У рекламі одного банку, а потім ще й одного телеканалу почув таке: «Дякуємо за довіру!!!!» Та чи можна за довіру дякувати???
Я був би дуже радий, якби мене оточували люди, яким я довіряю. І цим людям був би дуже вдячний. А Ви?
Якщо Ви притримуєтесь такої ж точки зору, то помітите, що дякую я, тобто той, хто довіряє, тому, кому я довіряю. А не навпаки. Довіру я не даю, я її отримую.
Якщо людина чесно, вчасно та найголовніше завжди виконує те, що обіцяє, та так, як обіцяє, то про неї кажуть: заслуговує на довіру, викликає довіру. І такій людині довіряють. Іншими словами джерело довіри у тому, кому довіряють, а не в тому, хто довіряє. Довіру не можна передати від того, хто довіряє, тому, кому довіряють. Вона народжується в людині, якій довіряють.
Що ж відбувається, коли відбувається у протилежному напрямку? Якщо я довіряю тому, хто ще не заслужив моєї довіри, то я просто ризикую!!! Цей ризик може бути виправданий, а може й ні. Людина якій я довірився, може виправдати цю довіру, а може й не виправдати. У будь-якому разі я ризикую, довіряючи авансом, наперед, до того, як довіра народилася. І той, хто такий аванс довіри (не саму довіру, а аванс) від мене отримав, має дійсно мені подякувати. Подякувати за те, що я ризикнув і довірився йому, не маючи на те підстав. Він має замість «Дякую за довіру» сказати: «Дякую за те, що ризикнув, не маючи підстав довіряти».

То коли нам дякують за довіру, хіба нам не дякують за те, що ми готові на ризик, аби той, хто дякує, мав шанс у майбутньому таку довіру заслужити? Та чи зробить він це?