Виступ у дебатах по справі щодо оскарження постанови державного інспектора праці


 

  Хххххх-ський районний суд Херсонської обл.
75000, м. Ххххххххх, вул. Хххххххххх, 39 

Скаржник:

Б.місце проживання: 75000, м. Хххххххх, Херсонської області,вул. Хххххххххххх, б. 159тел.: 077 777 77 77

ел. адреса: ххххх@ххххххххххх.com.ua

Орган (посадова особа), який виніс постанову по справі про адміністративне правопорушення:

Головний державний інспектор праці Територіальної державної інспекції з питань праці у Херсонській області М.адреса: 75000, м. Ххххххххх, Херсонської області,вул. Комунарів, б. 77, каб. 77

тел.: 055 555 55 55

ВИСТУП

у дебатах посправі № 2222/2222/2012

У судовому засіданні по справі № 2222/2222/2012, яке відбулося 29 серпня 2012 року було оголошено перерву для підготовки до дебатів. Я, Є., як представник Скаржника Б., вважаю за необхідне реалізувати свої процесуальні права та здійснити процесуальні повноваження окрім усного виступу також шляхом подання виступу у дебатах у письмовій формі.

Метою мого виступу у дебатах є:

  1. 1.                          Не переконати, а саме пояснити суду свою позицію та її обґрунтування. Різниця між переконанням та поясненням полягає у тому, що не можна пояснити тому, хто не хоче зрозуміти та розібратися.
  2. 2.                          Зробити так, щоб, задовольняючи скаргу у повному обсязі, суд почувався комфортно у моральному та професійному плані. І навпаки, щоб суд, ухвалюючи протилежне рішення, відчував великий моральний та професійний дискомфорт. 
  3. 3.                          Зробити для суду цю справу такою, яка би надовго запам’яталася через те, що суду буде приємно її згадувати у рутинній роботі суду.

Усі заперечення М. спочатку зводилися до того, що предметом його перевірки є трудові відносини, які взагалі не входять у сферу господарської діяльності.

Стверджуючи таким чином, М. переплутав поняття «господарська діяльність» та «трудові правовідносини». Дійсно трудові правовідносини не є господарськими правовідносинами. Але відповідно до пунктів 3 та 5 ст. 3 Господарського кодексу України (далі – ГКУ), ст.46 ГКУ трудові відносини входять у сферу господарської діяльності, хоча й не є господарськими відносинами.

У запереченнях від 09.08.2012 р. М. зайняв вже іншу позицію і стверджував, що дія Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 5 квітня 2007 року № 877-V (далі – Закон № 877) хоча й поширюється на перевірки, здійснювані ним, проте лише в частині, що не суперечить Конвенції № 81 Міжнародної організації праці 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі (далі – Конвенція № 81).

Але й це твердження М. не витримує критики, оскільки ті положення Закону № 877, на які посилається Скаржник у своїй скарзі, і які, на думку Андрія Миколайовича суперечать Конвенції № 877, зазначені у Наказі Міністерства соціальної політики України від 2 липня 2012 року № 390, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України від 30 липня 2012 року за № 1291/21603, як такі, які підлягають виконанню інспекторами праці. Цим Наказом Мінсоцполітики затвердило Порядок проведення перевірок посадовими особами Державної інспекції України з питань праці та її територіальних органів та прямо вказало на необхідність дотримання інспекторами праці саме тих положень Закону № 877, на які вказує у своїй скарзі Скаржник. Крім того, Наказ № 390 зареєстрований у Міністерстві юстиції України, що свідчить про визнання не лише Мінсоцполітики, але й Мінюстом правомірності та необхідності застосування вказаних у Наказі № 390 норм Закону № 877.

 

Щодо факту допуску до перевірки 12 липня 2012 року, як такого.

На моє запитання під час слухання справи по суті щодо того, що сталося з першою перевіркою 01.01.2012 року та чому М. вирішив розпочати нову перевірку 10.02.2012 року, не закінчивши попередню, відповідь полягала у тому, що хоча попередня перевірка й розпочалася, Андрія Миколайовича фактично не допустили і та перевірка фактично не відбулася. Така відповідь свідчить якраз про те, що Андрій Миколайович усвідомлює та фактично вважає, що його не допустили до перевірки 01.01.2012 року.

У запереченнях від 29.08.2012 р. М. погодився з тим, що Закон № 877 підлягає виконанню ним, але за умови, що Скаржник не є платником ПДВ та його діяльність не віднесено до високого ступеню ризику.

Це твердження М. свідчить про те, що він визнає те, що він не вправі перевіряти Скаржника, тому що останній застосовує спрощену систему оподаткування. Тобто на відносини між М. та ФОП Б. поширює свою дію і Закон № 877, і Закон України «Про особливості здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності щодо фізичних осіб – підприємців та юридичних осіб, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності» від 23 лютого 2012 року № 4448-VI (далі – Закон № 4448). При цьому М. допускає помилку у розумінні норм процесуального права, що стосуються обов’язку доказування. Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Аналогічний обов’язок міститься і в ст.71 КАС України.

Отже факт того, що Скаржник – ФОП Б. є платником ПДВ та її діяльність віднесена до високого ступеня ризику, повинен доказуватися М., адже саме він посилається на цей факт у своїх запереченнях.

Крім того, відповідно до ст.5 Закону № 877 орган державного нагляду (контролю) визначає у віднесеній до його відання сфері державного контролю критерії, за якими оцінюється ступінь ризику від здійснення господарської діяльності. Це означає, що саме той орган, працівником якого є М., і повинен визначати відповідні критерії. То ж перекладення на Скаржника обов’язку доведення факту відсутності обставини, на яку посилається М., суперечить зазначеним нормам процесуального права та Закону № 877.

Як відомо до обставин, які не підлягають доказуванню відносяться законні презумпції, тобто такі обставини, які закон вважає встановленими, якщо не доведено протилежне.

Що стосується факту відсутності у Скаржника статусу платника ПДВ, то цей факт доводиться Свідоцтвом про реєстрацію його платником єдиного податку другої групи. Платником ПДВ відповідно до пп. 293.3.1. та 293.3.2. ст.293 Податкового кодексу України можуть бути лише платники єдиного податку третьої, четвертої, п’ятої і шостої груп.

Відповідно до ч.3 ст.22 Закону № 877 якщо не затверджені критерії розподілу суб’єктів господарювання за ступенями ризику їх господарської діяльності, періодичність проведення планових заходів та перелік питань для їх здійснення, то такі суб’єкти господарювання вважаються суб’єктами господарювання з незначним ступенем ризику та підлягають державному нагляду (контролю) не частіше одного разу на п’ять років. Виходячи з цієї норми, Скаржник – ФОП Б. вважається суб’єктом господарювання з незначним ступенем ризику доти, поки М. не доведе протилежне.

Отже факт того, що Скаржник – ФОП Б. не є платником ПДВ та її діяльність не віднесена до високого ступеня ризику, є законною презумпцією і не повинен доказуватися Скаржником. Протилежне повинен доказувати саме М., якщо він посилається на ці факти у своїх запереченнях.

 

Щодо твердження М. про виключення фізичних осіб з переліку суб’єктів, на яких поширюється дія Конвенції № 81.

З теорії побудови нормативних актів відомо, що усі вони мають містити норму стосовно сфери його дії, тобто кола осіб та відносин, на яких цей нормативний акт поширює свою дію. Така норма буває двох видів:

1. Така, що розповсюджує свою дію на усі правовідносини та усіх суб’єктів з певними виключеннями, тобто з виключенням із загальної сфери дії. Прикладом є Закон № 887.

2. Така, що розповсюджує свою дію на певне коло відносин та їх суб’єктів, тобто з обмеженням сфери дії нормативного акту. У такому разі усі відносини та суб’єкти, на яких нормативний акт не поширює свою дію, не можуть бути перелічені у ньому. Прикладом є Закон № 4448.

Зрозуміло, що Конвенція № 81 відноситься до другого виду нормативних актів, оскільки її дія поширюється на промислові та торгівельні підприємства та організації. До сфери регулювання цієї Конвенції № 81 не відносяться не лише фізичні особи – підприємці, а й пенсіонери, школярі, органи державної влади, хоча вони в ній і не перелічені.

Крім усього наведеного вище, твердження М. спростовуються й тим, що навіть погодившись з ним стосовно неоднозначності тлумачення положень Конвенції № 81, Закону № 877 та Закону 4448, а таку можливість Скаржник заперечує, слід мати на увазі існування п.7 ст.4 Закону № 877, згідно з яким у разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого відповідно до закону, припускає неоднозначне тлумачення прав і обов’язків суб’єкта господарювання або органу державного нагляду (контролю) та його посадових осіб, рішення приймається на користь суб’єкта господарювання.

 

Враховуючи викладене вище, прошу приєднати цей письмовий виступ до матеріалів справи, а Скаргу задовольнити у повному обсязі.

31 серпня 2012р.                                                                                                              
Представник ФОП
Б.

За довіреністю
Є.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.