичної особи є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

З усіх наведених вище визначень зрозуміло, що фізична особа – підприємець не є ані юридичною особою, ані статутним суб’єктом, ані підприємством, ані промисловим підприємством. Отже, діяльність фізичних осіб – підприємців не входить у сферу правовідносин, врегульованих нормами Конвенцій Міжнародної організації праці № 81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі та № 129 1969 року про інспекцію праці в сільському господарстві. Таким чином, Закон № 877 в частині регулювання відносин нагляду, який здійснюється інспекцією праці стосовно фізичних осіб – підприємців, не суперечить ні в якій частині вищевказаним Конвенціям МОП, бо норми останніх не стосуються фізичних осіб – підприємців.

Стосовно другого твердження НЕ МОЖНА ПОГОДИТИСЯ з М.

Адже його основний аргумент полягає у тому, що дія Закону № 4448 поширюється на відносини у сфері господарської діяльності, а значить не поширюється на відносини щодо здійснення контролю за додержанням законодавства про працю та загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Це твердження М. спростовується тим, що відповідно до ст.7 Господарського кодексу України відносини у сфері господарювання регулюються не лише цим Кодексом, а й Конституцією України, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами. Тобто господарська діяльність, як предмет регулювання нормативними актами, виходять далеко за межі регулювання лише нормами ГКУ. Сам факт зазначення того, що трудові відносини не є предметом регулювання ГКУ, на чому робить свій основний висновок М. у Запереченнях, є також свідченням того, що трудові відносини здійснюються у сфері господарської діяльності. Цілком логічним є те, що виключати з предмету регулювання ГКУ можна лише ті відносини, які здійснюються у сфері господарської діяльності, бо усі інші виключати немає сенсу. Так, законодавцю немає сенсу вказувати, що, наприклад, відносини у сфері вчинення посадових злочинів не є предметом регулювання ГКУ, тому що й так зрозуміло, що вони не здійснюються у сфері господарської діяльності.

Отже, положення ст.4 ГКУ про те, що трудові відносини не є предметом регулювання ГКУ є свідченням того, що вони здійснюються у сфері господарської діяльності. Свідченням цього є й те, що ст.46 ГКУ, якою передбачено право суб’єктів господарювання наймати працівників і забезпечувати соціальні гарантії щодо використання їх праці, включена до Глави 4 ГКУ, яка має назву «ГОСПОДАРСЬКА КОМЕРЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ (ПІДПРИЄМНИЦТВО)». Адже саме діяльність, зазначена у ст.46 ГКУ, і є предметом перевірки, яку намагався здійснити М.

Крім того, доказом того, що предмет перевірки, яку намагався провести М., є й той факт, що частиною 2 ст. 22 Закону № 877 Кабінету Міністрів України доручено привести у відповідність із цим Законом свої нормативно-правові акти. Міністерство соціальної політики України з метою впорядкування організації та здійснення державного нагляду органами Державної інспекції України з питань праці відповідно до ряду нормативних актів, включаючи й Закон № 877, Наказом від 2 липня 2012 року № 390, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України від 30 липня 2012 року за № 1291/21603, затвердило Порядок проведення перевірок посадовими особами Державної інспекції України з питань праці та її територіальних органів.

Саме зазначення у Наказі Мінсоцполітики № 390 того, що він виданий «з метою впорядкування організації та здійснення державного нагляду органами Державної інспекції України з питань праці, відповідно до… Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» означає що:

  1. До видання вказаного Наказу організація та здійснення державного нагляду органами Державної інспекції України з питань праці були не впорядковані і суперечили Закону № 877, що було недопустимим і було усунуто виданням Наказу. Якби це було не так, то й Наказ № 390 видавати не було би підстав.
  2. Уся діяльність органів Державної інспекції України з питань праці як до видання даного Наказу, так і після того не може суперечити Закону № 877, тому що Наказ не надає чинності цьому Закону, а впорядковує свою діяльність відповідно до нього. Отже Закон № 877 поширював свою дію на діяльність інспекторів праці, як до 17 серпня 2012 року, дати, з якої Наказ набув чинності, так і після цієї дати.

У Переліку питань для контролю дій державних інспекторів праці, який відповідно до зазначеного Наказу є обов’язковою складовою частиною акту перевірки, вказано, що до питань, що підлягають контролю з боку суб’єкта господарювання відносяться питання про те, чи:

1. Попереджений суб’єкт господарювання письмово не менше ніж за 10 календарних днів до початку планової перевірки про її проведення (ч. четверта ст. 5 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»);

2. Пред’явлено направлення на перевірку та службові посвідчення, що засвідчують державних інспекторів праці (п.5 ст.7, частина третя ст.10 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»);

3. Надано копію направлення (посвідчення) на перевірку (ч. п’ята ст.7, абзаци третій та шостий ст.10 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»);

4. Внесено перед початком здійснення перевірки державними інспекторами праці запис про перевірку до відповідного журналу суб’єкта господарювання (за його наявності) (ч. дванадцята ст.4 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»).

5. З’ясовувалися під час позапланової перевірки лише ті питання, необхідність перевірки яких стала підставою для її здійснення. У направленні (посвідченні) на здійснення позапланової перевірки зазначаються питання, що є підставою для здійснення такої перевірки (ч. перша ст.6 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»).

Сама по собі обов’язковість включення цих даних в Акт перевірки встановлена Наказом № 390, виданим з метою впорядкування організації та здійснення державного нагляду органами Державної інспекції України з питань праці, відповідно до Конвенцій МОП № 81 та № 129, Закону № 887, пункту 4 Положення про Державну інспекцію України з питань праці, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 386, є ДОКАЗОМ того, що ці вимоги Закону № 887 не суперечать у частині наведених положень названим вище Конвенціям МОП та повинні дотримуватися інспекторам праці як раніше так і на майбутнє.

ВІДОБРАЖЕННЯ ЦИХ ПИТАНЬ В АКТІ ПЕРЕВІРКИ ОЗНАЧАЄ, ЩО У ЧАСТИНІ НАВЕДЕНИХ У НАКАЗІ № 390 НОРМ ЗАКОНУ № 877, ОСТАННІЙ КОНВЕНЦІЯМ МОП НЕ СУПЕРЕЧИТЬ. У ПРОТИЛЕЖНОМУ ВИПАДКУ ДОВЕЛОСЯ Б СТВЕРДЖУВАТИ, ЩО МІНІСТЕРСТВО СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ВИДАЛО, А МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ ЗАРЕЄСТРУВАЛО ПРОТИЗАКОННИЙ НАКАЗ № 390 ВІД 2 ЛИПНЯ 2012 РОКУ.

Не має значення дата набуття чинності Наказом № 390, тому що він впорядковує діяльність відповідно до законодавства, яке було чинним задовго до отримання повідомлення від М. про проведення перевірки.

Якщо навіть проігнорувати той факт, що Закон № 877 відповідно до преамбули визначає правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) саме у сфері господарської діяльності та стверджувати, що перевірка М., як головним державним інспектором праці не є тією перевіркою, на яку поширює юридичну силу Закон № 4448, то у такому разі слід повернутися до Закону № 877. Відповідно до ст.22 цього Закону до введення в дію положень щодо спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва, встановлено мораторій на здійснення заходів державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами щодо фізичних осіб – підприємців.

Отже, якщо не застосовувати заборону на перевірки інспекторами праці, встановлену положеннями Закону № 4448, то обов’язковим є застосування положення ст.22 Закону № 877, яким уведено мораторій на такі перевірки. У будь-якому разі діє той чи інший Закон.

З усього викладеного вище можна зробити один єдиний висновок: Головний державний інспектор праці Територіальної державної інспекції з питань праці у Херсонській області М. не має права здійснювати перевірку господарської діяльності Б., оскільки вона є фізичною особою – підприємцем та, крім того, застосовує спрощену систему оподаткування, обліку та звітності.

Щодо менш істотних, з огляду на наведені вище спростування, тверджень М.

Дійсно, як стверджує М. у Запереченнях, відповідно до ст.12 Конвенції № 81 інспектори праці, забезпечені відповідними документами, що засвідчують їхні повноваження, мають право проводити перевірку. Але при цьому слід зважити на те, що включає у себе поняття «документ, що засвідчує повноваження».

Службове посвідчення – це документ, який посвідчує особу, яка займає певну посаду. Документом, що засвідчує повноваження, є посвідчення (направлення на перевірку). Саме у посвідченні (направленні) на перевірку відповідно до ст.7 Закону № 877 вказується предмет перевірки, що і є тими повноваженнями, про які йдеться у ст.12 Конвенції № 81. А у частині 5 ст.7 вказаного вище Закону, обов’язкове застосування якої передбачено Наказом Мінсоцполітики № 390, чітко розмежовані посвідчення на перевірку та службове посвідчення: «Перед початком здійснення заходу посадові особи органу державного нагляду (контролю) зобов’язані пред’явити керівнику суб’єкта господарювання або уповноваженій ним особі посвідчення (направлення) та службове посвідчення, що засвідчує посадову особу органу державного нагляду (контролю), і надати суб’єкту господарювання копію посвідчення (направлення)». А відповідно до ст.6 цього ж Закону «під час проведення позапланового заходу з’ясовуються лише ті питання, необхідність перевірки яких стала підставою для здійснення цього заходу, з обов’язковим зазначенням цих питань у посвідченні (направленні) на проведення державного нагляду (контролю)». Отже повноваження на перевірку, про які йдеться у ст.12 КОНВЕНЦІЇ № 81, на яку у свою чергу посилається М., мають своє відображення не у службовому посвідченні, а у посвідченні (направленні) на перевірку.

САМЕ З ЦІЄЇ ПРИЧИНИ, СУД ВІДПОВІДНО ДО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ВСТАНОВЛЮВАТИМЕ ОСОБУ МОГО ПРЕДСТАВНИКА НА ПІДСТАВІ ПОСВІДЧЕННЯ АДВОКАТА, А ЙОГО ПОВНОВАЖЕННЯ ПЕРЕВІРЯТИМЕ НА ПІДСТАВІ ТЕКСТУ ДОВІРЕНОСТІ. Посвідчення адвоката не є тим документом, який підтверджує повноваження.

Отже, службове посвідчення М.  не є документом, що засвідчує його повноваження щодо проведення перевірки. Цим документом лише посвідчується особа М., що займає посаду головного державного інспектора праці.

Щодо твердження М. про те, що він був допущений до перевірки, то воно спростовується його ж повідомленням від 01.01.2012 р. № 22-22-22/22 про проведення нової перевірки 10.02.2012 року (копія додається). За умови допуску М. до проведення до перевірки, він може продовжувати її, а не призначати нову. У протилежному випадку слід було би говорити про те, що М. одночасно проводить дві планових перевірки одного й того ж СПД.

21 серпня 2012 р.                                                                                                               Б.

Залишити відповідь