Додаткове благо: проблеми класифікації

Posted on by

Ж-л “Заробітна плата”, № 3, березень, 2018, стор. 63-71.

Поняття «додаткове благо» можна назвати бухгалтерсько-податковим сленгом, оскільки вживають (досить часто) його для позначення нібито усім відомої та усім зрозумілої категорії. ДФС одним розчерком пера додатковим благом називає харчування в одних випадках і не визнає «додатковим благом» – в інших випадках. Так, в ІПК від 22.03.2017 р. № 5683/6/99-99-13-02-03-15 ДФСУ дійшла висновку: «якщо роботодавцем організовується для працівників безкоштовне харчування за принципом «шведського столу», коли неможливо визначити кількість спожитих продуктів кожною окремою особою, тобто отриманий дохід у вигляді додаткового блага не може бути персоніфікований, то вартість такого харчування не може розглядатися як об’єкт оподаткування та база нарахування єдиного внеску». А от в ІПК від 19.10.2017 р. № 2300/6/99-99-13-02-03-15/ІПК ДФС дійшла вже протилежного висновку: «враховуючи те, що дохід у вигляді вартості безоплатного харчування за принципом «шведського столу» не зазначено у вказаному переліку, такий дохід оподатковується у відповідності до пп. «б» пп. 164.2.17 п. 164.2 ст. 164 ПКУ як додаткове благо на загальних підставах».

Різниця між тлумаченням безоплатного харчування для працівників як додаткового блага, на думку ДФС, полягає в наявності можливості персоніфікувати його вартість: якщо така можливість існує, то таке харчування є додатковим благом, а якщо її немає, то й додаткового блага немає. Досить сумнівний критерій застосовує у цьому разі ДФС. Адже персоніфікація – це лише спосіб визначення вартості отриманого працівником блага. Неможливість персоніфікувати унеможливлює визначення бази оподаткування, проте не усуває існування об’єкта. Слід нагадати, що об’єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об’єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов’язує виникнення у платника податкового обов’язку (ст.22 ПКУ). При цьому базою оподаткування визнаються конкретні вартісні, фізичні або інші характеристики певного об’єкта оподаткування (ст.23 ПКУ).

Отже, віднесення того чи іншого блага до додаткового та його оподаткування є тим наріжним каменем, через який спотикаються як працівники ДФС, так і платники податків. Щоб припинити таке спотикання необхідно чітко розібратися у тому, що ж таке благо, чиє воно, коли воно стає «додатковим благом», коли його треба оподатковувати ПДФО та ВЗ.

 

            Підпунктом 14.1.47. ст.14 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) передбачено, що додаткові блага – це кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов’язаний з виконанням обов’язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку.

Отже, ПКУ додатковими благами називає об’єкти цивільних правовідносин, а саме:

  • кошти,
  • матеріальні чи нематеріальні цінності,
  • послуги,
  • інші види доходу.

Нагадаємо, що дохід визнається під час збільшення активу або зменшення зобов’язання, що зумовлює зростання власного капіталу (за винятком зростання капіталу за рахунок внесків учасників підприємства), за умови, що оцінка доходу може бути достовірно визначена (п.5 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 № 290, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 14 грудня 1999 за № 860/4153). Для фізичної особи у сенсі такого визначення доходом є усе те, що фізична особа отримує у тому чи іншому вигляді без будь-якого зустрічного обов’язку (оплати, виконання роботи…). Причому отримує не у володіння, а у власність, тобто набуває права розпоряджатися тим, що отримала. Наприклад, якщо фізична особа отримує кошти як зарплату, то вона має право ними розпоряджатися на власний розсуд, і такі кошти є її доходом. Якщо ж ці кошти отримані нею «під звіт», для придбання якихось ТМЦ для підприємства, то вони вже не є її доходом, так як розпоряджатися коштами така особа не вправі та й повинна підприємству повернути гроші, або звіт про їх витрачання в інтересах підприємства.

Критерієм віднесення того чи іншого доходу до додаткового блага є те, що такий дохід не повинен бути заробітною платою, та не повинен бути пов’язаний з виконанням обов’язків трудового найму, не бути винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку. Іншими словами будь-яка оплата роботи чи послуг фізичної особи, яка прямо пов’язана з такими послугами чи роботою, позбавляє таку оплату лише статусу додаткового блага, а не статусу блага взагалі. Додаткове благо тому й додаткове, що отримується додатково до обіцяного підприємством.

Окрім того, пп.164.2.17. ст.164 ПКУ містить перелік доходів, отриманих платником податку як додаткове благо. Це доходи у вигляді:

  • вартості використання житла, інших об’єктів матеріального або нематеріального майна, що належать роботодавцю, наданих платнику податку в безоплатне користування, або компенсації вартості такого використання;
  • вартості майна та харчування, безоплатно отриманого платником податку;
  • вартості послуг домашнього обслуговуючого персоналу, безоплатно отриманих платником податку, включаючи працю підпорядкованих осіб, а також осіб, що перебувають на військовій службі чи є заарештованими або ув’язненими;
  • суми грошового або майнового відшкодування будь-яких витрат або втрат платника податку, крім тих, що обов’язково відшкодовуються згідно із законом за рахунок бюджету або звільняються від оподаткування згідно з цим розділом;
  • суми безповоротної фінансової допомоги (крім суми процентів умовно нарахованих на таку допомогу);
  • основної суми боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, та ін.

При цьому критеріями виключення доходу з додаткового блага (відповідно – й критеріями віднесення його до додаткового блага у протилежному разі) з точки зору ПКУ є також:

  • одержання доходів у формі та розмірах, що підлягають включенню роботодавцем до собівартості реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг,
  • одержання коштів, вартості послуг, проживання, проїзду, харчування, спортивного одягу, аксесуарів, взуття та інвентарю, колясок для інвалідів, у тому числі таких, що призначені для участі інвалідів в фізкультурно-реабілітаційних та спортивних заходах, лікарських та медико-відновлюваних засобів та інших доходів, наданих (виплачених) платнику податку – учаснику спортивних (крім професійного спорту), фізкультурно-оздоровчих заходів, заходів з фізкультурно-оздоровчої діяльності та фізкультурно-спортивної реабілітації, що фінансуються з бюджету та/або бюджетними організаціями, іншими неприбутковими організаціями, внесеними до Реєстру неприбуткових організацій та установ на дату надання таких коштів;
  • сплачена суб’єктом кінематографії вартість товарів та послуг, а саме проїзду, проживання, харчування, охорони, страхування, медичного обслуговування, тренування, навчання, що пов’язані з участю такого платника податку у виробництві аудіовізуальних творів, що виробляються (створюються) суб’єктами кінематографії України, якщо це передбачено умовами договору з такими платниками податку та/або режисерським сценарієм аудіовізуального твору.

З наведеного вище переліку критеріїв відмежування додаткового блага (блага взагалі) від того, що благом для працівника не є, можна виділити дві основні їх групи: загальні та особливі.

До загальних критеріїв слід віднести такий критерій, як можливість включення роботодавцем певних витрат до собівартості реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг. Якщо те чи інше «благо», отримане працівником, включається до собівартості реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, то воно не є ані додатковим благом для працівника, ані благом взагалі. Очевидно, що включатися до собівартості такі «блага» мають безпосередньо, а не опосередковано через фонд оплати праці. В останньому разі, до собівартості включатиметься вже не отримане працівником благо, а його вартість, що стала складовою фонду оплати праці.

До особливих критеріїв слід віднести такі, що за своєю суттю цілком підпадають під ознаки додаткового блага, проте для них законодавець встановив «усвідомлене» виключення із загального обсягу благ, отримуваних фізичною особою. Це перелік коштів, речей матеріального світу, отримуваних фізичними особами від визначеного кола осіб (бюджетні організації, інші неприбуткові організації, внесені до Реєстру неприбуткових організацій та установ на дату надання таких коштів), та на визначені цілі (проживання, проїзд, харчування, спортивний одяг, аксесуари, взуття та інвентар, коляски для інвалідів, у тому числі такі, що призначені для участі інвалідів у фізкультурно-реабілітаційних та спортивних заходах, лікарських та медико-відновлюваних засобів та ін…).

Ст.165 ПКУ містить перелік доходів, які не включаються до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу, проте/хоча й називає їх доходами. Тому стосовно цього переліку коректно буде сказати, що вони є благами, отримуваними фізичними особами, проте такі блага не збільшують базу оподаткування податком на доходи фізичних осіб. Таке собі штучне виключення благ з сукупності доходів.

Таким чином, питання віднесення певних коштів, предметів, речей до додаткових благ чи не віднесення їх до такої категорії є необхідним для їх розмежування, оскільки від цього залежить включення чи не включення їх до об’єкту оподаткування податком на доходи, а отже й для правильного визначення бази оподаткування.

Правова наука про благо, як об’єкт цивільних правовідносин

Як відомо, елементом цивільних правовідносин є їх об’єкт, тобто те, стосовно чого цивільні правовідносини виникають та існують. Метою, з якою суб’єкти вступають у цивільні правовідносини, є задоволення їх матеріальних та духовних потреб. Так Заіка Ю.О. вказує, що задоволення інтересів учасників цивільних правовідносин є метою, з якою вони у ці відносини вступають[1].

Стаття 177 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) встановлює невичерпний перелік об’єктів цивільних прав (речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація), узагальнюючи їх об’єднуючим поняттям «матеріальні та нематеріальні блага».  Спасибо-Фатєєва І.В. називає цей перелік «приблизним»[2]. Саме заради таких благ суб’єкти вступають у цивільні правовідносини. Їх поведінка «не може бути абстрактною, відірваною від намірів, які стосуються певних благ, оскільки вона є вольовою дією, осмисленою й спрямованою на певний результат. І цей результат пов’язується так чи інакше з об’єктами, що й дозволяє їх ототожнювати, і з метою, і зі змістом правовідносин, і з самим діями суб’єктів» [3].

Отже питання розуміння поняття «благо» є вкрай важливим не лише для суто теоретичного розуміння об’єкта цивільних правовідносин, а й для практичного розмежування та визначення отримуваних суб’єктом цивільних чи трудових правовідносин об’єктів як таких, які є благом (додатковим благом), так і таких, які благом не є. Адже відповідно до пп.164.2.17. ст.164 ПКУ ті об’єкти правовідносин, які відносяться до благ, включаються до об’єкту оподаткування податком на доходи фізичних осіб.

Критерії, що дозволяють «благо» вважати «благом», визначаються науковцями неоднаково. Але загальний підхід у цьому питанні виявити можливо. Так, Менгер К., вважаючи, що «благо» тоді й тільки тоді є благом, коли воно пов’язане із задоволенням людських потреб, вказує, що зі зникненням потреби зникає й благо[4]. Наприклад, для людини, що тоне в морі, потребою швидше буде рятівний круг, аніж кілька кілограмів золота. А після того, як така людина врятується, акцент потреби зміститься на золото. Тож у першому випадку благом буде рятівний круг, а в другому – золото.

Для того, щоб будь-який предмет набув ознак блага, необхідним є збіг таких чотирьох умов: 1) людської потреби; 2) властивостей предмета, що роблять його придатним бути поставленим у причинний зв’язок із задоволенням цієї потреби; 3) пізнання людиною цього причинного зв’язку; 4) можливості розпоряджатися предметом таким чином, щоб дійсно вживати його для задоволення цієї потреби[5].

Наявність цих чотирьох ознак дозволяє відмежувати, наприклад, знаряддя праці, яке отримує працівник, від блага. Так, звичайна лопата, яку видає працівникові роботодавець, не відповідає вказаним чотирьом ознакам блага. По-перше, така лопата не задовольняє особистої потреби працівника. Вона лише є знаряддям виконання працівником його трудового обов’язку, в результаті чого такий працівник отримає відповідну винагороду у грошовій формі, яка й буде для нього благом.

По-друге, працівник, який отримав таку лопату не має можливості розпорядитися нею з метою задоволення власної потреби. Звичайно ж тут не йдеться про ті випадки, коли працівникові роботодавець дозволяє у позаробочий час використовувати лопату в особистих цілях. Так можна розглядати ситуацію, коли в так званий «соціальний пакет» входить користування лопатою в позаробочий час у власних цілях. У такому разі таке використання цілком може відповідати ознакам додаткового блага у розумінні пп.164.2.17 ст.164 ПКУ. Яскравими прикладом такого подвійного статусу знаряддя праці може бути право працівника використати службовий автомобіль для власних цілей: поїздки у відпустку на курорт на пару тижнів.

По-третє, лопата, яку виділили працівникові у якості знаряддя для виконання ним трудового обов’язку, повинна бути придатною для задоволення власних потреб працівника. Працівник повинен мати право і можливості використовувати таку лопату у позаробочий час на своїй власній земельній ділянці. Або ж працівник повинен мати право і можливість використати службовий автомобіль для поїздки у відпустку. У цьому разі можна говорити про такі властивості предмета (лопати чи автомобіля), що роблять його придатним бути поставленим у причинний зв’язок із задоволенням цієї потреби саме працівника.

По-четверте, така можливість використати властивості предмета, що роблять його придатним бути поставленим у причинний зв’язок із задоволенням цієї потреби, має бути усвідомлена працівником. Працівник повинен усвідомити можливість використати автомобіль для поїздки на курорт під час відпустки. Якщо така можливість у працівника є, але вона працівником з будь-яких причин не усвідомлена (він просто про неї не знає), і як наслідок ним не використана, то не можна говорити про те, що такий предмет є благом для людини.

Як вказує Ю.К.Толстой, блага, які не мають корисних властивостей, або ж корисні властивості яких ще не відкриті, а також предмети, які недосяжні для людини на певному етапі розвитку людської цивілізації, об’єктами цивільних правовідносин не виступають[6]. Тобто благами не є. Як видно, Ю.К. Толстой також притримується думки, що наявність корисних властивостей сама по собі, ще не робить предмет благом. Саме досяжність цих корисних властивостей предмета робить його благом. Так, якщо працівник знає, що певний автомобіль може бути використаний для того, щоб поїхати на ньому на курорт на відпочинок, проте у працівника немає відповідного повноваження на таке використання, то такий автомобіль не є благом для працівника. Якщо ж така корисна властивість автомобіля для працівника як можливість використати його для поїздки на курорт стає правомірно доступною для працівника і при цьому працівник усвідомлює таку можливість і її правомірність, то автомобіль набуває ознак блага для працівника.

Іншою необхідною ознакою блага як об’єкта цивільних правовідносин (за виключенням особистих немайнових благ) є можливість їх грошової оцінки. При цьому йдеться не лише про вартість, а й про споживчу вартість[7]. О.В.Мартишин вказував, що будь-який товар, будь-яка послуга являє собою «предметну цінність», що вимірюється в грошовому вираженні (вартості) і в корисних якостях (споживчій вартості) [8].

У ракурсі трудових правовідносин предмет, який роботодавець передає/надає працівникові для того, щоб стати благом для останнього, повинен мати не лише вартість (так звану «предметну цінність»), а й бути корисним такому працівникові, тобто мати споживчу вартість. Обід у вигляді засмаженого на грилі шматка м’яса звичайно ж має відповідну «предметну цінність»: вартість самого м’яса, вартість його транспортування, енергія (електрична, газова чи дрова…) для грилю… Проте якщо працівник є вегетаріанцем, то споживчої вартості такий шматок м’яса для нього не має. Так, наприклад, у кінофільмі «Лагаан: Одного разу в Індії» капітан англійської армії пропонував Раджі з’їсти шматок м’яса в обмін на дозвіл селянам відвідати храм для вчинення релігійного обряду. Та оскільки Раджа був вегетаріанцем, то він відмовився від такої пропозиції, хоча йшлося про те, щоб надати можливість селянам (теж вегетаріанцям) подолати голод. Отже, той шматок м’яса для Раджі не був благом, оскільки не мав споживчої цінності.

Таким чином, не лише вартість певного предмета, а й споживча вартість перетворює його в благо, оскільки саме можливість споживання корисних якостей предмета і є можливістю задовольнити потреби суб’єкта правовідносин.

            Мотивація працівника роботодавцем як критерій розмежування блага і не блага

Одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру віднесено до основних трудових прав працівників (ст.2 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП)). Заробітна плата є істотною умовою трудового договору (ст.21 КЗпП). При цьому заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст.94 КЗпП). Її розмір залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Вона виплачується у грошових знаках, що мають законний обіг на території України. Виплата заробітної плати у формі боргових зобов’язань і розписок або у будь-якій іншій формі забороняється (ст.23. Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР).

Як видно із наведених норм права заробітна плата цілком відповідає ознакам блага: працівник її потребує; вона є придатною бути поставленою у причинний зв’язок із задоволенням потреб (матеріальних і нематеріальних) працівника; працівник пізнає та усвідомлює цей причинний зв’язок; він має можливість розпоряджатися своєю заробітною платою, щоб задовольнити свої потреби.

Відповідно до ст.2 Закону «Про оплату праці» до складу заробітної плати входить:

  • основна заробітна плата. Це – винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці;
  • додаткова заробітна плата. Це – винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій;
  • інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

 

Однак зарплата (основна, додаткова та інші заохочувальні та компенсаційні виплати) – це не усе, що отримує працівник від роботодавця. Він може отримувати також знаряддя праці, одяг, предмети меблів, санітарних зручностей… І якщо їх не розмежовувати на те, що є благом і на те, що благом не є, то у такому разі доведеться усе зазначене вважати благом (додатковим благом у розумінні пп.164.2.17 ст.164 ПКУ) та оподатковувати податком на доходи фізичних осіб та військовим збором. Необхідність такого розмежування вже була обґрунтована раніше. Навіть ДФС видає певну кількість індивідуальних податкових консультацій, в яких ті чи інші предмети, виплати… включає чи не включає до додаткових благ. Тобто ДФС визнає існування певних критеріїв розмежування благ і не благ з метою їх оподаткування.

З урахуванням тих ознак, які перетворюють предмет на благо, слід виокремити із усього розмаїття об’єктів, отримуваних працівником від роботодавця, те, що є благом для працівника і те, що благом для нього не є. І таким критерієм у трудових правовідносинах слід вважати мету, з якою роботодавець передає/надає працівникові ті чи інші предмети, послуги… Так якщо такою метою є мотивація працівника на виконання ним трудових обов’язків, то отримуване працівником слід визнати благом. Якщо ж метою є уможливити виконання працівником його обов’язків чи підвищити ефективність такого виконання, то про благо не йдеться.

Наприклад, працівник піцерії може отримати службовий автомобіль для розвезення піци замовникам. У такому разі автомобіль є знаряддям для виконання трудових обов’язків працівника. Його використання не спрямоване на задоволення потреби працівника, а тому й відсутні наведені вище чотири ознаки, які би перетворили таке авто на благо.

Якщо ж у так званий «соціальний» пакет включається надання керівнику піцерії у користування службового авто, яке він використовує для службових і власних потреб, то тут вже слід говорити про відповідне благо. Питання лише в тому, чи може такий менеджер використовувати автомобіль для власних потреб, якими цілком можуть бути потреба доїхати з дому в офіс та з офісу додому. У такому разі менеджер піцерії 1) може використовувати автомобіль для задоволення своєї особистої потреби; 2) такий автомобіль як об’єкт матеріального світу може бути використаний для такого задоволення такої потреби; 3) такий працівник знає про наявність у нього повноважень задовольнити вказану потребу; 4) і він може фактично та юридично це зробити.

Зрозуміло, що в даному випадку автомобіль не є знаряддям праці менеджера, забезпечення автомобілем менеджера не є виробничою необхідністю, проте таке забезпечення автомобілем є тією перевагою, яка вмотивовує менеджера прийняти пропозицію укласти трудовий договір з власниками саме цієї піцерії.

Якщо працівник підприємства отримує лопату для того, щоб виконати свій трудовий обов’язок – викопати траншею, то він отримує знаряддя праці. Навіть якщо працівник отримує від роботодавця грошові кошти для того, аби придбати лопату, яка буде власністю роботодавця та використовуватиметься працівником для виконання ним трудового обов’язку, то такі грошові кошти не матимуть ознак блага, оскільки ніякої особистої потреби працівника вони не задовольняють, а така лопата для цього працівника споживчої цінності собою не являє.

Якщо за підсумками місяця у якості премії найкращому працівникові надається подарунок – нова удосконалена лопата із чистого золота, то вона вже виконує функцію блага, яке мотивує працівника до більшої віддачі при виконанні ним трудових обов’язків, оскільки задовольняє певні потреби працівника. Для задоволення цих потреб (матеріальних чи духовних) працівник приймає умови праці в більш ефективному для роботодавця режимі.

Харчування для працівника є благом, оскільки має для нього відповідну цінність та задовольняє його фізіологічну потребу, до того ж звільняє його від необхідності витрачати власні грошові кошти для самостійного придбання продуктів харчування. Між обідом і задоволенням потреб працівника існує прямий причинний зв’язок, працівник існування такого причинного зв’язку усвідомлює і має можливість вжити продукти, надані йому роботодавцем. Що ж до можливості персоніфікувати витрати на таке харчування, то вона не може бути тим критерієм, який позбавляє таке харчування статусу блага. Можливість чи неможливість персоніфікації – це суто облікове питання, вирішення якого залежить від того, яку облікову політику має підприємство, та як воно її дотримується.

Що ж до перевезення працівників, які працюють вахтовим методом, то тут слід виходити з того, що благом воно є лише в тому випадку, коли у працівника є альтернатива добратися до місця роботи громадським транспортом. Якщо такої можливості немає, то вважати таке перевезення благом (додатковим благом) немає підстав. Хоча би тому, що в цьому разі йдеться про задоволення потреб не працівника, а роботодавця. Працівник при цьому не отримує благо, яким може розпоряджатися та задовольняти власну потребу. Таке перевезення є необхідним для виконання працівником трудових обов’язків. Так само, як і лопата, якою працівник має копати траншею.

 

Висновок

 

Таким чином, для того, щоб будь-яка річ, послуга чи робота, отримані працівником набули статусу блага взагалі і додаткового блага зокрема, слід дослідити їх з точки зору відповідності таким умовам:

1) вони повинні задовольняти особисті потреби працівника, мотивувати їх до вчинення дій, які приведуть до такого задоволення;

2) вони повинні мати властивості, що роблять їх придатними бути поставленими у причинний зв’язок із задоволенням вказаної потреби;

3) працівник повинен знати та усвідомлювати існування такого причинного зв’язку;

4) він повинен мати можливість розпоряджатися предметом таким чином, щоб дійсно вживати його для задоволення вказаної у пункті 1 потреби. Тобто цей предмет, робота чи послуги повинні не просто мати певну цінність/вартість, вони повинні мати споживчу вартість для такого працівника.

Наявність саме цих умов і перетворює усе отримане працівником на благо чи додаткове благо, а відсутність – усуває перетворення отриманого на об’єкт оподаткування податком на доходи фізичних осіб та військовим збором. Підпункт «б» пункту 164.2.17 ст.164 ПКУ слід доповнити таким абзацом: «Додатково до винятків, передбачених підпунктом «а» цього підпункту, не вважаються додатковим благом платника податку майно, речі, товари, роботи, послуги, які не задовольняють особисті матеріальні та/або духовні потреби працівника, незалежно від усвідомлення працівником відсутності такої можливості задовольнити зазначені потреби». Включення такого абзацу привело би до гармонізації податкового та цивільного і трудового законодавства, що в результаті усунуло би підстави виникнення конфліктів між платниками податків та контролюючими органами з приводу тлумачення того чи іншого об’єкту правовідносин, як блага, отримуваного працівником та відповідно, оподатковуваного податком на доходи фізичних осіб і військовим збором.

[1] Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навчальний посібник. – Київ, «Істина», 2005. – С.6.

[2] Спасибо-Фатєєва І.В. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. Т.4. – Харків, «Страйд», 2010. – С.11.

[3] Спасибо-Фатєєва І.В. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. Т.4. – Харків, «Страйд», 2010. – С.12.

[4] Менгер К. Основания политической экономии // Австрийская школа в политической экономии: К.Менгер, Е.Бем-Баверк, Ф.Визер. – М.: Экономика, 1992. – С.39-75.

[5] Спасибо-Фатєєва І.В. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. Т.4. – Харків, «Страйд», 2010. – С.11.

[6] Гражданское право [Текст]: учебник / под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – 3-е изд., перераб. И доп. – М.: Проспект, 1998. Ч.1. – С.205.

[7] Спасибо-Фатеева И.В. Харьковская цивилистическая школа: объекты гражданських прав.  Монография . – Харків, «Право», 2015. – С.77.

[8] Мартышин О.В. Проблема ценностей в теории государства и права [Текст] / О.В.Мартышин // Государство и право. – 2004. – № 10. – С. 5.